Дитинство Тараса - Красицький Дмитро

Насувалась чорна хмара, яка швидко закривала небо. Крілаки забігали по степу, вкладаючи снопи в копи. Ледве встиг батько покласти останнього снопа на полукіпок, як полив густий краплистий дощ. Тарас заліз під копу, а батька і матір змочило до рубця. Швидко налетіла та й швидко промчала над степом чорна хмара. Знову засяяло сонце, парувала земля і батькова одежа, яку він постелив на стерні, а сам допомагав матері в'язати перевесла. Повівав легенький вітерець і так швидко сушив довгі покоси пшениці, що через півгодини її вже можна було в'язати. В'язали мати й батько, а Тарас носив перевесла. Стерня після дощу стала м'якою й не дуже кололась. Потім батько знову косив, а мати в'язала до смерку.

— Буде ще дощ, — сказав батько і показав на сонце, що заходило за темно-синю стіну.

Небо засіялось зірками. Виплив місяць, перевернутий серпом, і аж тоді рушили кріпаки з степу, потомлені, похмурі, мовчазні, йшли не поспішаючи, ледве ступали, виснажені тяжкою працею. Коли по минули останню межу і ввійшли у село, Тарас згадав свій сон на полі й подумав:

"А здорово я влучив цуркою того великого пана!"

Щоб фарби були як живі

Великдень. Під хатою на причілку проти сонця сиділи Тарасові тітки і гомоніли про се, про те. Тарас, Яринка не відходили від них.

Тітка Олена, Домаха, Явдоха – рідні сестри батька – давно не бачились…

Зайшла мова про дяків. Тітка Домаха хвалила хлипнівського дяка.

– І співучий, і говорун, і малює картини, ікони, дуже добре малює.

– Та як виведе фарби, ну просто тобі як живі… Ікони намальовані так собі, не скажу, що добре, а от фарби хороші, рожеві, аж горять.

А тітці Явдосі до вподоби тарасівський дяк, що малює ікони Івана-воїна.

– Ну справжнісінький тобі воїн!

Тарас, сидячи на призьбі, вслухався в розмову тіток, йому хотілось навчитись так малювати, щоб фарби були як живі.

"Де б його добути справжніх фарб?" думав Тарас.

Роблені з квіток, цибулі, соняшникова листя не такі. Коли ще була мати жива, у Вільшані купила синьої й зеленої фарби. Катря тими фарбами комин і стіни розмалювала. У Катрі Тарас навчився робити фарби-саморобки. Він навіть домішував білок з крашанок, щоб фарби вилискували.

"І які ото фарби у хлипнівського дяка? Я піду до тітки в гості, не посоромлюсь і до дяка зайти, – міркував малий маляр. – Справді, чого мені соромитись? Я розкажу йому, як я з квіток роблю фарби, з цибулі, а він нехай свої покаже".

Тітки давно вже пішли в хату. Тарас сидів на призьбі і, наклавши різних квітів та листя, добував з них сік.

Після великодня пощастило Тарасові побувати у Хлипнівці. Погостював він трохи у родичів і вирішив піти до пана дяка, що добре малює.

Підійшов до подвір'я. Глянув через перелаз, а дяк по двору походжає, щось собі наспівує. Тарасові якось боязно стало. Та дяк, запримітивши його біля перелазу, сам підійшов:

– Чого тобі, хлопче, треба?

– Я до вас з а порадою…

– Ну, ну, заходь!

Дяк був зовсім молодий, вуси й борода рідкі-рідкі, а очі дивились так допитливо, що Тарас зніяковів.

– Чий ти?

– Я не тутешній… З Кирилівки… Шевченко Тарас… Чув, що ви добре малюєте і що фарби у вас живі… Ідучи повз вашу господу, я й насмілився подивитись, попросити поради… порадитись…

– Давай радитись, але перше – хто ти, де твої батьки, чого тебе цікавлять живі фарби?

Тарас розповів, що він сирота, вчився у дяка Рубана, Богорського, служив у попа Кошиця і що хоче стати малярем.

Далі дяк розпитав, як почав він малювати, як фарби з квіток та цибулиння навчився робити.

– Що ж ти вмієш малювати?

– Усе малюю, що бачить око.

Дяк дістав аркуш паперу, олівець…

– Ану намалюй мені, що бачить око.

Малий маляр сів не пеньок біля дривітні, глянув на дяківську хату з ганком. Під хатою проти сонця грілись кури, а спереду, наче сторож, на високих ногах стояв півень. Тарас швиденько накидав контури хати, призьби, ганок і грушу з молодим листям, а півня і курей по справжньому намалював. Це йому не первина.

Дяк подивився і об поли вдарив.

– Гм!.. Гм!.. Рука в тебе, видно, малярська.

Хлипнівський дяк учився у Києво-Печерській лаврі у художній школі. Навчився малювати святих, але щоб живого півня намалювати – куди там. Треба мати справжнє художнє око, спроста півня не намалюєш.

Дяк завів Тараса до світлиці і показав йому свою роботу – ікони. Виблискувала зовсім свіжа фарба, пахло вареною олією. Фарби й справді були чудові, переважно зеленого й червоного кольору.

Малий маляр з захопленням дивився на малюнки. Святих важко було пізнати, і навіть відомий йому Миколай на одній дошці був чорнявий, а на другій – сивий.

– Так от, приходь, будеш учитись, тільки у пана управителя треба дозвіл узяти.

– Добре, піду, пощастило б тільки дозвіл узяти.

– Ну, щасти тобі, Тарасе.

Тарас повернувся з Хлипнівки додому. Дякові малюнки стояли перед очима, від пахощів свіжих фарб туманилося в голові...

* * *

Тарас не йшов, летів у Вільшану до управителя за дозволом учитися малювати. Дорослі кріпаки боялись переступати поріг панського дому, а Тарас такий сміливий – відчинив хвіртку, підійшов до великих дверей і постукав.

За хвилину стояв перед паном управителем, який презирливо розглядав малого кріпака, що насмілився порушити тишу панських покоїв.

– Ну, що скажеш?

– Я з Кирилівки, Тарас, син Грицька Шевченка. Хлипнівський дяк бере мене в науку. Прошу вашого дозволу вчитись малювати.

– Що, що? Малювати? Кріпак хоче вчитися малювати!.. А чи ти подумав, що сказав?

– Подумав, пане. Я дуже люблю малювати…

Але пан більше не слухав. Роздратовано схопився із стільця.

– Малярі мені не потрібні! Для рук твоїх досить і іншої роботи.

Тарас сміливо стояв перед паном. Це було незвичайним явищем у панській господі.

– Прошу, пане, пустіть мене в Хлипнівку!..

Пан почервонів і різко викрикнув:

– На кухню!

На голос пана до кімнати вбіг служник.

– На кухню!.. Чистити картоплю! До челяді!.. – і пан одвернувся до вікна.

Спідлоба глянув Тарас у його бік. Покірливо схилив голову, а серце горіло гнівом…

* * *

Золоті в тебе пальчики

Якось Тарас ніс подвір'ям воду до кухні і зачув галас паненят у садку:

– Учитель, учитель! – і вони кинулись назустріч літній людині. Оточений панськими дітьми, учитель сів на лавочці й почав щось розповідати.

Поставивши відра на землю, Тарас підкрався до огорожі послухати, про що йтиме мова. Серце його завмирало в грудях.

Учитель Превлоцький розповідав дітям, що вчитиме їх малювати. І одразу розпочав урок. Він пояснював просто, ясно, а панські діти ніяк не могли второпати. "І чого тут не розуміти", дивувався Тарас.

Учитель ще раз пояснив, і Тарасові здалось, що навіть баран, який ходив по подвір'ю і скуб траву, і то вже міг би розібрати… Прощаючись, учитель сказав, що приходитиме щодня в післяобідню пору, і звелів паненятам приготувати папір та олівця.

З того дня Тарас почав потай слухати уроки малювання. Зранку він дуже вправно працював на кухні, щоб скоріше усе впорати, а в обідню пору зникав, що й не розшукати.

Сховавшись за тином, хлопець уважно слухав, що говорив учитель. Він сумлінно перемальовував усі малюнки, які давав учитель своїм учням. Незабаром Тарас навчився знімати натуру, затушовувати тіні.

Одного разу вчитель примітив, що якесь бідне хлоп'я, сидячи за тином, слухає його і щось малює.

"І що то воно може малювати своїми огрубілими пальцями", подумав учитель і підійшов до огорожі. Його здивуванню не було меж – кріпацька дитина тримала в руках чудово виконаний малюнок.

Учитель глянув на руки Тараса, на чорні, загрубілі від тяжкої роботи пальці й промовив:

– Золоті в тебе пальчики, хлопче… Дай малюнок…

Схопились панські діти, обступили вчителя, в руках якого було пречудово виконане тільки-но дане їм завдання.

Учитель розпитав Тараса, хто він, чий, звідки, як опинився серед челяді, що робить, похвалив за малюнок і дозволив приходити на уроки.

– Учись, учись! З тебе буде маляр! – І дав Тарасові аж п'ять аркушів паперу й олівець.

Козачок

– Голос у тебе, Тарасе, гарний. З таким голосом можна сміло й на людях співати. Кажуть, у пана свій театр буде.

– Ні, співати я люблю, але в панському театрі не хочу зовсім. Коли вже що вирішив, не можу змінювати.

– А що ж вирішив?

– Я повинен стати малярем!

– З тебе ж хочуть кухарчука зробити.

– Та не зроблять…

Після такої розмови з Тарасом головний кухар уже не пропонував йому проситись до панського театру. Коли на кухні усе пороблять, він бувало дає команду:

– Перепочинок, усі до мене. Тарас, сідай поряд, поспіваємо трохи.

Так минали дні за днями.

Якось головний кухар поскаржився панові:

– Тарас непоганий хлопець, жвавий, роботящий, але кухаря з нього не буде. Руки його не так до чавунів, як до паперу липнуть… Сьогодні на запічку знайшли цілий жмут малюнків… Мало йому паперу, він на стінах, на каструлях малює. Дозвольте цього маляра з кухні випровадити.

– А ти б його лютіше привчав, карав.

– Так ні, він слухняний, розумний, але його руки до кухні не стоять, – не буде з нього кухарчука. Може, панові треба мати своїх малярів?

Управитель мовчав, щось думаючи. Кухар тільки дивився панові в спину, переступаючи з ноги на ногу і чекаючи відповіді.

Раптом пан повернувся до нього.

– Так, кажеш, жвавий, розумний Тарас? Приведи до мене!

Кухар вклонився й мовчки вийшов.

– Тарасе, тебе пан управитель кличе!

"Навіщо я йому? Ніби ні в чому й не провинився", хвилювався Тарас, йдучи до панських покоїв. Обережно прочинив двері:

– Можна, пане?

– Заходь. Так от що! Бачу, не буде з тебе кухаря, – козачком будеш! – Управитель підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті, став біля вікна і довго дивився у двір.

Тарас мовчки стояв біля порога, переступаючи з ноги на ногу.

Побачивши, що Тарас ще в кімнаті, пан додав:

– Будеш добре прислужувати панові – гаразд, а коли погано – на стайні розуму додадуть…

Тарас не раз бачив, як там "додають розуму" кріпакам. Від однієї згадки у нього потемніло в очах.

– Що ж я буду робити у пана? – спитав несміло.

– Невелика робота: панові люльку подати, вода в склянці щоб завжди була, Усе робити, що пан скаже. Незабаром приїде наш господар Павло Васильович – йому і прислужуватимеш, а поки що в моєму домі козачкуватимеш. Ну, йди!..

Пішов Тарас до панських покоїв. З думки не сходило: як він буде вчитись малювати?.