Українська література » Класика » Оповідання - Ольга Кобилянська

Оповідання - Ольга Кобилянська

Читаємо онлайн Оповідання - Ольга Кобилянська
одіж, а зраджувала при кождім руху грацію і красу!

Глядів за нею. Артист...


Побачила когось з мешканців в панських сінях - і склала, як перше перед ним, тепер там руки навхрест і - повернула покора. Викінчено і скромно. Склонилася глибоко з повагою тихо до землі...


Засоромився.


Що було се таке? О що вона його перед хвилею просила, чого не міг дати, і вона надармо оставила щось зі своєї покори?


Що було се таке?


Соромився.


Відтак відшукав щось і збіг з тим вдолину.


Вона була зайшла там в сіни, а малі осталися в городі.


До них кивнув він рукою, вимахуючи дарунком висо­ко, приманюючи їх до себе.


Прилетіли.


З утішним, щасливим щебетом - як птахи злетіли.


Темно-сині любі ластів'ята - розсіяні одною вже хвилиною...


Старше пірвало бурливо дарунок собі і, розкішно сміючись, вхопило його руку і притиснуло до неї свої уста. Але не там, де цілується звичайно, а трохи вище, майже під рукав.


В тій хвилі сходила мати по сходах і побачила все. Зложила руки навхрест і склонилася...


Поспішив в хату - з тайним щастям в грудях...


Не любив цілування. Але сей поцілуй дитинячих уст відчув він аж в душі. Лежав він йому на руці, немов прилипший до неї браток... один з тих оксамитно-м'я­ких з темними очима... яких саме багато цвіло он там в зелені і в світлі... Або ще лучче. Він лишив по собі виразний слід полудневого тепла...


І забув він все - артист.


І з тої хвилі минув довгий час і настала осінь.


В природі ішло все до посліднього викінчення. Тут і там добачувалося в ній послідні рештки сіяючої краси. В лісі... на нивах... в парку, а найбільше між гордими осінніми цвітами без запаху.


Тижні минають, як стоїть йому циганя перед душею.


І він бачить його, як тогді стояло... в мізерній одежи­ні... головка сповита на манер матрони... в хустку не­означеної барви... смагляве личко з чорними очима... щастям розсіяними, напрочуд гарними очима... сумно вони закроєні - одинокі!!


І він хотів би, щоб воно знов прийшло.


Але не тепер - в маю.


Як все буде облите золотом сонця, буде розкошувати в свіжій зелені і в цвіті, в запаху і красі, в новості і уті­сі, і як повернуть ластівки,- щоб воно знов прийшло.


І він підняв би його високо вгору, а відтак дав би ми­лостиню.


За те нехай би поцілувало його. Але не в руку і під рукав - лише в уста. Своїми дрібонькими, непорочни­ми, теплими устами - нехай би поцілувало його. Тими пречистими оксамитно-м'якими братками... раз, і дру­гий, і третій, а відтак нехай би ішло собі.



* * *


Але воно не прийде.


Попливло кудись далеко, гуляє під голим небом - і не прийде...


І виросте з нього така сама пальма, як його мати - висока, поважна... з сумовито закроєними очима - і буде клонитися.


Вивчиться руки навхрест складати і при кождій хаті і кождім порозі в просьбі о зношену одіж оставляти щось зі своєї покори...






ТАМ ЗВІЗДИ ПРОБИВАЛИСЬ



Поезія в прозі



Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змива­ла коріння старих дубів, холодила берег, на якім ви­ростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев,- і від­бивалась від часу до часу від берега на знак життя.


Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.


По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке зелене листя.


Рівнина, що припирала до лівого берега,- се широ­кий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.


Звідки походив?


Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він роз­пустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар...


Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здіймався й шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.


- Чого терпиш?.. - питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.


- Дражнить мене, а розіллятись не можу,- відшептувала болісно.


- Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила! - радив великан.


- Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий,- відмовила сумно.- Зробились би з мене хіба краплі ро­си на нім, та окрасили його, мов кришталями. Волю так.


- Так? Стіснена в оцей жолоб та вічно стережена ка­менистим берегом?


...По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її...


- Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча,остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стеблиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла, - воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство...


Задумався ліс дубовий.


Говорила про багатство, а майже незамітна в тім широкім степу, і усміхалась.



* * *


Він був її вічною окрасою. Німої пристарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки... а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий степ пустий... Далеко до сходу сонця?


Недалеко.


Але ще ніч пишалася.


А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга...


За чим?


Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск ба­гатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схи­лявся до нього і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі.



* * *


А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лиску­чою поверхнею своєю незамітною вперед,- там грало світлом небесним.


Там звізди пробивались...


Чернівці, 27 липня 1900






В ДОЛАХ



Присвята В-у і О-у



Стоїть ліс. З дерев: берези, трепети, черемхи, дубини і т. ін.


Восени опадає листя, жовкне і шелестить. Грає з світ­лі різними барвами, іноді місцями жаріє проти сонця, мов само полум'я.


Між ними одна сосна, все зеленіє.


- Чого зеленієш? - накинулися дерева одного разу на неї.- Ми всі осінню жовкнем і скидаємо листя, а ти одна хочеш відзначатись в лісі?


- Я сосна,- відповіла вона поважно.


- Що се сосна? Або ж ти не деревина, як ми? Не ростеш в землі?

Відгуки про книгу Оповідання - Ольга Кобилянська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: