Дитинство Тараса - Красицький Дмитро

Соловейко то ніжним, тоненьким голоском дріботів, то тьохкав, аж на серці радісно ставало.

– Чого це ти, Тарасику, так рано встав?

– Я тобі на поміч прийшов.

– Та й помочі з тебе! Спав би! Людські діти ще сплять. Уранці найсолодший сон.

– А мені не спиться, Катрусю. Ти ж казала, що будеш хату мазати і нові малюнки на стінах намалюєш.

– Еге ж, буду мазати, нові малюнки намалюю, – говорила Катря, розводячи білу глину в черепку. Біля хати була вже замішана руда глина.

"Шпарувати буде", подумав Тарас.

Катря мазала хату, а під руками весь час вештався братик і надокучав питаннями: коли та які малюнки вона малюватиме.

– Катрусю, ти на комині нові півні намалюєш?

– Намалюю, але зачекай трохи й не перешкоджай, не ходи під руками, а то й свята застануть з віхтями.

Хату побілено, помазано долівку. Поки вона сохла, Катря в сінях заходилася готувати фарби, щоб на стінах і на комині намалювати нові малюнки.

– Катрусю, зроби, щоб півень не такий сердитий був. Добав чубчика – гребінь дуже похилився. Катрусю, добав трохи хвостика.

І на комині з-під умілих рук виросли на високих ногах два півники.

Тарас аж підстрибував з радощів.

"Як виросту, буду малярем".

На торговиці

Тарасові пішов дев'ятий рік, а він міркував розсудливо, як дорослий. Любив спостерігати природу, його захоплювало, як з квітки на квітку перелітали бджілки, збираючи мед, як цвіли і відцвітали дерева, як між листям спочатку висіли зелені сливи, вишні, а тепер червоні, аж чорні. Батько з великою корзиною переходив від дерева до дерева, збирав сливи, щоб завтра відвезти на торговицю.

— Ти, Тарасе, краще допоміг би добрих слив нарвати.

Син кинувся допомагать.

До вечора всі корзини були наповнені і укладені на віз. Рамо вранці, ще й не починало сіріти надворі, батько запріг волів, щоб їхати на базар. Прокинувся й Тарас, почувши тиху розмову батька з матір'ю.

— Тату, я теж поїду на торговицю.

— Хай їде, світа більше побачить, вже ж не малий, — сказала мати.

Батько погодився. Тарас дуже зрадів — він уперше поїде в Богуслав, у велике місто — на торговицю.

Ще не встигли запрягти воли, як Тарас сидів у передку з батогом на довгому пужалні з червоною китичкою — це так Катря прикрасила.

...Минули кирилівські вулиці. Село лишилося позаду. Де-не-де видно було вогники з вікон хат, що ховалися в зелені садів.

Проїхали кілька довгих гонів. Під лісом замиготіли вогні економії "Шампанія".

— О, вже й пани прокидаються, — сказав батько, — це вже ми спізнилися на базар.

...Минали Моринці, Почапинці, Медвин і Сайки. От і Богуслав. Внизу зеленими берегами текла широка річка Рось. З-під землі на березі і подекуди з води виглядало велике каміння. Тарас уперше бачив таку широку річку і такі великі кам'яні скелі. Воли жвавіше ступали з гори, поспішаючи до води.

— Тату, що то?

— То водяний млин, сину. Тут їх більше десяти.

По річці на великому канаті ходила баржа. На ній Тарас з батьком, сидячи на возі, переправилися на другий бік. Волів перегнали вбрід. Особливо широкою Рось здавалася Тарасові на переправі, коли вони були на середині. Навколо вода, а тут ще Й баржу гойдало. Другий берег, великі верби з довгими тінями у воді наближались поволі-поволі.

Нарешті переправились. Запрягли воли і поїхали на торговицю.

Під горою, біля кам'яної білої церкви, розкинувся базар. Скільки тут люду! І чого тут тільки немає: рядами стоять гончарі з мисками, глечиками, горшками. Тарасові дуже сподобались малюнки на них, особливо на великій, як діжа, макітрі. А далі стояли вози з сливами, яблуками, грушами. Тут і Шевченки стали в ряд. Воли випрягли, поставили до сіна.

Тарас сидів на возі, оглядаючи зверху великий натовп людей, які, наче хвиля, гойдалися з краю в край. Ось з бандурою через плече йде базарною площею сивий кобзар з поводатарем. Він співає думу про Марусю Богуславку:

На Чорному морі.

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам'яная...

Слухав Тарас уважно думу, слухав її і народ.

Маруся Богуславка

Добре дбає —

До темниці приходжає.

Темницю відмикає.

Всіх козаків-невільників

На волю випускає.

Отака була Маруся Богуславка!

— Татусю, можна мені туди піти, пісню послухати?

— Можна.

Бриніла жалібно бандура, а кобзар, схиливши голову, вже співав іншої:

Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче!

За тобою. Морозенку, Україна плаче.

Не так тая Україна, як те горде військо.

Заплакала Морозила, ідучи на місто...

Довго слухав Тарас кобзаря. Повернувся до воза, коли батько закінчував розпродувати сливи.

— Уродило нам, нехай буде й людям! За ціною я не гонився, аби додому не везти. А тепер, сину, ходімо базарувати!

Батько відклав з калитки кілька мідяків у кишеню. Калитку цупко зав'язав і сховав. Купив дітям по прянику — розмальованих коників. Потім купив солі та ще деякі дрібниці, що мати веліла. Ледве протовпились на середину майдану, де стояли намети. В одному з наметів продавали ікони, картини, малюнки різні. Такі малюнки Тарас бачив уперше.

"Як то люди вміють так добре малювати", думав він.

Запріїши воли, виїхали з торговиці на вулицю Богуслава. Тільки тепер Тарас розглядів місто: хати одні панські, під черепицею інші — ні селянські, ні панські, а якісь чудні: віконниці розмальовані, з візерунками, попід стріхою різьблення, двері пофарбовані, а на одній хаті навіть димар прикрашений дерев'яним качуром.

Сонце звернуло з полудня. Позираючи на небо, батько підганяв воли, щоб завидна виїхати за Богуслав у степ.

Переїхали Рось. Повіяло вечірньою прохолодою. Мовчазний їхав Тарас з торговиці і всю дорогу думав, передумував, шо він бачив, що чув на базарі. На думку спадали народні пісні, думи і, зокрема, дума про Марусю Богуславку — відважну дівчину, яка визволила сімсот козаків з бусурманської неволі. Тарас пригадав навіть мотив думи і замугикав собі потихеньку. Батько почув і похвалив:

— Ти справжній кобзарі

Сонце сідало просто на землю. Червоне коло ховалося в могилу потім зникло зовсім. Ще деякий час небо освітлювали яскраві заграви. Незабаром смеркло. Батько зупини" воли, випріг І пустив попастись у степ. Тарас лежав на возі, а батько на траві. Вгорі кигикала чайка...

Тарасові довго не спалось. То йому здавалось, шо незвичайне" загадково шумить степ, то з неба зривається зірка, палає, лишаючи ла собою яскравий слід, то ніби зірки ворушаться, мерехтять, міняються незвичайними кольорами. Тарас вдивлявся в одну найбільшу зірку, думав, поки не заснув міцним сном.

Тарас на панщині

Погасли зірки на небі, і тільки блідий місяць повис у повітрі.

На сході червоні заграви осяяли обрій. До схід сонця зібралась ї мати на панщину, а батько ще звечора пішов на займище, щоб вночі покосити пшеницю, бо вдень дуже сиплеться.

— Мамуню, і я з тобою піду. Я тобі допомагатиму.

— Добре, підеш. Зайдемо до діда Івана й вирушимо в степ разом.

Ще сонця не було на небі, а надворі вже стояв світлий ранок. Зібрались і гуртом пішли вулицею родина Шевченків, двоє з двору Решетила, Сокирка і старий Бондаренко. Насупроти, знявши куряву, скакав вулицею на коні лановий. Здаля вже видно було, що він сердитий, червоний. Люди тиснулись до тину. Кінь захріп і раптом зупинився. Вершник, кремезний чоловік з червоно-синім носом, пухкими з ряботинням щоками, кричав на людей, лаявся:

— Пся крев! Скоро сонце зійде! Пшениця висипалась! Через вас мене пан лає!!! На панщину, лайдаки!!!

Нагай свиснув в повітрі... Діда Івана як ножем різонуло по спині. Ще раз свиснув нагай — сорочка розсіклась, і закривавлені плечі схилились перед лановим. А той далі бив Решетила, Сокирку, Бондаренка, які покірно стояли біля тину. Потім ударив коня, і той вихором помчав уздовж вулиці.

Як від'їхав лановий, Тарас міцно припав до діда. У грудях клекотів гнів, ноги тремтіли. Дідусь долонею прикривав побите плече. Крізь пальці текла кров. Похмурі І мовчазні пішли вони на панщину. Вже були за селом, коли червоне вогняне коло із сходу вийшло на небо й позолотило геть усе навкруг. Багато людей йшло в степ чоловіки, жінки, діти. Матері на руках несли немовлят, за плечима колиски, триноги.

Усі поспішали на своє займище. То на жнива пани свій лан поділили на займища для кожного двору, і кожний поспішав мерщій свою пайку зробить і здати лановому. От чому батько косив усю ніч. Справді, коли Тарас з матір'ю прийшли на лан, то багато покосів лежало рівними смужками, довгими гонами.

Батько стомився, зблід, усе хотів припасти до землі на відпочинок, але раз по раз твердив:

— Поки сонце припече, треба пройти ще два-три покоси.
Батько і мати працювали не спочиваючи, а Тарас бігав по стерні, підносив перевесла, поки добре ноги наколов.

— Не стільки з тебе допомоги, скільки потім буде мороки, — ноги лікувати. Іди, сину, посидь краще на снопах!

У пшениці западпадьомкала перепелиця. Тарас вслухався в той спів, і йому дуже хотілося побачити пташку. Ось на сусідньому займищі докінчують зажинку... Звідти одна по одній вилітали перепілки. Летіти їм було важко, вони падали на землю і зникали десь під снопами. Прибігши сюди, Тарас сунув руку під снопи — відчув тепле пір'я. Просунувши руку глибше, витяг за крило перепела. Перелякана пташка ховала голову. З радощів хлопець вчинив галас.

— Що трапилось, сину? — гукала перелякана мати.

Вона кинула в'язати снопи, побігла до Тараса. А син сидів з перепелом у руці біля снопів і кричав.

— А цить! На смерть перелякав мене!

Тарасові стало ніяково. Замовк. Мати зв'язала крильця і віддала йому перепела.

— На, Ярисі понесеш! Та вкинь у торбу, а то проґавиш, втече.

Сонце ставало на обідню пору. Тепер воно не гріло, а вогнем пекло. Тарас знайшов затінок під копою, ліг і заснув. Снилось йому, що він уже великий, косить на полі панську пшеницю, а мати під копою годує маленьку Марійку. Навколо багато людей працює... Коли це з-за гори йде здоровенний пан і своїми чобітьми душить людей. Галас, крик... Тарас схопив цурку та як шпурне... І та цурка, наче стріла, полетіла на пана і влучила просто в серце. Упав пан... А Тарас прокинувся. Батько докошував пшеницю, мати в'язала. Навколо люди, кожен на своєму займищі, працюють, обливаючись потом, як водою.

Десь здалека загуркотів грім. Прохолодою повіяв вітер від Пединівки.