Оповідання - Ольга Кобилянська

- Я сосна,- відповідає вона знов поважно.

- Відколи живем, скидаємо рік-річно листя, не змі­няємо свойого звичаю, а ти одна бавишся зеленню. Сміх і наруга! Акторка!

Пішов лісом сміх.

Коли пізньою осінню почали сніжини літати і на їх гіллі білим пушком укладатися, а сосна все задержала свою одіж, піднявся гвалт.

- Ще не скидаєш твої голки. Вже час би! Ми вже давно про зелень забули...

- Я сосна,- знов відповіла деревина.

Тоді вони загуділи:

- Проч з тобою! ти не деревина, ти зайда. Твоє право неприродне, неможливо, щоб о тій порі справед­лива деревина ще зеленіла!

Сосна схилила поважно свої віти до землі. Росла тут давно та зелень усе задержувала. Голочки її стали гострі і неприязні проти неуважних дотиків, а верши­ною здіймалася до небес. Самітною почувала себе в лі­сі. А що була ростом найвища, орел спинявся на її вер­шині, прилітав і відлітав. І добре було в її густій зеле­ні. З її корони глядів на цілий ліс.

Гордий і різкий птах був, що низин не любив, а від­носин з пташнею, що цвірінькала по дубинах і трепетах, уникав. Сказано - цар птахів.

Добачила його раз стара черемха на вершині.

- А он на вершині зайди загніздився орел! - за­кричала.- Чи не сором се для нас, не зневага? Схаме­ніться! А он скільки прекрасних молодих дерев у лісі: берези, трепети, черемхи, бучини, вільшина. Ні, він на зайді загніздився! Чи чули? Яка там з неї деревина? Давай зганяти з неї орла. Царя-птаха украла нам!

- Украла, украла! - понеслося лісом.

- Я сосна,- обізвалася деревина.

- Що сосна? І що з того? Які в тебе заслуги? Який з тебе на будівлю матеріал? Від сьогодні до завтра? Ціла твоя заслуга, що вгору пнешся. Гей, товариство, схаме­ніться, вона орла нам украла!

- Украла, украла!

- Я власне для орлів,- сказала сосна.

Новий гвалт.

- Для орлів? А то що? В нас нема вже на чім загніз­дитись? В нас нема трепет? В нас нема грабин? Нема бу­чин?

Ще раз пояснила деревина, що вона сосна.

* * *

Стрілець ішов лісом. До нього звернулися з скаргою.

- Проступки?

- Отак. Он та, що вгору пнеться...

Другий голос:

- Орла, царя-птаха, нам украла.

- Орла украла?

- Украла, украла!

- Де він?

- А он. На вершині зайди.

В стрільця зброя. Він пан і над царем-орлом.

- Вбити?

- Ні, шкода. Може, дасться освоїти.

- Освоїти, освоїти!

- А де йому зажити?

Знов гвалт.

- А он же трепети в нас! А он берізка молода. А он черемха пишна і замашиста. А мені що бракує? Об'ємиста і груба, на сто років матеріал.

- Добре. Треба зігнати орла з вершини.

Гукнув вистріл лісом. Задрижала корона деревини. Орел ні крилом не кивнув.

Розлютився стрілець. Давай підпалити сосну, щоб не вертав до неї більше.

Підпалив деревину...

Гей, який огонь спалахнув із неї! Як загорілася сосна! Мов у мученицю перекинулася за короткий час. По­лум’я колихалося хоругвами між її широкими вітами, а золоті іскри розприскувались луком над цілою верши­ною. Дим садив розпучливим розгоном під небеса, та рятунок нізвідки не наспівав. Кипуча живиця спли­вала, як сльози, вдолину, і горіла сосна, мов пречиста жертва. Згоріла аж до пня.

Спокійно стало в лісі. Спокійно і буденно. Не чути широкого шуму сосни.

Вже не буде більше зимою зеленіти, не буде вже біль­ше і орлів голубити.

А орел, цар птахів?

Відлетів, збивши люто крильми, не повертає більше. Загніздився на високій скелі, несила освоїти його. Іс­крить очима до наближаючихся з низин і береже свою самітність...

Гордий і неприступний, не зміняється він ніколи. Все проче забув. Трепети, черемхи, бучину і дубину. Лиш одно не вгасає в його вірній душі - се образ пишної жертви, що в долах упала, і погорда до низин.

Чернівці, 4 липня 1907

ЗА ГОТАР

Нарис із сільського життя

Зима.

Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути - царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.

Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив - виходив із хати.

А старенький панотець мусив.

Двоє газдів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: «Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом».

Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може, покажуть сліди які, звідки він, а може, іще й заговорить... може, зможе іще піднятися і далі піти: такий чужинець, що не знати звідки і що,- лише клопіт для села; загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи... Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважніше - який хосен йому з того... А то акурат...

- Ех, що за дорога, що за дорога! Се кара божа спадає на нас, кара божа! - бурмотів, засапуючись і опираючись важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивніла на морозі.

- Таже дав бог святий сніг, аякже,- відказав молодший.- А може, воно й добром вийде весною землі?

- А-i, «добром», дурню! Грішите, та п’єте, та крадете, та грабуєте, свідчите фальшиво один на другого; на боже не даєте - і добром має ставати стужа та фортуна? Не плів би ти дурниць!

Молодий замовк.

Він засунув одну руку в рукав другої, зігнувся, опустив голову вниз і старався опертися острому, пекучому вітрові, що так і палив обличчя. Не мав він охоти говорити: по правді сказавши, боявся панотця.

Його товариш - старий балакун, сільський вартівник - поглянув боком на панотця і обізвався:

- Що ми мали робити, панотчику? Двірника не було вдома, щоб в нього порадитись, виїхав у місто, а що до вас нам найближче, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, панотчику, се чужий. Ніяк першого-ліпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду