Українська література » Класика » Оповідання - Ольга Кобилянська

Оповідання - Ольга Кобилянська

Читаємо онлайн Оповідання - Ольга Кобилянська
прийде такий, що спо­добається їй так, що аж утратить голову, тоді вже схоче!

- То лише така бесіда! - відповіла тупо, махнувши байдуже рукою.- То лише така бесіда! Слова видумав чоловік, а всякий знає, що все має свій час. Вона від­дасться аж тоді, як її доля дозріє.


Я всміхнулася.


Вона повернула звільна своє лице за мною, і її мутні очі промайнули по мені.


- Чи ви що казали?


- Ні, я щось думала.


- Чого тільки думати? Передумати - не передумав ще ніхто нічого.


- Як то, лелічко?


Вона здвигнула плечима та воркнула, немов до себе:


- Думати або й не думати, а найгіршого лиха не в силі ніхто віддумати!


- Якого найгіршого лиха?


- Якого? Ну, так. Воно від вас далеко; ви ще молоді, наче голубка; але я... се ж прецінь смерть - найгірше лихо.


- Смерть! - повторила я за нею протяжно.- Справді, її не можна думками відогнати.


- Так і видите! - сказала з притиском переконуюче і всміхнулася з співчуттям.- Отже, видите. А що значить все проче?


- Смерть - то щось таке, що мусить бути,- відповіла я,- але то не найгірше лихо.


- Ба не лихо! На добре не виходить вона нікому... А втім - чи одно мусить бути, бо бог так хоче!


- Як, лелічко?


- Кажу: бог так хоче...


- Що?


- Так, як воно є.


- І чоловік може хотіти...


Вона похитала сумно головою.


- Якби ваша донька хотіла тепер віддатися, то від­далась би. Чей ви не бороните їй сього.


- Чого б я боронила? Я вже стара. Може, умру неба­вом, бо я слаба. Що вона пічне без мене? Піде служити? Який там кінець усякої служби? Як порадить вона собі з хлопцями, що гонять за нею, мов яструби? Вона ж дурна!


- Вона не любить,- обізвалася я знов.


- І сказали щось розумного! - відповіла вона тупо, з ледве замітною насмішкою.


Опісля сперла голову на худу руку й споглядала втомленим поглядом по долах.


Хвилю мовчали ми, відтак почала я знов:


- Як чоловік молодий, то він інший, а як старий, то знов інший...


- Так,- відповіла з жалем.- Як чоловік молодий, то має силу, а як старий, то - розум. Та що йому з того? Його час прийде, він мусить іти, чи хоче, чи не хоче... Ет! - і махнула рукою.- Впрочім, я б і пішла, лиш її не хотіла б я так лишити.


- Чи ви вже забули, які ви були замолоду,- спитала я весело,- або коли віддавалися? Та як хочете, щоби доконче віддалася, то присилуйте!


- Тото нічо не поможе. Все має свій час. Як я була молода, то (боженьку, прости мені гріхи мої!) дуріла за одним жовняром, а він за мною - то вже аж землі під собою не чув. Мій найстарший син - то його дитина, а таки ми не побралися. Його мати була погана волошка, та й час мій не був ще прийшов. Я віддалась за другого, котрого я ані не любила, ані не хотіла. Віддалася, бо от... прийшла собі пора! Так буде і з Іллінкою, так діється з кождим і так ведеться зо всім, зо всім... Але чоловік загонистий, пливе проти води й хоче свій розум мати.


- Чи так зле, лелічко?


- Або я знаю!.. Мабуть, і в тім божа воля...


Ми замовкли.


Вона сиділа нерухомо, споглядала тупо, сонливо впе­ред себе, а я дивилася на неї, засохлу та поморщену. Вона й шептала щось до себе, але я її не розуміла. Так сиділи ми чималу хвилю, коли нараз недалеко перед на­ми показалася молода дівчина.


- Іллінка! - кликнула стара втішно, а я глянула ці­каво за тою Іллінкою. Ішла дорогою вгору, до нас, і ве­ла сильного гуцульського коня недбало за гриву. Була гарна, струнка, як усі верховинці. На її лиці було знати супокій, який подибуємо в людей, що живуть у найглибшій самоті й духовній рівновазі. Її рухи були певні, а очі темно-сині, сяючі, та які ж ліниві і на вид холодні!.. Але коли я на них глянула, навинулась мені дивна думка: «Тигриця»,- подумала я мимоволі. І справді! Вона ма­ла в собі щось із звинної, скритої сили того звіра. В чім лежала властиво та сила,- я не могла відгадати.


Прийшла, щоби стару заступити.


Я розговорилась із нею, а вона в розмові усміхалася раз по раз, причім її лице роз'яснювалося й ставало гар­нішим.


- Ти не хочеш віддатися? - спитала я між іншим жартівливо.


Вона спаленіла, оглянулась десь далеко вперед себе, причім її уста гордо-весело здригнулись.


- Дурна! Вона буде ждати, доки її мама не вмре; тоді й даху над головою не буде мати,- відповіла за­мість неї мати.


Дівчина спаленіла знов і вдарила роздразнено якусь муху у коня на шиї.


- Як вовки мене не з'їдять, то люди не з'їдять ме­не,- обізвалась вона.- Ви все боїтеся!


- Бо ти дурна і не будеш все молодою, як тепер, то й боюся. В твоїх літах була я також дурна, думала лише дурне й робила дурне!


- Що вам, мамо, з вашого старого розуму? Чи вас ваша невістка шанує, як нема мене коло вас? Ліпше одну повну торбу носити, як дві порожні. Чи ви хочете вмирати, що натискаєте так на мене?


- Бийся по роті, Іллінко!


- Так дайте спокій, мамо, пождіть!


- Добре ждати,- сказала журливо стара, і погляд її полинув знов по противолежній стрімкій лісистій стіні гори.- Ждати, доки сонце не зайде, доки ніч не настане, а я очі навіки не замкну...


Дівчина здвигнула плечима й збиралась до відходу.


- Ідіть, мамо, додому, я вже буду сама корову пас­ти.


І, плеснувши коня долонею, вхопила його за гриву та й пішла спокійним, майже лінивим ходом вгору. Неба­вом по тім зникла з очей, і лише спів її розходився по лісі.


Стара встала.


- Отака вона,- сказала турботно, дивлячись довго в ту сторону, в котру пішла дівчина.- Перестала мене слухати. Не боїться і має вже свій розум. Куди заведе він її! - І зітхнула.- Журба о ню зігнула мене вже вдвоє, а вона регочеться з мене. Прости їй, боженьку, той сміх!


- Бувайте здорові,- обернулась опісля до мене.- Най вам бог дасть добру доленьку й дні добрі, та про­живайте свій вік щасливо!


Спускаючись звільна

Відгуки про книгу Оповідання - Ольга Кобилянська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: