Оповідання - Ольга Кобилянська

- Ви не хочете мені простити, але бог простить мені. Він свідок, що я не мала сил ходити, а їхати не мала чим!

І знов слідували по якійсь хвилі понурі грозячі зву­ки, і потім знов насилу вистогнані слова:

- Але ти простиш мені, боже! Ти знаєш, що я пе­ретерпіла, знаєш усі хвилі мого життя, і тії, в котрих я з упокорення була порохом!

Відтак утихло в хаті, і проносився лиш його приглу­шений шепіт. Раз простогнала ще, немов благаючи о милосердя - воно роздирало серце... а недовго по тім вийшов і він з кімнати.

* * *

Було в годину перед похороном.

Безнастанно й нечутно падали великі сніжинки на землю.

Здавалося, небо схилилося глибоко вниз і роздроблю­валося невпинно в ті сріблисто-білі кусники.

Дім мертвої лежав далеко від села серед широкого, майже безкрайого поля. Представляв несказанно сум­ний вид. Обдертий, обмарганий, поодинокі шиби вікон позаліплювані папером, а сам так і хилився набік. Тут і там виднілась садовина, а на її вершках гойдались не­дбало ворони, міняючи щохвилі місця.

Перед входовими дверми були поприпирані старі хо­ругви зі штивними [4] святими, мужики з відкритими го­ловами стояли коло них і заглядали цікаво у вікна.

Пилося за душу мертвої.

- Пийте,- говорив заєдно плаксивим голосом син,- небіжка була з великого роду, а її минувшість... о, її минувшість! - і хотячи доповнити свої слова енер­гійним тупненням ноги, підвів лиш ногами смішно, як до танцю.

Священик читав молитву. Донька з дітьми також при­була. Плакала гірким плачем, цілуючи раз по раз руки й ноги мертвої, а погляди внуків зверталися з тихим цікавим подивом на бабку і її окруження.

Послідня гордої родини!

Лежала межи чотирма стінами, мов жебрачка! Силь­ного духу, аристократка в повнім значенні слова, саме та, що ненавиділа з глибини серця малодушність, що во­ліла упадати з голоду, як приймати милостиню й ко­ритися - скінчила життя в найбільших злиднях!

Один з її внуків, якраз наймолодший, не міг відірва­ти свого погляду від неї. Був тронутий до глибини сер­ця, а різні спомини про ню, що здіймалися живо один по другім в його душі, тепер мов давили його. Він прига­дав собі, що прирік їй у своїм житті дві речі: раз, коли числив сім років,- ніколи не пити, а другий раз, як мав тринадцять років,- остати свому народові вірним.

- Нічо не стало великим,- казала йому тоді,- що не було і в подробицях велике, а знало без товариства бути сильне. По предках осталося тобі независиме пра­во!

Він питався:

- Що значить «независиме право»?

А вона поплескала його по голові і, усміхаючися, ска­зала:

- Вгадай!

Відтак він додумався того.

О, він додержить свою обіцянку. Вона станеться прав­дою. Такою правдою, як було правдою те, що подивляв її, що боролася до послідніх сил з суворістю життя, що був її внуком - і був сином пригнобленої нації...

Його очі, звернені на помершу, запалали.

Коли б всі могли так відчувати, як він в тій хвилі, ні, не лиш в тій хвилі, а завсігди, тоді... Але чи ж не відчу­вають вони тепер усі так? Цілий угнетений народ, по которого струнах грають предивно-свавільну мелодію?

І тому що відчувають, палає для них сонце пишної во­лі, сипле своє проміння між них, що не запізнають один другого і бачать виразно, що беруть у руки і до уст...

Хтось отворив близько нього вікно.

На нього повіяло холодним свіжим воздухом, і він повернув голову в ту сторону. Саме в тій хвилі підносив син-п'яниця пляшку з горілкою до уст, вимахуючи ру­ками...

- Вона - моя мати! - кликав він п'яно-гордим го­лосом.- Моя рідна ненька; я мушу її прославляти!..

* * *

Гаряча краска сорому пробігла по молодечо-ніжних чертах онука. Його очі звернулися знов на мертву, а душа його зложила якусь німу присягу...

* * *

Душа бабуні могла чутися вдоволеною.

Вона сама, як лежала он тут, чулася вдоволеною. Ле­жала так спокійно, мирно! Її лице повне тихо-ласкаво­го, майже втішного дожидання, а ніжні руки всунені в незручні великі білі оленеві рукавички, впрочім, при­криті старою прозорою, колись дорогоцінною занавісою.

ЧАС

Наче сон весняний, виринають у моїй душі спомини й картини з рідних сторін. Гори Карпати, сповиті в си­няві мряки або непроглядні густі праліси, синіють зда­лека,- немов зачарований, замкнений у собі окремий світ. Хто жив у тих горах, хто дихав їх воздухом, упи­вавсь їх величавою красою, того все тягне між них, наче орла до гнізда на самітній скелі; той все настроєний во­рожо супроти дрібнодухого, лицемірного навзавідництва, супроти нервового, бурливого життя й думання в тих долах...

В мені збудилась знов туга за тим світом.

Обнімає мене сильно, сильніше, взносить високо по­над запилену галасливу долину і опускає посеред мов­чазної лісистої гори.

Ліс переповнений свіжим смоляним воздухом, а я ле­жу в м’якім моху серед відвічних смерек та через щі­лини сплетеного гілля шукаю синього неба...

Немов живе золото, грає по вершках дерев сонячне проміння, миготить свавільно й зазирає в найглибшу глибінь лісу. Мило мені й спокійно серед тої лісної тишини... Ха, ха! Спокійно?! Адже чоловік - то немов та ріка бистра, що мчиться вічно вперед, вперед - і не знає ні супочинку, ні спокою...

* * *

На склоні гори, край дороги, здибала я стару жінку- мужичку. Вона сиділа й пасла корову. Товарини не вид­ко, але від часу до часу дає про неї звістку голос її дзвін­ка. Я завела з мужичкою розмову та небавом і довіда­лась цілу історію її життя. Була вдовиця, мала трьох синів і одну доньку і жила при однім жонатім сині.

- Ой, багато перетерпіла я на своїм віку! - сказала сумно серед розмови.

Я дивилася мовчки на неї. Була така мала, худа, май­же вдвоє зігнена, а таки на поморщеному лиці не мож­на було вичитати якого-небудь перебутого горя.

- Ваша донька ще дівчина? - спитала я.

- Дівчина. Пішло їй якраз на святого Іллі на два­дцятий.

- Може, хоч заручена?

Стара глянула на мене:

- Заручена? Чотирьох женихів уже мала. Не хотіла їх!

- Не любить жодного?

- Чи любить? Між ними є не один чесний і веселий парубок, та й кождий має хоч трохи поля, худоби й овець, але вона їх не хоче.

- Бо не любить жодного, тому й не хоче жодного! - кажу жартівливо.- Пождіть,