Дитинство Тараса - Красицький Дмитро
Адже тепер не зможе слухати уроків малювання Превлоцького.
У панських покоях все було незвичайне, панське. Навіть повітря. Панова покоївка пояснила йому обов'язки, і Тарас здивувався: хіба це робота? Він звик до праці, до важкої праці, а тут сиди та й мовчи. І це зветься – козачок.
* * *
…У літньому саду вчилися малювати панські діти, вони звикли завжди бачити за тином Тараса.
"Де ж це наш Тарас, куди він подівся? – дивувався Превлоцький. – І на кухні не видно. Жалко, що він кріпак, а з нього був би неабиякий маляр".
Преволоцький знайшов Тараса
Учитель малювання Степан Степанович Превлоцький, схиливши голову, повільною ходою йшов до будинку пана Дмитренка – управителя маєтками поміщика Енгельгардта – і наспівував улюблену пісню. Відчинивши двері, він зупинився в передпокої, здивовано кліпаючи очима – перед ним стояв Тарас. Зразу не міг збагнути, як він сюди потрапив, не помітив навіть, що на ньому чистий одяг.
– Здоров, Тарасе! А я думав, де це ти подівся, що тебе не видно в саду.
Тарас замість відповіді тяжко зітхнув.
– Значить, ти вже козачок?
– Буду прислужувати панові.
З передпокою Превлоцький пішов у кабінет пана і довго про щось там розмовляв. Зайшла мова про мистецтво, про видатних художників, про учнів Превлоцького. Раптом Тарас почув своє ім'я.
"І що вони можуть про мене говорити?".
Перегодя Превлоцький повертався в хорошому настрою в супроводі самого Дмитренка.
– Мак ми з вами домовились, що я через день Тарасові роботу даватиму, аби він не нудився тут. Хай малює.
– Нема заперечень, Степане Степановичу, якщо тільки вас це не утруднить. Ви кажете, що в нього є смак, то, про мене, хай собі малює. Я, наприклад, у цьому смаку не маю, у мене свій інтерес…
– У Тараса є бажання і смак. А я думав, де він запропастився? Ну, вже коли я його знайшов, – робота піде на лад. Завтра я принесу паперу, олівець Тарасові.
– Про олівець й папір не турбуйтесь, я йому сам дам, у мене є.
Превлоцький пішов, управитель перегодя виніс жмут паперу і кілька різнокольорових олівців.
У Тараса на серці було свято. Тепер йому здавалось, що він найбагатша людина на світі. Крім того, другого дня учитель подарував йому кілька малюнків і загадав намалювати. Довго й уперто малював Тарас дуба, Усе не виходило, а таки вийшло!
Хазяї Тараса
Коли помер поміщик Василь Васильович Енгельгардт, понаїздило родичів не стільки щоб поховати пана, як поживитися чим-небудь: Енгельгардти, Браніцькі…
Але кріпакам від того не легше стало, не полегшало і Тарасові. Одні села – Вільшана, Вербівка, Воронівка, Товста, Зелена Діброва – мали перейти до Браніцьких, а Кирилівка, Моринці, Пединівка, Будище, Майданівка – до Енгельгардта Павла Васильовича. Тарас чув, як сперечались пани за кожну кріпацьку душу, як пан управитель відстоював то одного, то другого майбутнього хазяїна. Як і чекали, Павло Васильович Енгельгардт приїхав у Вільшану з далекого міста Вільна з своєю молодою дружиною. Пан бадьорився, випинав себе груди, бундючився, як індик, безперестанку крутив малі чорненькі вусики, схожі на щурячі хвости. Пані Софія Григорівна гонористо держала голову, яка була запнута гарною наміткою і прикрита бриликом. Кофточка на ній біленька з нашивками, спідниця тяглась довгим хвостом. В попереку пані була перетягнута чорним шовковим не то поясом, не то вервечкою. Тарас глянув на неї: справжня оса!
Та Софія Григорівна, принаймні, не була таким страховищем, як управительша. Вона, як і всі пани, ненавиділа кріпаків, але любила прості українські пісні і поводилась лагідніше.
Зате Павло Васильович Енгельгардт, якому мав тепер Тарас прислужувати, був сердитий, вимогливий.
– Павле Васильовичу! Оцього я вам підібрав у козачки – доповідав управитель, показуючи на Тараса, який стояв тут же.
– Як звати, хлопче?
– Тарас!
– Сирота, – пояснив управитель. – Він і малює добре, і співає гарно, слухняний…
– Гаразд! Сьогодні ти вільний, он там у передпокої сиди, – спокійно сказав Енгельгардт.
"І вільний, і сиди в передпокої", подумав Тарас.
Енгельгардта обступили гості і родичі. Кожен з родичів хотів вирвати для себе більше, а уповноважений графині Браніцької – заслужити похвалу.
Розподіл маєтків вирішено відзначити в Будищах бенкетом. З Вільшаної одна за одною вирушили карети панів до Будищ. Слідом за ними на підводах – прислуга, козачки, серед них і Тарас. Панський палац у Будищах здавався йому якимсь раєм. Особливо красиво було в парку із столітніми дубами, з високими гостроверхими тополями. Ще й вечір не зайшов, як у пана почався бенкет. Тарас нудився без діла. Він довго блукав навколо палацу, по парку, поки не згорнувся калачиком під столітнім дубом й заснув.
Не чув Тарас, як шуміло, гуло в панському будинку, не чув, як затихло бенкетування. Схопився від сонячного променя, що пробився крізь гущавину дубового листя і впав у вічі.
* * *
Минуло ще кілька днів.
Уранці пан і пані збиралися в дорогу. З передпокою Тарас чув наказ пана управителеві.
– Тарас мені до вподоби, годиться в козачки. Весною я повернусь, деякий час буду на господарстві, а від'їжджаючи, візьму слуг і козачка Тараса до Вільна. Стежте, щоб не розпаскудився.
– Ні, він більше малює!
– Хай собі малює!
* * *
Куди б не їхав Енгельгардт, з собою возив Тараса. На те він козачок! Тарас бував і в Будищах, і в Майданівці, і в Зеленій Діброві, і у Вербівці, і у Вільшаній. З усіх селищ йому наймиліша Вільшана, бо тут живе вчитель малювання Степан Степанович Превлоцький. Тарас мріяв, іноді ночі не спав і мріяв стати малярем. Превлоцький все нові поради дає, і малюнки стають цікавими. Пробував портрети з натури – виходять. Щоразу, вертаючись з подорожі, хлопець поспішав до вчителя з новими малюнками.
– Ну, показуй!
Тарас бережно розгорнув папір, а Превлоцький мовчки розглядав малюнки і позирав на Тараса.
– Добре, дуже добре! Тепер розглянемо кожний малюнок окремо.
Учитель малювання пояснював Тарасові, а той ловив кожне його слово і з кожним днем малював краще й краще.
* * *
У Корсунь на Рось зелену
Тільки почало світати, як на панському подвір'ї знялася метушня, почалось готування до поїздки в Київ. Конюхи чистили коней скреблами та щітками, підшивали збрую, наводили блиск на дзвіночки та великі мідні бляхи на гнуздечках. Челядники під возовнею чистили фаетон і споряджали три вози з різною провізією, з якою пан поїде в дорогу. Не сам їде, а бере свою кухню з кухарчуками, своїх слуг і козачка.
"Де ж я їхатиму! – подумав Тарас. – Чи на возі разом із слугами, чи на козлах фаетона поруч кучера?".
Коли зійшло сонце, готування закінчилось. Рушили.
Великий фаетон, запряжений четвернею, переїхав місток і повільно котився під гору й далі в степ.
* * *
Пані ховалась від сонця під зонтиком, що гойдався за рухом фаетона. Поруч Софії Григорівни дрімав пан Павло Васильович, надутий, от-от лопне.
Кучер натягував віжки, стримуючи коней, що летіли, як орли. Поруч кучера сидів панський козачок Тарас, оглядаючись на всі боки. Он і Корсунь, весь у зелені, оперезаний синьо-зеленим поясом річки Росі.
* * *
Великі скелі скували береги, а вздовж річки розкинулись розлогі верби, хоч малюй пречудову картину.
Ночували в Корсуні. Рось у ночі була якась надзвичайна, казкова.
Купавсь місяць у воді, небо усіяне зірками, здавалося глибшим і ширшим. І верби не такі, як у Вільшаній.
Тарас довго не міг заснути…
Другого дня слуги і кухня виїхали ще до світанку в напрямі на Київ. Обідати вони мали приготувати панові десь у зеленому гаю, бо пані Софія так звеліла. Тарас з кучером чистили фаетон, лаштувались у дорогу. Пани прокинулись, поснідали і вирушили через Рось дорогою на Білу Церкву.
У Києві
Ночували в Білій Церкві в маєтку "Олександрія", що належав графині Браніцькій, сестрі Павла Васильовича Енгельгардта. У всьому маєтку не вгавала метушня – тут готувались зустрічати царя й царицю. Господаря Тарасового обслуговували козачки графині, а Тарас весь вечір сидів, нудьгуючи, в палаці.
Поснідавши, пани виїхали до Києва.
Фаетон, запряжений четвернею, мчав легко проти вітру, лишаючи позад себе довгий хвіст пилюки. Кучер на козлах випинався свічкою, натягував віжки, пильним зором пронизуючи далечінь. Тарас поруч нього напружував очі, щоб скоріше побачити Київ.
* * *
Чим ближче під'їжджали до Києва, тим більше бігло назустріч сіл, хуторів, великих селищ.
– Он і Лаврська дзвіниця заблищала золотим куполом, – сказав кучер.
Тарас прижмурив, прикриваючи рукою, очі і побачив, як в далині в небі засяяло золото.
* * *
Проїхали Васильківську заставу. Місто підступало все ближче й ближче. Дедалі ясніше витикалися з зелені великі будинки, високі, із золотими верхівками церкви.
* * *
Тарас ледве встигав оглядати місто, і йому хотілося, щоб коні не так прудко бігли.
Зупинились у панському будинку, де на воротях було написано: "Енгельгардтів дім". Тут жили родичі Павла Васильовича. З двору виднілись верхи, теж золоті, Софіївського монастиря.
"Тай багато ж золота у цих містах", думав Тарас, допомагаючи кучеру біля фаетона.
Пан і пані, гостинно зустрінуті, пішли і дім. Кучер і Тарас пообідали на кухні, і тільки Тарас вийшов на подвір'я, як вгледів свого господаря. Павло Васильович звисока зміряв його своїм офіцерським поглядом і сказав: "Даю тобі, Тарасе, на три дні волю"…
Пан пішов, козачок стояв і від щастя не знав, що робити.
Три дні волі
Почало світати. Умившись, тарас взявся допомагати куховарам, які вже бігали по кухні, збираючись готувати страви. Перебування у Вільшаній на кухні не пройшло для Тараса марно: тепер він міг показати міським кухарям свою вмілість у куховарській справі – чи котлети рубати, чи картоплю чистити, чи якусь іншу роботу виконувати. Тарас працював, як справжній куховар.
Після снідання він вирішив оглянути місто Київ. Усі радили подивитись Хрещатик, Золоті ворота, Софію, Поділ, Дніпро, Царський сад і палац, побувати у Лаврі, печерах, у Видубецькому монастирі.
Куховар дав Тарасові кусень хліба в хусточці.
– Набігаєшся, їсти захочеш – хліб солодший за мед буде.
Вийшов Тарас на широку вулицю, звернув праворуч, дійшов до Срфіївського собору. Хотів було туди завернути, та багато панів там стояло і кожному треба було вклонитись.
Звернувши праворуч, пішов униз і опинився на Хрещатику.
