Українська література » Класика » Паруси над степом - Близнець Віктор

Паруси над степом - Близнець Віктор

Читаємо онлайн Паруси над степом - Близнець Віктор

Невже

мірветься, клята, і не полетить хоч метрів на два вгору?

Хлопці завмерли, нетерпляче звели очі на Володьку, від якого залежало тепер усе. Шумило — він, видно, хвилювався, бо аж посинів рубець на його щоці — розмахнувся і з присвистом жбурнув мережану мірку. Вона мелькнула в повітрі й шелеснула десь в очереті.

— Ура-а-а! Наша взяла! — дружно заревли табунчан-ці. — Вперед, на махновців!

"Махновці", цебто нерубаївці, уникаючи дошкульних стусанів, відступили до річки і сховалися за Чорною скелею. Останнім плентався понуро їхній командир — Адик Ліщинський. Раптом він зупинився й став упрошувати Володьку:

— Візьміть, хлопці, до себе... Білим не хочу. Хай он Грицько буде у них командиром...

— Е, ні! — показав йому кулак Шумило. — Зрадників нам не треба! Ти бач який — продавати своїх!

— Ви ще пожалкуєте! — пригрозив Адик. — Ми вам всиплемо!

— Давай, давай! — улюлюкали "червоні". Зіщулившись, Адик пошкандибав до скелі.

Почалась підготовка до бою. Володька — тепер хлопці зверталися до нього: "Товаришу командир", — швидко розподілив обов'язки: Грицько Хмельовий — його заступник, Валько — кулеметник, Льонька — піднощик патронів, решта — хто в розвідці, а хто в кавалерії чи піхоті. Трьох "бійців" на чолі з Михайлом Зіньком Шумило виділив наглядати за табуном. Війна війною, а якщо коні забредуть у трясовину, однаково перепаде усім — і "білим", і "червоним". Та коли вже тут Зінько, можна бути спокійним за табун: він догляне.

Михайло не брав участі в таких баталіях. Це людина серйозна. Математик. У нього завжди за пазухою підручник з арифметики чи геометрії. Спитай Михайла: "Якщо 261 помножити на 35, скільки буде?" — він поморщить лоба і скаже: "Дев'ять тисяч сто тридцять п'ять". І не перевіряй — точно!

Дітлашня, знаючи Зінькову "слабину", треба чи не треба, смикала його повсякчас: "Помнож, Мишко!.. Поділи, Мишко!.." І він терпляче множив та ділив. І дозволяв глузувати з себе, хоч був найсильніший серед своїх однолітків і мав трохи дикуватий вигляд. Ходив Мишко по-ведмежому, вперевалку, зігнувши дугою важкі жилаві руки; на голові у нього стриміла копиця "соломи", віхті тої "соломи" закривали майже все лице, рябе від густого ластовиння. Та скільки б не скубли Мишка, він тільки мружив сірі спокійні очі й добродушно усміхався.

* * *

Загін "червоних" зупинився в густих очеретяних хащах. Володька виставив патрулів (щоб нерубаївці, бува, не підслухали секретну розмову) і виклав план бойових дій:

— Чуєш, Грицьку? Будеш командувати піхотою. І кулемет бери. Заляжете на горбі. Головне — більше галасу. Кричіть "ура", дражніть їх і взагалі... Хай думають, що ми всі там окопались. Адик, ось побачите, кине своїх на горб. А я з кавалеристами піду в обхід Чорної скелі і атакую з тилу. Ми їх, жовторотих, як курчат, переловимо! Ясно?

— Ясно! — гаркнули табунчанці.

Хлопці, підбадьорені командиром, з гиканням і свистом кинулись до складу зброї. З-під кущів верболозу витягли дерев'яні піки й шаблі, бузинові пухкалки, одягли рогозяні лати. Валько звалив на плечі кулемет, — щось подібне до величезної рогатки. Між її ріжками стирчало дуло — двопудова чавунна труба. Дуло було зовсім не потрібне, навпаки, воно лиш обтяжувало кулемет, зате надавало йому страхітливого вигляду. А щоб налякати "білих", Валько ладний був перти на собі й цілого воза.

Грицько махнув рукою піхотинцям: "Гайда, хлопці, гайда, молодці!" — і повів своє воїнство на позицію. За ним гнувся під важкою ношею Валько, а Льонька ззаду підтримував окате і незугарне дуло, щоб воно не било кулеметника по ногах.

На узвишші Валько встромив у землю загострену ніжку рогатки, спрямував у бік Чорної скелі дуло. Потім "зарядив" кулемет сухою грудкою, натягнув гумовий пасок і з криком "Вогонь!" відпустив його. Грудка,, фуркнувши в повітрі, ляснула по воді, здійнявши фонтан бризок. Злякано квакнули жаби і шубовснули з берега в темний річковий глиб.

— Ого, як дає! — роззявили роти піхотинці. Вони саме набивали свої пухкалки горохом.

— Льонько, патронів! — покотився балкою Вальків голос. Іншим разом Льонька пропустив би ті слова повз вуха, та зараз його брат був кулеметником, а наказ старшого по службі — закон. Льонька швиденько збігав до болота й там, де колись топталися коні-, назбирав у картуз твердих грудок.

Коли Льонька повертався назад, за річкою почувся шум. Там щось ухкало, мекало й дирчало. Сонячні зайчики гойдались на хвилях, сліпили очі, та, примружившись, Льонька побачив: нерубаївці пішли в наступ! В рогозяних латах, з дерев'яними піками, вони були схожі на папуасів.

В ту ж мить знов пролунало грізне:

— Льонько, патронів!

"От гава! — схаменувся Льонька.— Валько сидить з порожніми руками, а я витріщив очі!"

Підняв хлопець картуз — і мерщій на позицію.

Але тут сталося те, чого не передбачив у своєму плані Шумило: "червона" піхота не всиділа на бугрі й кинулась до річки, назустріч "білим". Валько летів попереду з кулеметом, труба з дзенькотом волочилась по камінню. Нерубаївці пішли вбрід, змішалися з табунчанцями, і зав'язався рукопашний бій. Тріщали списи, бахкали горохом пістолі. Хтось стрибнув Льоньці на плечі, і він сторчма полетів униз; картуз все-таки не випускав, разом з ним звалився у річку. Мало не заплакав з горя: пропали боєприпаси!

В цей час із-за Чорної скелі почулося:

— Аля-ля-ля! Угу-гу-гу!

Це Володька з кіннотою вдарив по "білих" з тилу. Він налетів так несподівано, що нерубаївці розгубилися й дременули вздовж берега. Останнім біг, , накульгуючи, Адик Ліщинський. За ним гнався з піднятою шаблюкою Шумило, а навперейми "махновцю" помчав Грицько. Ось вони вдвох насіли на довготелесого ватажка Нерубаївки.

— Скупать його, скупать! — горлали —табунчанці. Ліщинського за руки й ноги потягли до мілкої річечки.

Адик верещав, пручався, але хлопці розгойдали його, і — аж ляснуло, коли Адик бовтнув у воду.

Всі — "білі" й "червоні" — весело зареготали і собі, мов жаби, один за одним плюхнулись у річку. Бій, власне, закінчився, вже не було ворогів, а були сільські друзяки, яким після спеки захотілося побрьохатись в прохолодній воді. І це було б чудовим завершенням "бою", аби не зіпсував настрою Адик.

Мокрий, з обвислими рогозяними латами, виліз він на берег і заревів, як дівчисько.

— Дурні ви, дурні! — розмазував сльози Ліщинський. — Більше не граюсь з вами... Дурні набиті!

Схлипуючи, він пошкандибав лугом до села, залишаючи на траві мокрий слід. Хлопці одразу притихли. Стояли на піщаному березі мовчазні й здивовані.

— Кисіль, — буркнув Шумило. — Мамин синок... Аби мене скупали, хіба я скиглив би?

— Подумаєш, цяця! — знизав плечима Грицько. — Ну його, він завжди такий.

— Хлопці, гайда у воду! — махнув рукою Валько. Табунчанці й нерубаївці розстелили на траві одяг, щоб

підсихав, а самі знову до річки, де приємно пахло м'ятою, лататтям і теплим мулом.

Чим вище підбивалось сонце, тим лютішою ставала спека. Знесилений вітер принишк в рівчаках та байраках і звідти тяжко дихав курявою. Степ, здавалось, горів, над ним коливалось синє полум'я. Коні збились докупи, понуро звісили голови, ліниво помахували хвостами, відганяючи надокучливих мух.

"Бійці" лежали у затінку під вербою. Але й тут не було порятунку: земля пекла, як розжарена черінь.

Грицько Хмельовий ляснув себе по голому животі, мрійливо

сказав: 1

— Ех, оце б кислячку хлебнути...

Хлопці ліниво підвели голови. А невсидющий Валько встав, порився в одязі, дістав з-під сорочки кілька печених картоплин. Одну картоплину дав братові, по половинці — Грицькові, Володі та Михайлові, решту кинув на гурт. Хлопці сонно зачвакали. Почорнивши сажею губи, загигикали:

— Ти що, сковорідку цілував?

— Питаєш... Об тебе, чорноротого, вимазався. Погомоніли — і знов запала дрімотлива тиша. Льонька

лежав проти Володьки і з повагою розглядав свіжий рубець на його ' щоці. Пригадалася Льоньці минула неділя, ставок у Табунчанському, стара верба на греблі. Шумило придумав нову розвагу. Він прив'язав до вербової гілки вірьовку; вчепившись за її нижній кінець, Володька розгойдувався і, високо злетівши в повітря, стрибав у воду. Каменем падаючи вниз, дриґав ногами і голосно уакав, поки над ним не здіймався цілий сніп сяйних бризок. На це моторошно було дивитись: Тільки Льоньчин брат і Грицько Хмельовий відважились повторити Шумилів номер.

Захоплені розвагою, не помітили, як перетерлася гойдалка. І ось, коли Шумило птахом майнув над хлопчачими головами, вірьовка тріснула... Володька з розмаху гепнувся на греблю. Кров заюшила йому обличчя, а він стояв і розгублено усміхався. Ні, тільки подумати: у Льоньки від самого видовиська душа скочила у п'яти, а йому хоч би що, усміхається!

Тепер, приглядаючись до Володьчиного загорілого, обпеченого вітрами обличчя, Льонька подумав: вавка загоїлася, але, мабуть, її слід залишиться назавжди.

Володька солодко потягся, тріпнув густим смоляним чубом:

— Може, в грушевий сад махнемо, га?

Хлопці мовчали. Звичайно, затія спокуслива — поласувати соковитими запашними грушами. Але в цю мить виразніше £а груші кожен бачив перед собою грізну постать діда Гарби — сторожа колгоспного саду.

Про діда Гарбу розповідали в селі справжні легенди. Колись застряла в болоті безтарка з капустою. Засіла по самі втулки, коні вибилися з сил, але витягти воза з трясовини не могли. І тут де не візьмись дід Гарба.

— Випряжіть оцих дохляк! — гаркнув старий.

Він накинув шлеї на круті плечі, рвонувся уперед — і безтарка, наче під нею тріснули ланцюги, з гуркотом вискочила на сухе.

І взимку, і влітку дід Гарба ходив в однім одязі, який шив сам собі з телячої шкіри — в грубих, покороблених штанях і в такому ж піджаку. Його квадратне рябе обличчя було мідно-червоним, ніби видубленим; з-під гостроверхої шкіряної будьонівки вибивалися попелясті пасма, віялом стирчали густі брови, майже нависаючи над рудими козацькими вусами... Говорили, що дід воював у кінноті Будьонно-го, був знаменитим розвідником, і хоч відтоді минуло багато років, Гарба не розлучався з будьонівкою, ходив прямо, з гордо піднятою головою, як на параді.

В найлютіші морози купався старий у копанці. І онука свого Семена, теж рябого й широкого в плечах, привчав до козацького життя. Не знав Гарба, що таке хвороби й утома.

Відгуки про книгу Паруси над степом - Близнець Віктор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: