Дитинство Тараса - Красицький Дмитро

Коротенькі оповідання про дитинство Тараса Шевченка

Обрані оповідання (фрагменти)

ПЕРШИЙ ДЕНЬ У ШКОЛІ

Сонце сьогодні неначе і сходило не так, як завжди. Не встигло воно зазирнути крізь шибку в хату, як Тарас схопився з постелі, нашвидку одягся. Мати обдарувала його посмішкою. Вона говорила, ніби співала. Слова її були такі ласкаві, ніжні. Блакитні очі світились, зморшки розходились, і обличчя ставало зовсім молодим. Мати метушилась, бо ж сьогодні синок уперше йде до школи, до дяка Рубана в науку.

Ось і дід Іван переступив поріг. Поздоровкався.

— Ну, гаразд. Я бачу, що Тарас уже зібрався. То, може, підемо, щоб не спізнитись.

Тарас тільки цього й чекав. Мати пригладила йому чуба, одягла нову шапку, куплену у Вільшаній, почепила через плече торбу, куди вкладено Тарасів скарб — буквар.

— Щасти тобі, синку, з легкої руки діда Івана, щоб добре вчився!

...Дід Іван міряв ковінькою вулицю, швиденько прямуючи понад яром до вигону. Тут стояла самотньою хата дяка Рубана, якого по-вуличному дражнили Совгир. І справді, він був дуже схожий на кріпака Совгиря... такий самий на зріст, з такою ж кудлатою бородою, з такими ж сірими підсліпуватими очима.

Побачивши через вікно Івана Шевченка, що з хлопцем прямував до

школи, дяк вийшов їм назустріч.

— Здоровенькі були, з понеділком вас! — привітався дід. — Оце я вам, пане дяче, в науку хлопця привів.

— А, це син Григорія Шевченка? Запримітив, запримітив. Це той, що співав "Лугом іду, коня веду"? Добрий співак, добрий...

Дяк дивився на Тараса, а той стояв, жужмив у руках шапку, не знаючи, де діти очі, куди сховати руки.

— Ну, коли так, приймаємо до школи.

Дяк причинив двері й пропустив Тараса у сіни:

— Заходь, заходь до хати. Там уже є такі, як ти.

Тарас із сіней пройшов у невеличку хату. Посередині стояв стіл з двома ослонами. Попід стіною — лави. Ліворуч — піч без запічка, невеличкий мисник, а в кутку згори й донизу ікони: одні чорні, аж важко розібрати, що на них намальовано, інші блискучі, як у церкві.

Хлопці раділи, що прийшов Тарас, а найбільше зрадів Данило Бондаренко, вірний його друг. Вони одразу ж зчинили лемент, сперечаючись між собою, де сяде Тарас. Школа могла вмістити з десяток учнів, хоч у селі була не одна сотня хлопчаків. Дівчат зовсім не вчили.

Прочинились двері, і в хату ввійшов дяк Павло Рубан. Тарас стояв серед хати, а хлопці поприлипали до ослонів, схилились над столом. Куди сяде Тарас?

— Даниле, посунься! Оце твоє місце, сідай! — промовив дяк до Тараса, і урок почався.

— Аз! Буки! Веді!

Важка грамота, а дід наказував: приглядайся уважно, запам'ятовуй.

Тарас із чумаками в степу

— Завтра їдуть чумаки в Єлисаветград, яблука з панського саду на продаж повезуть... І ми свої повеземо. — говорив батько. — Поїдеш і ти зі мною. Добре?

— Добре, добре, татуню!

Скільки верст проїхали довгої дороги! Тарас очей не зводив з краси зеленого степу, перелісків, сіл, уквітчаних садами...

У Єлисаветграді спродалися швидко, бо товар добрий. Ще зарані вертала чумацька валка додому.

Їхали степом. У синяві неба зрідка плавали білими острівцями хмарки. Підпадьомкали перепелиці. Вільно ступали сірі воли, рипіли вози та ярма. Єлисаветград лишився ген-ген далеко позаду...

За продані яблука купили хліба — в Кирилівці цього року був великий недорід. Прийде зима — голодуватимуть люди.

Їхали поволі. Хто мугикав пісню, хто сидів мовчки, зажурений, думаючи про те, як прохарчувати діток у такий важкий рік.

Тарас сидів із батьком на возі, поганяв воли і весь час дивився на неозорий степ і чорні переліски, що тяглися геть по обрію Херсонського краю на Київщину.

Велике червоне сонце припало до землі. Небо запалало червоно— рожевим полум'ям. Чумаки з'їхали з дороги, розпрягли воли й пустили в степ на пашу. Вітер із краю в край гонив зелену хвилю по отаві.

Розставили чумаки триноги біля возів, підвісили казанки, розклали багаття. Через пів години кипів куліш, шкварчало сало на вогні в ринці. Чумаки сиділи круг багаття, курили люльки, гомоніли і все позирали на казанок. Тарас бігав по степу, рвав суху траву і підкладав у вогонь.

Повечеряли і тут же полягали покотом, а між чумаками й Тарас.

...Десь на могилі прокричав пугач.

— О, сторож озвався на могилі! Розповідають, що тут було велике бойовище: козаки з татарами бились. Багато полягло козацьких голів і бусурманів, не перерахувати. Степ був залитий кров'ю... Козаків зібрали потім і в тій великій могилі поховали, а бусурмани так і погнили в степу.

Батько цікаво розповідав про козацькі часи, про волю, про битви. Слухав Тарас, слова не пропускав. А коли батько доказав, він ще довго не міг заснути — усе могили ввижались.

Вітрець шелестів листям, шумів стен... Тарас заплющував очі, прислухався, і йому здавалось, що ніби й справді щось шепотіло, ніби збиралась козацька рада.

Настала тиша. Молодий чумак, що пас воли, тужливо співав:

Ой у полі могила з вітром говорила:

Повій, вітре, ти на мене, щоб я не чорніла,

Щоб я не чорніла, щоб я не марніла,

Щоб на мені трава росла, та ще й зеленіла!..

І пісня котилася ген-ген широким степом... На сіні скрутився калачиком Тарас. Він спав, і снився йому бій козаків із бусурманами.

У бур'яні

Уперше за все літо Тарас дома сьогодні — громадську отару погнав хлопець Погрібного. Тарас не знав, що робити, де подітись, адже без роботи не звик сидіти. На полі то вівці треба перегнати на кращу пашу, то на водопій погнати, — завжди є якась робота, а вдома мачуха лається, бурчить. Та хіба це первина? Тарас мовчки поснідав, узяв книжку, олівці, папір і вийшов у садок.

Навколо все заросло бур'яном, що хоч вовка ховай.

"Ех, немає нашого батька! Хіба були б такі бур'яни? Батько, бувало, ночі недоспить, за всім догляне. У садку завжди було чисто прибрано. А копанка? Час від часу батько її теж чистив, а тепер ряскою вкрилась, жабуринням, самі жаби плавають".

Тарас зайшов у вишняк. Навколо могили матері, мабуть, Ярина прибрала. На горбку росли квіти: голубі, сині, аж чорні. Квіти схилили голову, ніби сумували в зелені трав.

Тарас заліз у гущавину бур'янища. Дістав аркуш паперу, олівці.

Що ж його намалювати? Подумав. Квітка в зелені, друга... Приліз на квітку петрик, прилетіло сонечко і теж сіло па квітку. Сиділи, грілися проти сонця, ніби нюхали пахощі. Тарас швиденько переносив їх на папір. Петрика встиг намалювати, а сонечко полетіло. А от солдатик — червона кузька — задрімавши проти сонця, навіть вусиками не водить. Тарас миттю його намалював. З гущавини бур'яну скочив коник. І тільки хотів він знову стрибнути, як Тарас накрив його долонею, спіймав.

— Чого ти, дурню, мене боїшся? Я ж тобі не пан. — Розглядав голову, крильця коника, його великі банькуваті очі... Чудно, як воно все розподіляє природа: одному — стрибати, другому літати, третьому — лазити.

Тарас знайшов нитку і прив'язав коника до бур'янини. Так з ниткою й намалював, та ще й надписав: "Стрибунець у полоні в Тараса".

— Тарасе, Тарасе! І куди це він дременув? — почувся сердитий мачушин голос.

Тарас мовчав, бо саме на квітку сіла бджілка.

Він довго малював у бур'яні. Тільки надвечір вернувся до хати.

Тарас любив птахів

Літні ночі недовгі, зате солодкі. Тарас прокинувся, коли батька і матері вже не було в хаті – вони, певно, пішли на панщину, а Катря поралася на подвір'ї.

Хлопчикові не хотілося вставати, і він перевернувся на другий бік. І знову бачить сни, та ще й які!

Сниться Тарасові, ніби він сидить на зеленому шпориші на вулиці, а повз нього суне сила-силенна всякої птиці. Дивовижні птахи низько вклоняються йому і зникають. Ось поважно виступають індики з пишними хвостами… під сонячним промінням веселкою міниться їхнє пір'я. Ось селезні з різнобарвними кучерями, півні з великими червоними гребінцями, кури. Пролітали сотні малих співучих птахів, а над ними величезний орел махнув крилом, мало не зачепивши Тараса. Він прокинувся.

У хаті був день. Схопився, нашвидку умився, а тут і Катря прийшла, смачним сніданком нагодувала.

– А тепер мерщій гратись на вулицю, та далеко не ходи!

З вулиці несло гарячу пилюку через тини, перелази; вона осідала на вишнях, городині. Білі метелики літали з квітки на квітку по бур'янах.

Здіймаючи куряву, Тарас на баскій лозині під'їхав до перелазу.

– Не збивай пилюку! Бач, полохаєш пташок і метеликів, – казала сестра.

– Катрусю, а звідки до нас на літо прилітають пташки?

– Пташки прилітають до нас на літо з далекого краю, з-за синього моря. На зиму вони знову відлетять туди, в ірій, де ніколи не буває зими, де завжди літо. Пташки прилітають до нас ще й тому, що їх люблять діти. Ти любиш пташок?

– Люблю. А чим живляться пташки?

– Комариками, мухами, метеликами…

– А чого метелики бувають і білі, і червоні, жовті і всякі? Чого комарі кусаються?

Тарас розпитував, а Катря ледве встигала відповідати...

– Катрусю, а чорногузи теж відлітають в ірій?

– Еге ж, відлітають.

– Кажуть, що в чорногузів крем'яні зуби. Чи правда, що ними вони крешуть вогонь і можуть хату підпалити?

– Ні, Тарасику…

– Катрусю, розкажи казку про чорногузів.

Катря розповідала, він уважно слухав, пригорнувшись до неї.

– Ходімо до хати, я тобі хлібця дам.

– Хлібця не хочу…

– А що ж я тобі дам? Треба їсти та великому рости. Хто хліб їсть – росте, і ти виростеш…

Катря винесла Тарасові великий шматок хліба, повернулась у сіни, взяла мірку зерна і посипала курям. Тарас сидів і любувався півнем.

Катерина малювала півники

Ранок був ясний, сонячний. На небі ні хмарки. Тиша. Тарас проснувся дуже рано. Йому не спиться. Катря ще вчора казала, що буде хату мазати… Коли помаже – нові малюнки на стінах розмалює.

"І у нас будуть нові півники, – подумав Тарас. – Он у Бондаренка помазали хату і хіба такі півні намалювали!.. У нас будуть кращі… Катря малює краще всіх на світі.

У Решетилів стіни розмальовані квітами. Скільки їх там! І маки, і всякі квіти: сині, зелені, червоні… У хаті Оксани Ковалівни – чорнобривці…

Проте у нас буде найкраще".

Ярина з Марією ще спали в запічку, Микита на полу, Катря, видно, давно вже господарює… Не спиться Тарасові, і він швиденько стає з полу на долівку. Тихенько, щоб не розбудить сестричок і брата, одчиняє двері, виходить у сіні, надвір.

Свіже ранкове повітря дихнуло в обличчя.

В садку весело виспівували пташки.