Паруси над степом - Близнець Віктор

Димить печена картопля, смачно пахнуть солоні огірки, так і просяться в рот вареники з сиром.

Мати наче й не стомилася за день, вона аж світиться радістю, запрошує всіх до вечері.

По вечері Льонька захоплено притих: зараз почнеться...

Труснув смоляним чубом коваль, пробіг пальцями по "ґудзиках" старенької гармошки. І чи він, чи то гармошка гаряче видихла: ех! Вдарив хвацько Володька по балалаєчних струнах. Ох, і задуділи баси, ох, і залилася дрібно бала-лаєчка! Затріпотів молоденький берест, так і дивись — піде навприсядки, піде колесом по місячній доріжці, аж туди, де відлунюється ота задириста пісня "Вийду я на річеньку..."

— Давай, давай, давай! — сипле жаром коваль.

Тітка Катерина, ставна, чорноока, просто горить і, солодко умліваючи, стиха ойкає: "Ой, Карпусь, ой, серце моє"...

А мати, а мати, як вона слухає! Підперла кулачком маленьку голівку і, немов зачарована, не ворухнеться, не поведе бровою; засмагле худеньке личко, чорна коса, здивовані, широко відкриті очі — не мати, а дівча, тихе, соромливе дівча. Русявка Ліда, висока, не по літах серйозна, і то видається старшою поруч із нею.

Арсен Поліщук сидить разом з Грицьком; обоє не грають і не співають, солідно мовчать, по-мужицьки хмурять брови. Вони чекають тої хвилини, коли можна буде погомоніти на важливі теми — про нахабство Гітлера, про нашу армію, про славних папанінців... Та мало хіба про що хочеться поговорити зоряним літнім вечором!

Дядько Карпо, до краю розтягнувши гармошку, завершує "польку" складним блискавичним перебором. Тенькає, завмирає струна балалайки. Коваль відкидає назад змокрілий чуб:

— Ху!.. Наче молотом відмахав. Лідо, твоя черга! Ліда виносить з хати гітару. Це їй подарунок від коваля.

Раз Карпо Іванович побачив, як Володька навчав Ліду грати на балалайці. Щось у них не клеїлось.

— Не мучся, Лідо! — сказав коваль. — Балалайка — для такого вихора, як Володька. А в тебе характер спокійний, розсудливий, з журбинкою. Тобі ця бренчалка не підходить.

І приніс Ліді гітару.

Дивна річ — семиструнна подруга так припала дівчині до душі, що Ліда відразу,"самотужки, навчилася грати. Виступала в школі, в сільському клубі, і табунчанські гітаристи сказали: добре!

Місяць хитрувато виглянув із-за берестків: мовляв, послухаємо, що ви ще утнете; ніч довга, поспішати нам нікуди.

Ліда сиділа поруч з матір'ю. В сріблястому сяйві вона, світлокоса, в біленькому платтячку, скидалася на русалку, що вийшла побавитись на бережку. Легенько торкнулася струн — ніжно й журливо озвалась гітара. Мати примружила очі, ніби щось пригадуючи, зітхнула і повела спокійним роздумливим голосом:

Ой на горі огонь горить...

Це був перший струмочок, тонкий, тремтливий; ось він злився з новим — ширшим, повноводнішим: то підхопила пісню тітка Катерина.

Ой на горі огонь горить, А в долині козак лежить.

І

Принишкла семиструнна — чи влад виходить? — і ще печальніше:

Накрив очі муравкою, А рученьки китайкою.

Проста немудра пісня • брала за душу, і зримо, ніби це трапилось з-тобою, малювала картину:

У голові ворон кряче, А в ніженьках коник скаче. Не стій, коню, наді мною, Не бий землю під собою.

І летить коник табунчанським степом — може, ото він чорніє у місячному сяйві? — летить, щоб виконати останній наказ козацький, і поверта у батьків двір...

Вийде батько, розсідлає, Вийде мати, розпитає.

Низько схиляється над гітарою Ліда, щільніше тулиться до неї худенька матінка, і Льонька прикриває очі рукою: у кого не защемить серце, коли він почує:

Не плач, мати, не журися, Бо вже син твій оженився. Та й взяв собі паняночку — В чистім полі земляночку. Та й взяв собі дівчиноньку — В чистім полі могилоньку...

Ще довго мовчатимуть у дворі, не в змозі відігнати смуток, навіяний піснею. І зорі таємниче мовчатимуть, і місяць замре на місці, розчулено лупатиме очима: ну от, на всю ніч засмутили! Тоді Карпо Іванович рипне гармошкою:

— Ет, носи повішали! Ушквар, Льонько, циганського!

...Якось на вигоні, коло Поліщукової хати, стояли цигани.

Льонька подружив з прудким, чорнявим, як жук, циганчуком Ванькою. Це був не хлопець — вогонь. Міг танцювати гбдину, дві, а то й три без передишки, аби тільки хтось награвав. Від нього Льонька й навчився карколомних "вибриків".

— Льонько, давай! —починає дядько Карпо дріботливу "Ойру".

Ех, і зашумує Льоньчина кров, коли він сплесне у долоні, вдарить себе по грудях, по колінах, по підошвах, клубком заметляє по землі, перекинеться через голову і задрібоче на носках. Чує хлопець, як задоволено сміються дорослі, як захоплено вигукують: "От бісеня!" — і ладен розбиться в порох.

Мати, утираючи щасливі сльози, зупиняє танцюриста:

— Досить, синку, досить. Іди спочивати, пора. Місяць зазирає в хатнє віконце. "Не спиться, друже?" —

ніби питає. А як ти заснеш, коли все тіло дзвенить, коли чуються за стіною то чоловічі баси, то жіночий гомін, то Во-лодьчин сміх.

Пожежа

Серпневий день — як рік.

Ще на світанку сонце випиває скупі росинки в степу; шерхла трава пахне пилом, сухо полускує на вітрі гостролезий пирій. Вогнисте світило сипле й сипле додолу жар, і степ аж димить, і курява огортає обрій, і, задихаючись від спеки, тріскається спрагла земля. А вітер роздмухує і роздмухує пекельне вогнище. Ждеш не діждешся, коли спаде на землю коротка ніч.

Була неділя, і Ліда, впоравшись коло хати, сховалася під бересток. Та хіба в таку пору знайдеш затінок? Рідке скручене листя, ніби решето, проціджує гарячі струмені,-і на гітарній деці закипає кулька смоли. Ліда торкнулась пальцями струн: навіть гітара озвалась пересохлим голосом...

Гу-гу-гу... Ні, це не семиструнна, це вже щось інше, далеке. Дівчина звелась навшпиньки. Знову загупало, тільки сильніше — наче праником по жлукті. Тривожно повела очима: що це? Потягло гаром, як із печі. У віконечко, між листям, угледіла: дим, чорна латка неба... З-за повороту вулиці вихопився вершник. Хропе здичавілий кінь, у вершника перекошений криком рот. Володька Шумило!

Вихром пронеслось, прогупотіло повз неї.

—...еж-ж-жа! Пожежа! — сипонуло з піском у вічі.

— Горить! Пшениця горить! — вискочив із двору Валько. За ним притьма кинувся й Льонька. А над шляхом клубо-чилася курява, і там, де скакав Шумило, зависало в повітрі страшне слово:

— Пожежа!

Ліда, притиснувши до грудей гітару, застигла під берестком. Потім, ніби опам'ятавшись, метнулася слідком за хлопцями.

Із села, підняті Володькою, уже бігли табунчанці. Наче прорвало греблю — кількома . потоками і старі, і малі вихлюпнулись у степ; хто з лопатою, хто з відром, а хто й так летів навпростець до шостого поля. Навіть Хмелева коза висмикнула пакіл і очманіло вистрибувала за гуртом.

Випередивши піших, вихопилися вперед вершники. На гнідому жеребці скакав Шумило-старший.

— Ви куди, чортенні душі? — гримнув коваль на малечу. — Осмалитись хочете?..

Хтось підкосив батогом Льоньку, та він, схопившись на ноги, побіг не назад, а далі, за братом.

Людей зупинила тільки вогненна стіна.

Важка багряниста хмара котилася просто на табунчан-ців; гогочучи, вона підминала нескошений хліб, червоними язиками злизувала сухе вистояне стебло, бризкала іскрами й попелом. І там, де пройшла, лишався чорний закурений Діл.

Льонька отетеріло мотав головою: запахло присмаленим чубом, пекло крізь одежу. Хмелева коза, наче за нею ганялися вовки, кидалася в усі боки. Дехто з жінок позадкував, дивлячись, як погрозливо насувається ненаситне страховисько.

А вогонь наступав широкою смугою; зліва він уперся в рівчак, вимитий весняною водою та зливами; рівчак був глибокий, обривистий, і полум'я хижо билося над його краєм, марно намагаючись перескочити на протилежний бік. Справа був чистий пар, він також стримував навалу пожежі. Але між рівчаком та паром залишалась вузька горловина, і сюди, шаленіючи, мчала чорногрива язиката потвора, щоб вирватися на волю, розгулятися* в степу, жахливим вихором пронестись над селом.

— Прохід, прохід перекрийте! — підлетів коваль. Його кінь дико хропів, виблискуючи налитими кров'ю очима.

Задзенькали лопати, важкими брилами виверталась по-репана земля. Льонка і Валько з дітлахами кинулись вищипувати траву; поруч Льоньки білим крилом мелькнуло сестрине плаття — Ліда гарячково смикала пирій, а він, як дріт, врізався у пальці.

Людей обдало киплячою хвилею, сипонуло в лице пекучими бризками; здавалось, горіло саме повітря, і від того тріскались губи.

— Чорт! Не встигнемо! — скреготав зубами Шумило.

— Трактором треба! — підскочив до батька Володя.

— Він там, — тицьнув коваль на чорне поле. =— Згорів.

— Не згорів. Я оборав.

Люто глипнув коваль на сина, мовляв, не до жартів зараз, однак зиркнув на вигорілу ділянку: і справді, там, де стояв трактор з бочками пального, 'рудів незайманий п'ятачок — кругла цяточка, окантована свіжими борознами. Посеред п'ятачка — цілісінький трактор!

— Ти диви! — тільки й сказав батько і пришпорив свого коня; кінь бризнув піною й задки-задки в рівчак, далі од вогнища.

— Зав'яжи йому очі! — крикнув Шумило до сина.

Володька — раз! — аж полетіли ґудзики — здер із себе сорочку, накинув її жеребцеві на морду, зав'язав рукави на горлянці.

Коваль полоснув коня батогом і, припавши до його гриви, шугонув у диявольську пащу вогню; хитнулась багряна завіса і знов зімкнулась за спиною вершника.

— Пропав... — охнули люди.

— Карпа і вогонь боїться...

Володька прикипів очима до горбочка, за яким клекотіла пожежа. Десь там батько... Від чекання спікалася кров на губах. Серце, як дзвін, відбивало секунди. Та ось за розбурханим валом задирчав "Універсал".

— їде! "Коза" наша їде!

Ще хвилина — і цибата "коза" (так в селі називали верткий "Універсал") запетляла між острівками вогню. За трактором гналась вогненна хвиля, от-от накриє машину, злиже із сидіння зухвалого водія...

Та пізно — "Універсал", весело фиркнувши, вискочив на ріллю.

— Плуг опустіть! — крикнув Шумило, розмазуючи п'ятірнею сажу на присмалених щоках; на ньому тліла сорочка, і хтось обсипав коваля землею.

Шумило розвернув "Універсал", і перша борозна перетнула прохід. Гупали лопати, скреготали плуги, вгризаючись у кам'янисту твердь.

Вогонь шаленим ривком кинувся у горловину. Мов хижий звір, вигнув кудлату спину, дибки піднявся над степом...