З журбою радість обнялась (збірка) - Олесь Олександр

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як тяжко, як журно без вас дорогі,
Як пусто і сіро усюди...
Тремтіть же, тікайте, кати-вороги,
Бо смуток в нас помсту розбуде.

Клянемся ми всі, що за їх помстимо,
Всі ваші злочинства згадаєм,
Яке надівали на край ви ярмо,
Як тяжко знущались над краєм.

Клянемся ми всі, що народ розкуєм,
Всі здійсним святі заповіти
І волею край свій, як сонцем, заллєм,
Щоб міг він і другим зоріти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У землю спускаються труни сумні,
Зливаються звуки з сльозами...
Чи чути вам, браття, пісні жалібні,
Що вчора співали ще з нами?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У землю спустилися труни сумні,
Злилися з сльозами пісні жалібні...

1906

ЛЕБЕДИНІЙ ЗГРАЇ

Ви в ірій линете від сірого туману,
Від сірих днів, від суму і нудьги
На срібло чистеє спокійного лиману,
На пишні береги.

Не жаль вам тих, що сміло гинуть по дорозі
Від пург і бур скажених і сліпих:
Вам ірій мріється крізь сльози,
А сонце суше їх.

І скільки вас в борні розбилось об граніти,
І скільки вас сконало серед мук,-
Але і смерть була безсила вас спинити
І вбить ваш вільний дух.

Летіть!.. Коли ж ви будете бенкет справляти,
Згадайте мертвих словом жалібним...
І наперед, ніж келих сповнений підняти,
Ударте в дзвін по ним!

1904

"НЕ СЛІВ МЕНІ, А СТРІЛ КРИЛАТИХ, ВОГНЯНИХ!…"

Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних!
Я хочу вам про рідний край казать...
Я хочу ними кидать і влучать
В серця катів і зрадників гидких.

Не слів мені, а іскр блискучих і палких!
Хай кида іскрами вогонь моїх промов,
Ах, мій народ з катами вмісті йшов,
Сам скутий раб — заковував других.

Не слів мені, о ні! Не слів, а ніжних хвиль!
Хай плещуть хвилями пісень моїх слова,
Хай кожна рима рани обмива,
Хай кожний спів уйма народний біль...

1906

"Я БІЛЬШЕ НЕ ПЛАЧУ…"

Я більше не плачу... Я муку свою
В кайдани на вік закую:
Народ мій закутий в кайдани,
Горять його рани...
Душу свою
Я ранам його віддаю...

Я більш не співаю: в борні уночі
Співають залізні мечі...
Вночи блискавками літають,
До бою скликають,-
І меч мій в борні
Нехай заспіває мені.

Доволі мовчати! Глухі і німі
Раби закричали в ярмі,-
Народ закричав мій: "До бою!
За землю, за волю!"
В помсті сліпій
Кричу я: "За волю! на бій!"

1905

"ВСЮ СТУМУ РОЗПАЧУ ДУШІ МОЄЇ…"

Всю стуму розпачу душі моєї
Не розігнать і всесвіту всьому…
Геть кобзу! Струни я порву на неї
І розіб’ю її саму.

1905

"ТИ НА НІЧ НЕ ДИВИСЬ…"

Ти на ніч не дивись…
Яка б ніч взагалі
Не була на землі,-
Прийде ранок колись!

1905

КАП[ІТАНУ] ШМІДТУ

Хай його по-звірськи вбито,
Хай його в пісок зарито,-
Він не вмер…

Кличе він і зве до бою
Битись з царською ордою
І тепер.

Хай його зопхнули в море,-
Море хвилями говоре…
І всяк час

Воно буде в берег бити:
"Діти, здійсніть заповіти,-
Бог за вас!"

1906
"ДОВГО ХМАРАМИ НЕБО ПОКРИТЕ БУЛО…"

Довго хмарами небо покрите було,
Довго землю встеляли тумани,
А сьогодні — дивлюсь — і весна, і тепло,
І блакить, і повітря весняне.

Все радіє, живе і співа навкруги,
Ніби дихають луки і ниви,
І в струмки обертаються білі сніги,
І туркочуть, як голуби сиві.

Я стояв і дививсь, і здавалось мені,
Що кричать журавлі десь в блакиті,
Що несуть вони нам і любов, і пісні,
І тепло, і розкоші, і квіти.

Я дививсь і радів, що минула зима,
Що весна наближається, літо...
Коли — глядь — уже сонця ясного нема.
Небо ж хмарами сизими вкрито...

1904

"НЕХАЙ ОБДУРЕНИЙ Я СНОМ…"

Нехай обдурений я сном,
Нехай осміяний без жалю,
Нехай замість весни і раю
Ридає вітер за вікном,-

О, хай розвіялися сни,
Хай ті ж і сум, і жаль, і муки,
Але я й досі чую звуки
Моєї дивної весни.

Минув бенкет... але дзвенять
Ще голоси, столи накриті,
Десь гасне сміх і недопиті
Рядами келихи стоять...

1903
"ОСІННЮ ВІЄ... ВЕСЬ СВІТ — МОВ ТЮРМА…"

Осінню віє... весь світ — мов тюрма...
Вколо гойдаються віти з журбою...
Більш ні привіту, ні ласки нема
В світі широкому, засланім млою.

В серці останні дов’яли квітки,
Небо эахмарено, осінню віє,
Пісні якоїсь десь тануть дзвінки,
Хиляться заміри, гаснуть надії...

1905

"НА ВИСОКІЙ СКЕЛІ РАННЬОЮ ДОБОЮ…"

На високій скелі ранньою добою
Кулею підбитий сокіл клекотав,
І могутній клекіт розлітавсь луною
І орлів на волю попід хмари звав.

І орли бурхливо з криками і шалом
Кадались в повітря, прагли боротьби,
А самотній сокіл а тугою і жалем
Умирав в знесиллі ранньої доби.

І тебе під хмари кличу я з кімнати
Бнтись і боротись за красу мети,
І на льот орлячий руку подала ти...
Годі! Я не можу й хати перейти.

1905

"НЕ ДИВИСЯ В ДУШУ: ТРУНИ ТАМ СУМНІ…"

Не дивися в душу: труни там сумні...
В них надії, мрії, заміри мої...
Там, в могилах чорних, радощі кохання,
Всі його утіхи, всі його бажання.

Не дивись на мене поглядом смутним,-
Знаю, ти не любиш, мариш тільки ним...
А коли кохаєш — упади на груди,
І в грудях ні трун тих, ні мерців не буде!

1906

"БОЛИТЬ ДУША МОЯ, БОЛИТЬ…"

Болить душа моя, болить...
Пекучий біль її проймає...
А день за днем пливе, біжить,
А там і смерть страшна чекає...

Я жив... а що кому зробив?
Куди я дів чуття і думи,
Коли й чиє життя зогрів,
Кого на світ я вивів з стуми?..

Бажав я тільки і співав
Про ніч землі, про сяйво неба,
І в люде пісню посилав
За мене здійснити, що треба.

1904

"НАРЦИС, ЗАКОХАНИЙ В ЛІЛЕЮ…"

Нарцис, закоханий в лілею,
Дививсь на неї, в’янув, млів
І називав її своєю,
І щастю вірити не смів.

Йому лілея усміхалась,
Вночі і вдень шепталась з ним,
А їй, нарцису мій, здавалось,-
Вона з тюльпаном чарівним.

Вмирав нарцис з журби, з кохання,
Вмирав... і чув самотній він
Чиїсь слова, чиїсь зітхання
І поцілунків срібний дзвін...

1905

"ТИ ЗОВСІМ МЕНЕ НЕ КОХАЛА…"

Ти зовсім мене не кохала,
А я був повинен забуть...
Чого ж ти так тяжко зітхала
В той час, як збирався я в путь?..
Чого твої руки тремтіли,
Чого ти тремтіла уся?!
І роки уже пролетіли,
А й досі не знаю ще я.

1905

"ПОНАД РУЇНАМИ ШУМИТЬ ЖУРЛИВО ГАЙ…"

Понад руїнами шумить журливо гай...
Ой не шуми, мій темний гаю!
Невтішних сліз з очей не викликай,
Ой не розбуркуй суму-жалю...

Ой не шуми журливо, темний гаю мій!
Сховай в собі всю глиб розпачу...
В душі моїй сіріють теж руїни мрій,
А я дивлюся і не плачу.

1905

"ПОГЛЯНЬ У ДУШУ: ТАМ, В ТРУНІ…"

Поглянь у душу: там, в труні,
Лежить любов моя розбита,
Парчею срібною покрита
І вбрана в квіти весняні.

В сумній пітьмі свічки горять...
Співають мрії: "Пам’ять вічно!"
Ридає щастя безутішно,
Надії в траурах стоять...

Надворі вечір настає...
Ридання стали затихати
І тільки десь гудуть лопати,
Та в серце хтось погребно б’є.

1905

"ВГЛЕДІТИ ЩАСТЯ, ЗОМЛІТИ, ОСЛІПНУТИ…"

Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: "Мій раю!" — і стратити...
Боже всесилий! чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!

1905

"НІ, ЗАБУТТЯ НЕ ДАСТЬ МЕНІ Й САМА ПРИРОДА…"

Ні, забуття не дасть мені й сама природа...
Нехай вона і дивна, й молода,
Але її краса і врода
Твою красу і вроду нагада.

До моря б я побіг, де лащуть берег хвилі,
Але мені згадаються в той час
Твої і ласки, й руки білі,
Що на плечах моїх були не раз.

Я втік би в темний гай, щоб слухать, як шепоче
До листу лист і до квіток трава,
Але шептала й ти в зимовій ночі
Мені колись шовковії слова.

Я б думкою спинивсь в другім небеснім світі,
Куди і сяйво зір не доліта,
Але і там же власне сонце світе
І знов воно про тебе нагада.

1905

В САДУ ВОСЕНИ

Тоді, як ще листя зелене було,
Як трави стояли і квіти пахтіли,
Кудись несподівано сонце зайшло
І білі пелюстки снігів полетіли...

І казкою дійсність зробилася вмить...
Скрізь мармор... все вколо мовчить і не дише.
Ні пташка не дзвоне, ні лист не шумить:
Усе заворожено чарами тиші…

На марморі квітнуть бездушні квітки,
Із білого мармору лист виглядає,
Ось кинуті майстром для когось вінки,
Там пригоршня перлів розсипаних сяє.

Здавалось мені, що русалки ось-ось
Вродливі, як янголи, вийдуть рядами
І перли ясні позбирають для кос,
І мовчки себе заквітчають квітками.

Здавалось, що мармор увесь оживе,
День нагло погасне, засвітяться зорі,
І кожная квітка другу обів’є,
І кожний листок до листка заговоре.

І мармор зітхнув, і ожив, і розтав...
І казки не стало... І тільки добою
Лист жовтий поволі на землю спадав
Та ніжні стократки схилялись з журбою.

1905

"ГРОЗА ПРОЙШЛА... ЗІТХНУЛИ ТРАВИ…"

Гроза пройшла... зітхнули трави,
Квітки головки підняли,
І сонце тепле і ласкаве
Спинило погляд на землі.

Здаля розвіялись тумани,
Знов ясно, пахощі, тепло...
Спинилась кров, замовкли рани...
Прибите серце ожило.

Літає радість, щастя світе,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти...
А сльози ще тремтять на них.

1905

"ЖИТА З ВОЛОШКАМИ, І ЛУКИ, І ГАЇ…"

Жита з волошками, і луки, і гаї,
І всі розкоші весняні,
Всю вроду, всю красу безкраю,
Як втілити її,— не знаю,
В слова, в пісні мої.

Де взяти кольорів стобарвних і живих
Для трав і квітів весняних,
Де взять мелодій, слів і згуків
Для всіх пісень гаїв і луків
І шуму хвиль річних?!

Ах, знаю де! Я в казку дивную свою
Усю фантазію ввіллю,
Зроблю усе живим, чудовним,
Таємності, розкошів повним,-
І в казці дійсність відіб’ю.

1906

"ЧОМУ З ТОБОЮ МИ НЕ ХВИЛІ?.."

Чому з тобою ми не хвилі?
Удвох за руки б ми взялись
І в край щасливий полетіли,
Де ждала нас любов колись.

Чому не птахи ми з тобою?
Ми б не нудились на землі,
А над горою сніговою
З ясними хмарами жили.

Чому ми й досі не здолаєм
Свого минулого забуть?
Ми б в щасті чистім і безкраїм
Могли б, як в морі, утонуть.

1905

"ТАНУТЬ, В’ЯНУТЬ СНІГИ…"

Тануть,
В’януть
Сніги,-
Як крізь хмари летючі
Гляне сонце блискуче,
Усміхнеться в привіті,
Розіллється в блакиті.
Тане сніг,
В’яне сніг,
Гине!

Тане,
В’яне
Мій сум,-
Як в уяві ти встанеш
І в усмішці розтанеш,
І простягнеш через милі
Свої руки сніжно-білі.
Тане сум,
В’яне сум,
Гине!

1906

"ВОНА ІШЛА... АЛЕ ЗДАВАЛОСЯ МЕНІ…"

Вона ішла... але здавалося мені,
Що ніжний пролісок в снігу зоріє,
Встає з-під нього і радіє
Промінню, сонцю і весні.

Вона ішла... мені ж здавалось, що газель,
Поміж кущами кроком полохливим,
Назустріч бистреням бурхливим,
Униз спускається зі скель.

Вона ішла...