Паруси над степом - Близнець Віктор
І їдеш не відкривати нові землі, а поступати в морське училище. А втім, хто знає, може, від цього старенького берестка починається шлях, . який проляже через далекі, невідомі світи?
Гриша стоїть у кузові машини, міцний, присадкуватий, загорілий. Поглядом, розгубленим і журливим, він шукає когось у натовпі. Льонька підтягнувся до нього на руках, тихо спитав:
— Батька виглядаєш?
— Батька? — в Гришиному голосі гіркота. — Он він... Старий Хміль стоїть віддалік, під своєю хатою. Стоїть
нерухомо, спираючись на ціпок. Звідси видно лиш— бороду і дві вуглини маленьких недобрих очей. І Льонька ніби почув, як він шамкотить, звертаючись до свавільного сина: "Тікаєш з дому? Ну-ну, тікай... Пропадеш, нестямний. Не вмієш копійчину берегти"...
Гриша, мабуть, не чує тих слів. Він шукає когось у натовпі. І раптом завмирає на місці з широко відкритими очима, сумними і ніжними. Льонька перехопив його погляд і побачив під берестком... Ліду. Вся вона — легка й прозора, і смуток на обличчі — мов тінь хмарини в погожий день.
Машина рушає.
Гриша кричить Льоні:
— За саньми дивись! Тобі залишаю...
І махає рукою. Не йому, а тій, що злилась з берестяним листям. Ліда рветься крізь натовп уперед, за машиною, здійнявши над головою руки."
І дід Хміль піднімає ціпок. Чи то прощається з сином, чи то погрожує йому.
Льонька поплентався в лісок, самотній, пригнічений.
Понурими тінями пропливали мимо кущі. Просто в очі заглянула гілка бузини, ніби спитала: "А де Гриша?"
Пірнув у густу чагарникову зелень і виринув на маленькій галявині. Як вам тут, мої аеросани? Самітні, забуті. Вже й ланцюги поіржавіли, і хміль повився між ними, і трава проросла в кабіні.
Оглянув мотор. Ланцюги — від комбайна, надійні. І пропелер міцний. Це ж тракторний вентилятор. А сидіння? Не годиться. Геть потрухло.
— Ой, роботи ще тут, біля саней. А може?.. Якщо вже робити, то справжній літак. Ото було б здорово!
Голос повис у німій тиші. Ні з ким порадитися. Гриша
уже далеко. Ну що ж, з братом візьмемось. Валько до всякої роботи беручкий. І пиляти, і тесати — все уміє. Отже — бути літакові!
Піднімемось на крилах над степом, понесемось далеко-далеко, аж туди, де нічого не видно!
Чуєте, осокори і клени? Бути літакові! Тільки ж дивіться — нікому ні слова! Це таємниця; її знає лише Льонька. ї, може, Валько знатиме.
А більше — ніхто!
* * *
Недаремно кажуть: літо надворі — пусто в селі.
Розбрелися хлопці з Хмелівки, хто куди. Валько пішов воду возити в степ, де саме були в розпалі жнива. Ліда, провівши Грицька, теж стала збиратись в дорогу. Увечері, якась притихла, сумовита, лаштувала вона чемоданчик, і Льонька помітив: поміж ситцевих платтячок сховала "Червоні вітрила", Грицьків подарунок. Поїхала Ліда в місто — поступати в медичне училище. І Льоньці робота знайшлася. Став за сторожа на колгоспному току. Про літак свій не забув, але відклав справу до осені.
Та раптом все це — і літак, і робота, і навіть саме життя, здалося, втратили свій звичайний смисл.
Почалося те, чого ніхто в селі не чекав.
Почалася війна.
ЧАСТИНА ДРУГА
ЗЕЛЕНА. ГУСІНЬ
Ніч у літаку
Десь далеко гриміли жорстокі бої, десь за горбатими степами вирішувалась доля Табунчанського, і село болісно чекало: що буде сьогодні? Що трапиться завтра?
Кожного дня жінки прощалися з чоловіками й синами на греблі, прощались мовчки, без сліз, і повертались, німі, постарілі, в село, хутчіше бралися за роботу: треба, кінчати жнива, вивозити хліб, відправляти худобу в тил...
Валько, як і раніше, їздив у поле на водовозці. А Льонька сторожував на току. Ще тиждень тому сторожування було для нього приємною забавою. Уявіть собі великий квадратний майданчик, де ще з весни утрамбували землю і зробили рівний глиняний настил. Це колгоспний тік. В центрі його — високий очеретяний намет, по-табунчанському — балаган. На майданчикуй під наметом — гори зерна. І Льонька —= господар його. Якщо забреде курка або теля — ого, як вони тікатимуть звідси! Гірше було з горобцями. Цілими ескадрильями налітали на тік. Поліщук відганяв їх, дармоїдів, і рогаткою, і грудками, і пронизливим свистом. А в обідню спеку, коли стихав гомін на току і навіть горобці забивалися у затінок, можна було вільно розважатися. Видряпавшись на бантину, аж під самий верх намету, хлопець заплющував очі й летів униз, по груди груз у пшеницю, розхлюпую-, чи по долівці сухе ваговите зерно; крутив порожню віялку, щоб вона дирчала, як кулемет; заглядав під ваги — що там у них всередині.
Та все це було вчора. А тепер — не до гульок йому. Як не старалися жінки, як не допомагали їм підлітки, було ясно, що колгосп не встигне вивезти хліб. То для якого ж дідька його стерегти? І Льоньку все частіше тягло до кузні, де збиралися старі колгоспники, щоб обмінятися думками з приводу війни. Приходили сюди в основному досвідчені політикани — ті, що воювали ще в першу "германську". Підсліпуваті діди, колишні піхотинці й кавалеристи, які пишалися старими контузіями, поважно розсідалися на колодах, пригощали один одного міцним тютюном і після незмінного: "Ну, як воно там, на фронті?" — починали дискусію.
Хлопчаки займали позицію поруч з дідами; прилігши на землю, слухали їх з відкритими ротами... В школярській компанії не було ватажка — Володьки Шумила, не приходив і Михайло Зінько: їх, комсомольців, мобілізували для боротьби з диверсантами; цілими днями гасали хлопці на конях в степу, охороняли колгоспний хліб. Залишились старшими серед малечі Валько й Адик Ліщинський.
У світі діялось щось незрозуміле для Льоньки. Фашисти, мов ті звірі, вдерлися в нашу країну, а Червона Армія почала відступати. Відступала армія Чапаєва і Будьонного, яку гаряче любили всі хлопчаки, служити в якій було їхньою мрією. Як це могло трапитись? Що ж вони будуть робити, коли німці полізуть аж до Табунчанського? І Льонька жадібно прислухався до розмов старших.
— Ну, то як воно там, на фронті?—кидав хтось із сивобородих.
І сипались звідусіль таємничі слова: артилерійські заслони, оборона по Бугу, Первомайський плацдарм. Коли чулось авторитетне: "Побачите — каюк германцю на Бузі! Отам і здохне", — хлопці полегшено зітхали: Буг десь на заході. Та інший голос заперечував: "У них сила — ого! До Дніпра, кажу вам, пертиме!" І знову стискалось серце: Дніпро ж на сході, за ними!
Діди неквапно згадували минуле: і хто де воював, і як німці били руських, і як руські били німців. Називали полки й своїх командирів, лаялись, гарячково смоктали цигарки, кашляли і тикали один одному зашкарублими пальцями під ніс. Від цих розмов аж макітрилось у голові!
З острахом і повагою поглядав Льонька на діда Гарбу. Він сидів на колоді поряд з ковалем Шумилом; важкий і грізний, мов кам'яна брила, він сидів мовчки, спираючись на сапу. Зрідка повертав трохи вбік ведмежу голову й опікав поглядом діда Швайку —— той крутився і дзижчав, як муха. Сухоребрий гостроносий пастух Швайка, гіркий п'яничка, був знаменитий в селі тим, що умів неперевершено "божитися". Ідучи за чередою, старий загинав такі слівця, що перелякані жінки затуляли дітям вуха й тягли їх у двори — подалі від заклятого матюшника.
Дід Швайка, моргаючи маленькими очицями, торохтів без угаву:
— Да, їть, що таке германець? Кальтурний народ! Не, послухайте сюди! Значиця, сидів я в плєну — три роки, дишло б йому в рот! Там, у Германії, що? Порядок... Не, ви послухайте сюди! Приміром, їть, заходиш у нужник. Кругом тобі — дзеркала, .щоб йому... Сядеш, значиця, — і всьо видно... Не, там порядок!..
Швайку штурхнули під бока, а він своє:
— Нє, слухайте сюди! Прийде германець і що? Земельку нам дасть, конячку, щоб мені... І будем, значиця, хазяйнувати... як діди наші... Аякже!
Раптом ворухнулась кам'яна брила — підвівся дід Гарба й плюнув під ноги Швайці:
— Ге, земельки захотів. Гнида! В морду германців твоїх! *
І Гарба, спираючись на сапу, посунув у село. За ним, обминаючи прищуленого Швайку, рушили всі діди. Швайка здивовано кліпав рудими очицями.
— Нє, послухайте сюди!.. Тю, щоб вас холера! Я їм про порядок, а вони, їть...
Та його ніхто вж^-.не слухав.
Адик Ліщинський повернувся до хлопців.
— Чого вони, га? — злякано зашепотів. — Всі, як собаки — на Швайку.
— Правильно! — чвиркнув крізь зуби Валько. — Бо він таки гнида. Ясно?
Кожному, хто заходив до Шумилів, упадало в око: у хаті коваля зіткнулися дві стихії.
Тітка Катерина, поетична натура, намагалася прикрасити своє житло. Стіни акуратно побілені й підсинені, лобата піч помережена веселими візерунками, а на покуті — пучок безсмертників. Була б хата, як лялечка, аби Карпо Іванович не вносив безладдя. Поставив у кутку токарний верстат, накидав під лаву залізяччя, присусідив до вишиваних рушників дерев'яні полички для гвіздків, обценьок, рашпи-лів. Аби жінка дозволила — і ковальський міх притяг би в оселю.
Дивно було, як вони, такі різні за характерами, уживалися під однією стріхою. І не тільки уживалися, а й ладили, як ніхто у селі, між собою, пишалися одне одним.
їхня любов особливо розквітла, коли повернувся Карпо Іванович з білофінської. Йшов коваль воювати на своїх ногах, а прибув додому...
Остання ніч у дорозі забрала останні сили. Він був такий розбитий і стомлений, наче ніс на плечах оті кошлаті хмари, що клубочилися в чорному небі. Якось боязко постукав у вікно. Жінка серцем відчула: це він! Босоніж кинулась надвір, губами припала до колючих холодних щік. Карпо Іванович похитнувся, і щось глухо стукнуло об поріг. Милиця!.. Катря одразу збагнула все і ще міцніше притисла коваля до грудей.
— Нічого, нічого, Карпусю! Добре, що вернувся. І такий — ще миліший для мене...
А через тиждень, оклигавши після дороги, Карпо Іванович закинув милицю і на дерев'яному обрубкові пошкутильгав до своєї кузні. Він так знудьгувався за молотом, за веселим вогнем у горні, що його наковальня видзвонювала від сходу до заходу сонця. Тільки в той день, коли пронеслося "війна!", прийшов додому рано, чорніший хмари.
— Куди ж я тепер... без ноги?
Та ще й Володька тьмарив душу. Уперся, як буйвол:
— На фронт піду. Не пустите, однак втечу...
* * *
Володька, як вихор, увірвався до хати, жбурнув картуза на лаву, гупнув за стіл.
— Мамо, їсти!
Сьорбав гарячий борщ, обпікаючи зашерхлі губи, і не зводив очей з вікна.
