З журбою радість обнялась (збірка) - Олесь Олександр

ніби вечір...
Там, на заході, ще день,
Там ще небо в барвах грає,
А на сході вже, як демон,
Чорна ніч розкрила крила...
Як щемить у щемках серце!

1906

"КОЛИ ХОЧЕШ ЗНАТЬ, СЕРДЕНЬКО…"

Коли хочеш знать, серденько,
Як тебе люблю,-
Єсть тут гай один близенько,-
Там щебече соловейко
Про любов мою.

1905

ЛЮБОВ

О, не дивуйсь, що ніч така блакитна...
Що вийдеш ти, то знала ніч оця,-
І через те вона така привітна,
Ясна і ніжна без кінця...

О, не дивуйсь, що пахощі навколо,
Що, мов зомлілі, дивляться квітки,-
Ця ніч твоє квітчає ними чоло
І з них тобі плете вінки.

О, не дивуйсь, що стільки зір на небі,
Що ночі так прозора срібна мла,-
Ця ніч ясна убралася для тебе,
Для тебе й срібло розлила.

І тільки ти в кімнату підеш з ганку,
Погасне тихо й журно свято скрізь,
А хмарна ніч проплаче аж до ранку
Дощем рясним невтішних сліз...

1904

ЧАРИ НОЧІ

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її,-
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмілій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла,-
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люде,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її:
Знов молодість не буде!"

1904

"ХАЙ ВОНА ГРАЄ, ТАНЦЮЄ, СПІВАЄ…"

Хай вона грає, танцює, співає,-
Нащо її за веселість судить?
Хай її пісня широко лунає,
Поки душа її любить, бажає,
Поки їй хочеться жить.

Хай вона легко на крилах несеться,
Поки життя не приборкало їх...
Поки ще з неба їй сонце сміється,
Поки в ній серце і чує, і б’ється,
Повне кохання і мрій золотих.

Хай її молодість квітне, співає,-
Молодість в віку,— що в року весна...
Хай же весною вона і минає,
Хай же, як сонце весняне, і сяє,
Хай, як весна, вона буде й рясна.

Хвилями линуть літа молодії,-
Їх їй ніколи назад не вертать...
Хай же живе вона в полону мрії,
Хай від життя вона важко хміліє,
Поки ще келихи повні стоять!

1903

ХВИЛЯ

Там, де верби хилять віти,
Там, де лози струнко гнуться,
Там, на озері розкішнім,
Хвиля срібная жила.

Вранці кучерями гралась,
В чисте озеро дивилась
І у затишку під листям
Колихалась на йому.

Гасне день, злітає вечір,
Вечір озеро цілує,
Кута землю в темні шати
І тумани розстила.

Срібний місяць випливає,
Місяць озеро цілує,
Хвилю променем лоскоче,
Щоб розбуркати від сну.

Хвиля очі розкриває,
Потягається, зітхає,
Млосно дивиться на місяць,
Усміхається йому.

Вечір в срібній млі розтанув,
Ніч спустилася на землю,
Розлилася понад нею
І взяла в обійми крил.

Хвиля коси розпускає,
Убирається в каміння,-
В перли, яхонти, топази,
В срібло, золото, смарагд.

Хвиля котиться по водах,
Хвиля грає, бризка ними,
Поринає в їх свавольно
І гойдається на їх.

Гнуться ясені до хвилі,
Гнуться явори і квіти,
Гнуться верби, гнуться лози,
Гнеться, хилиться комиш.

Стогне ясень: "Срібна хвиле!"
Стогне ясень: "Люба хвиле,
Глянь на мене молодого,
Як з кохання в’яну я...

Як мій лист зелений жовкне,
Темні кучері січуться.
Скільки сліз в очах у мене,
Скільки смутку на душі!"

Шепче хвиля: "Любий ясень!"
Шепче хвиля: "Пишний ясень,
Я ж давно тебе кохаю...
Ти не віриш? Бідна я"...

Ясень мліє, ясень сяє,
Ясень віти простягає,
Щоб обняти срібну хвилю
І про смуток розказать.

Хвиля ж вже втекти успіла,
Хвиля ж вже давно сміється
І у ясеня питає:
"Невже краща я від верб?"

Гнуться лози, шепчуть: "Хвиле!"
Гнуться лози, шепчуть: "Люба!
Покохай нас, срібна хвиле:
Ми вродливі і гнучкі".

Як найкращую перлину
Береже глибоке море,
Так, схилившись над тобою,
Берегтимем ми тебе.

Вранці ми не пустим промінь,
Щоб тебе він не розбуркав,
Не розвіяв мрій рожевих,
Спокій твій не зворушив".

Шепче хвиля: "Любі лози!"
Шепче хвиля: "Милі лози!
Я ж давно вже вас кохаю.
В’яну, сохну і мовчу"...

Лози мліють, лози сяють,
Лози віти простягають,
Щоб обняти срібну хвилю
І на смерть зацілувать.

Хвиля ж вже далеко ллється
І над лозами глузує:
"Гей, ви, лози кривобокі!
Хай вас люблять комиші!"

Гнуться квіти, шепчуть: "Хвиле!"
Гнуться квіти, шепчуть: "Люба!
Вийди ти до нас на берег:
Ми кохаємо тебе...

Тут, на березі зеленім
Ллються пахощі чудові,
Шелестять казки осоки,
Роси сиплються вночі".

Шепче хвиля: "Любі квіти!"
Шепче хвиля: "Бідні квіти!
Ви не знаєте і досі,
Що давно люблю я вас..."

Квіти сяють і радіють,
Квіти миються росою,
Хочуть хвилю заквітчати
І барвінками обвить.

Хвиля ж вже давно сміється
І над квітами глузує:
"Гей, квітки, кохайте трави,-
Я родилась не для вас!"

В’ється вітер, шепче: "Хвиле!"
В’ється вітер, шепче: "Люба!
Покохай мене вродлива:
Смілий, буйний, вільний я!

Я візьму тебе на крила
З цього озера тісного,
Що деревами закрито
І закуто в береги.

Я з тобою побуваю
І на горах, і на хмарах,
Я з тобою облітаю
Цілу землю, цілий світ!"

Шепче хвиля: "Буйний вітре!"
Шепче хвиля: "Смілий вітре!
Я була давно твоєю
І зостануся повік".

Вітер тихне, вітер мліє,
Хоче хвилю взять в обійми,
Хвиля ж вже пірнула в воду
І сміється десь в воді.

Стогне ясень над водою,
Стогнуть лози, гублять сльози,
В’януть квіти, плаче вітер,
Хвиля ж знов жартує з кимсь.

1904

ЗИМОЮ

Дивилося сонце на срібнії віти,
Всміхалося їм, і вони не змогли
Усмішки блискучого сонця стерпіти
І танути в млості якійсь почали...

І срібло розтало... і бачили віти,
Як капали сльози по одній із них,
Як сонце сміялось і сяло в блакиті...
О сонце! Нащо ти всміхалось до їх?!

1904

"У ТІМ САДКУ, ДЕ МИ КОЛИСЬ СИДІЛИ…"

У тім садку, де ми колись сиділи,
Стоять вишні і журяться похилі,
Що в хмари сонечко зайшло,
Що листя й квіти облетіли,
Що їх снігами замело...

Стоять в журбі, шепочуться в печалі:
"Чого ми ще в той час весною ждали,
Чом повним щастям не жили?!
Чом пишний лист не ми зірвали,
А буйні вітри рознесли?!"

"ХТО НАМ КАЗАТИ НЕ ДАВАВ…"

Хто нам казати не давав
В ту ніч весни слова признання,
Коли над нами місяць сяв,
Коли без впину щебетав
Всю ніч співець кохання?..
Хто нас мовчати заставляв?..

Хіба ж тебе я не любив
Чистіш і більш, ніж люблять люде?
Хіба б сказать я не зумів,
Який вогонь в мені горів
І як палив він груди?..
Чому ж сказати я не смів?..

Мовчала ти, мовчав і я...
Не будучина нас жахала:
Нас не змогло б злякать життя,-
Мої кипучі почуття
І смерть собою б не злякала.
Чому ж мовчали — ти і я?..

О, правда, знали ми в ту мить,
Кому сміється ніч і сяє,
Про віщо листя шелестить,
Для кого спів в саду дзвенить,
Чому він іноді стихає...
Чому мовчали ми в ту мить?..

Хто нам тоді уста скував?..
Нема одмови на питання...
Коли б же час той знов настав,
Тепер би я вже не мовчав,
Усе б казав я про кохання...
Усе б казав, усе б казав...

1903

БЕЗСМЕРТНИКИ

Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась...

Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд мій приковують до себе,
Нагадують розкоші весняні
І кажуть про тепло, про радощі, про тебе.

Ці квіти — спогади про світлі дні...
І хай відносин наших світ погасне,
А спогади все ж будуть жить в мені,
Нагадувать про дні, про ночі теплі, ясні...

1904

"ПОГАСЛО СОНЦЕ ЛАСКИ І ТЕПЛА…"

Погасло сонце ласки і тепла,
Побили цвіт квіток моїх морози,-
Не до пісень мені: тремтять на віях сльози,
І туга душу обняла.

Погасло сонце — мрія чарівна,
І я блукаю знов без світла...
Душа моя на мить, на мить одну розквітла
І стала знову, як труна.

1906

"НА ГОРИ ВИСОКІ, НА СРІБЛО СНІГІВ!"

На гори високі, на срібло снігів!
На саму далеку вершину!
З якої, раніше крилатих орлів,
Вітаючи, ранок я стріну...

За хмари! Де сонце блискуче жиє,
Не томлячись, сяєво лити...
Де світу набрав би я в серце своє
І сам уже зміг би світити.

1906

ІМПРОВІЗАЦІЯ

Я не буду самотнім ніколи стоять,
Як не був я самотнім і з вами...
Єсть у мене і друг мій, і брат,
Що братався зо мною літами,-
Смутком брата-товариша звать...

З ним піду я по білому світу блукать,
Взявши ліру журливу з собою,
Буду сльози свої розливать,
Буду в тиші пісні з них складать
І дивитися в небо з журбою...

1906

З ПІСЕНЬ НЕВОЛІ

Коли б був я сокіл вільний,
Я б летів на зустріч сонцю
І кричав би попід небом
Всім живим мерцям про його.

Коли б був я дубом пишним,
Простягав би я галуззя
До проміння золотого
І тягнувся б вгору, вгору.

Коли б був я вітром буйним,
Я б розгонив чорні хмари,
Щоб від хмар не слались тіні,
Щоб сміялось завжди сонце.

Коли б був я Богом дужим,
Я б приніс на землю сонце,
Щоб земля не розлучалась
І не плакала по йому.

Та, на жаль свій, я — людина
І повинен я мовчати,
Не нагадувать про сонце
І спинять свій льот до його.

Чом же я не сокіл вільний,
Чом же я не дуб зелений,
Чом же я не вітер буйний,
Чом же я не Бог великий?!

1904

"ДЛЯ ВСІХ ТИ МЕРТВА І СМІШНА…"

Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона.

Поглянь: народ твій — раб з рабів,
Чужими й рідними забутий,
Гниє віки в недолі лютій
І віру в долю загубив.

О дух України! Орел!
Дух вільний, смілий і високий,
Злети, стурбуй цей мертвий спокій
І влий життя з своїх джерел.

Мовчиш? Заснув? Ганебно спи...
Ні, певно, ти поліг в курганах,
Бо ти не зміг би буть в кайданах,
Як ці невольники-раби...

Ти, дужий в вільності своїй,
Розніс би хмари і тумани,
Розбив би всіх неволь кайдани,
Розбив би, чуєш, краю мій?..

1906

"МІЦНО І СОЛОДКО, КРОВ’Ю УПИВШИСЬ…"

Міцно і солодко, кров’ю упившись,
Сплять вороги уночі...
Тихо з повіток плуги витягайте,
Куйте в проваллях мечі.

Стогнуть брати наші в тюрмах проклятих,
Грати залізні рвучи...
Тихо з повіток плуги витягайте,
Куйте в проваллях мечі.

Мати без сина і жінка без мужа
Плачуть, життя кленучи...
Тихо з повіток плуги витягайте,
Куйте в проваллях мечі.

Мають знамена, і б’ється юнацтво,
Крові потоки ллючи...
Сміло з повіток плуги викидайте,
Куйте вселюдно мечі!

1906

"ЯК ЗГРАЯ РАДІСНА ПТАШОК…"

Як зграя радісна пташок,
Легкі і сніжно-білі,
Пісні мої під небом десь
Літали і дзвеніли.

І з неба кликали вони
До братства, до любові...
Та час, проносячись, бризнув
На їхні крила крові.

1906

"ТИ ЗНОВУ У МЕНЕ ОКРИЛЮЄШ МРІЇ…"

Ти знову у мене окрилюєш мрії,
Ти знову життя убираєш в квітки,-
І сльози у мене нависли на вії,
І з темних могил повставали думки.

І знову лечу я до світлого краю,
Борюся за волю, людину люблю,
В піснях своїх горе людське виливаю,
Пісням своїм душу усю віддаю.

І знову я вірю, що зникнуть тумани,
Розступиться темная ніч на землі,
І сонце ласкаве на обрії встане,
І усміхом сльози осушить її.

1904

"ПОТІК СТОЛІТТЯ ЗНОСИВ ГНІТ…"

Потік століття зносив гніт,
Терпів ярмо й сваволю...
І гнівно враз розбив граніт,
І — гей, на бій за волю!

Летить, кричить, шумить орел,
Розбитих хвиль не ліче:
Їх безліч вилете з джерел,
Коли він їх покличе.

Народ століття зносив гніт,
Терпів ярмо й сваволю...
І грізно враз розбив граніт,
І — гей, на бій за волю!

Летить, кричить, шумить орел,
Розбитих хвиль не ліче:
Їх безліч вилете з джерел,
Коли він їх покличе.

1906

"СОНЦЕ НА ОБРІЇ, РАНОК ВСТАЄ…"

Сонце на обрії, ранок встає,-
Браття, вставайте,
Сонце стрівайте:
Ранок встає.

Сестри, збирайте і зносьте квітки:
Будем співати,
Сонце квітчати,-
Зносьте квітки.

Браття, бандури і кобзи беріть:
Будемо грати,
Ранок вітати,-
Кобзи беріть.

Сонце на обрії, ранок встає,-
Грайте ж, співайте,
Сонце стрівайте...
Ранок встає.

1906

"ВОНИ — ОБІДРАНІ, РОЗБУТІ…"

Вони — обідрані, розбуті,
Сліпі, голодні і німі,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі,-
Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!

Ще вчора йшли вони за грати,
Терпіли мовчки глум катів,
Ще вчора їх могли топтати
І сікти дротом батогів —
Раби — сьогодні не раби:
Шумлять знамена боротьби!!

Вони — гроза, вони — герої:
Їх гнів героями зробив,
І верх за ними буде в бої —
Сам Бог попереду рабів!!
Ти чуєш грім? Гримлять раби:
"За нами поспіх боротьби!!"

1906

ЖАЛІБНА ПІСНЯ

Хай душі, що повні і смутку і сліз,
В погребную пісню зіллються,
Хай прапори наші похилються скрізь
І голови журно нагнуться...

На траурних марах в хмелю забуття
Лежать невмирущі герої,
Не світять ті зорі, що гріли життя,
Не сяють в нескінченім бої.

Як леви, боролись вони за народ,
За правду народного діла,
Життя їх стрівало тернами негод,
А смерть їх безсмертям зустріла…

.