Від феодалізму до неофашизму - Косач Юрій
Ідеали миролюбства, людяності, братерства, справедливості були йому завжди притаманні. Гасло "в своїй хаті своя правда і сила і воля" — це не доктрина шовінізму і соліпсизму, а основа для розгорненого універсального ідеалу: нової громади — сім'ї для всіх трудящих, всіх знедолених, всіх пригнічених. Правильно формулував це М. Драгоманов: ".. .думка космополітизму і людяності зовсім не суперечить з національною думкою, є її дальшим развиненням. Саме поняття людства витворюється шляхом абстраговання ліпших прикмет індивідуальностей, корпорацій, націй, чому і поступ цього ідеалу не вимагає стирання всякої різноманітності людства, а навпаки жадає їх постійного розвитку" ("Історична Польща і великоруська демократія").
Чужі були українському народові "доктрини" здоби шництва, підкорення, експансії, панування над слабшими. З природи вольний і багатющий обшир — Україна, мріялась за часів Б. Хмельницького як "оселя свободи" (сютісіКит ІіЬеПагік), далека від дрібних ресантиментів, комплексів провінції, загумінково-міс-місницького себелюбства. Українці колонізували величезні простори, будували на них життя, захищали їх від загарбників, на основах рівності і братерства, приймали в своє гроно кожну людину доброї волі. Широкі обрії породжували і людей із вдачею та світоглядом, насиченими філософією "вищого серця"; в дусі Сковороди — привітних, терпимих, ліричних. Ще в XVII ст. були у нас спроби організувати гармонійні братерства, господарські спілки на соціалістичних— основах. В 1663 р., націоналізовано приватновласницькі маєтки, конфіскуючи землі знаті, монастирів, церковних ієрархів, міщан, а навіть селян, з метою утворення нових форм керування продукцією і громадським розподілом на засадах комунізму. Автором цього плану націоналізації був єпископ Мефодій з Орші, а пропагатором християнського комунізму і виробничих комун — ага-пій Єпіфаній Славинецький.
Концепція національної держави, що її натхненником був народ підчас великих суспільних рухів ("татарських людей", "бродників", "дейнек", повстань Дзі-ковського, Петрика, Палія, Гайдамаччини, Турбаївщи-ни, Козаччини 1855 р. і ін.) була завжди революційна. Держава уявлялась народним масам не як "озброєна організація примусу", не як узаконення гніту, знаряддя класового панування, а як сукупність органів, що служать тільки народові, як "моральна дійсність", що усуває не лише різні форми класового панування, але й самі класи. ".. .Вирватись із неволі, визволитись від ярма і тягарів, наділити себе правами і свободами", як говорилось в "Золотій грамоті" Максима Залізняка з 1768 р.
Етична система, як передумови на існування нового громадянства, нової держави, (її зариси накреслював вже Г. Сковорода, спираючись на народній мудрості), очевидно, цілком суперечна лицемір'ю і цинізмові, з яким наші владущі верстви складали свої теорії "визволення" І "суверенного буття". І не ДИВНО, що вони завжди, реалізуючи ці свої теорії (держави як організації примусу, як паразитарного наросту на тілі нації), від Виговського до Мазепи, від Ізяслава Яро-славича до Петлюри, приводили на Україну найманих німецьких і шведських рейтарів, польську гусарію, фашистські панцерні дивізії. На народ вони ніколи не могли здатися. Повсякчасно українські народні маси, які зачаровувано оманами "держави", ставили питання: який буде суспільний зміст тієї держави? В чому її призначення? Чи справа лише в тому, щоб мати "рідну" армію, "рідну" поліцію, "рідні" тюрми і кайдани, на те, щоб оберігати захланність владущого класу, нерівність і несправедливість, установи для гноблення людини людиною?
Революція і Громадянська війна 1917-21 рр., були вогневим іспитом для панівної верстви України. В ньому вона зазнала повного розгрому.
Причини поразки цієї панівної верстви, в основі, ті ж самі, що й поразки всієї панівної верстви в кол. царській Росії, а згодом — в Китаю, Польщі, Югославії, на Кубі і ін., зумовлені, очевидно, специфікою місця і обставин.
В своїх поясненнях про гри, ідеологи нашої, колись владущої верстви вдаються до нарікань на "несприятливі об'єктивні обставини", "недостачу доброго проводу нації", що був "м'ягкотілим", "квієтистичним", "замало комбативним", "не вмів командувати", не вмів виявити "генія організації"... Проте, ці аргументи не витримують критики.
Об'єктивні обставини, навпаки, були для нашої владущої верстви дуже сприятливі. її провід (Центральна Рада, Гетьманщина, Директорія, УНР, ЗУНР і ін.) розпоряджав і чималою, добре організованою силою військових формацій, не бував ажніяк "м'якотілий", та вмів, з допомогою "рідної" жандармерії, "рідних" катів і тюрем, з усіми "рідними" і модерними засобами терору і примусу організувати подобу держави, на ті часи далеко не кволої. До того, цьому проводові допомагали і значні сторонні сили — німецькі, польські, французькі, англійські і всякі інші інтервенти, не рахуючи співзвучних реакційних сил типу армії Де-нікіна чи анархістичних загонів Махна, Волоха і б. ін. Атжеж сам В. Винниченко стверджує в своїй знаменній книзі "Відродження нації", — що в 1918 р., "ми тримались лише з допомогою німецьких імперіалістів". Чи йшлося про захист України від зовнішнього ворога? Ні, бо той же Винниченко заявляє: "Брехня, що Україна була завойована з півночі. Без участі українських народних мас перемога більшовизму не була б можлива на Україні..."
Тобто — не влягає сумніву, що панівна верства на Україні програла свою справу, з далеко глибших причин. А чи могла вона її виграти?
Напрочуд самокритичний В. Винниченко відповідає нам на це; "Треба чесно, одверто і щиро перед самими собою як і перед нашими працюючими класами пригадати нашу зраду народніх інтересів. "Патріотизм" наш є зрадницький, руйнуючий наше національне відродження, класовий, егоїстичний, жорстокий і злочинний. Цей патріотизм хоче не нашої державності, не національно-української, а державності з чужими нашій нації панами, попами і бюрократами, з усіми органами пануючих клас, які ворожі до нашої нації. Треба тільки з огидою відвернутися від такого патріотизму". (Відродження нації", І, 134).
Українська реакція не забула цієї заяви її авторові аж до його смерті, його горожанська мужність, треба це визнати, в ніякій мірі не була співмірна з нікчемністю української панівної верстви, яка, подібно як роялісти чна аристократія Франції в добі революції, "нічого не зрозуміла і нічому не навчилась". Автор "Сонячної машини" розпізнав свої помилки і порочність справи, якій служив. Він, принаймні, намагався думати в координатах дійсності.
Натомість, інші ідеологи української панівної верстви елементи того "патріотизму" і "державництва", яке В. Винниченко одверто і щиро визнав зрадницьким, егоїстичним і руйнуючим, для України — чужим, поклали саме в основу їхньої міфології.
Так, нпр., В. Липинський розбудував ціле "вчення" для здійснення панування класу не лише українських, але польських, російських і всяких інших експлуататорів над "анархічним охлосом" (юрбою), його "Листи до братів-хліборобів" — маніфест українського "трудового монархізму", річ зрозуміла, стали настільним посібником для мріючих про поворот на Україну графів Тишкевичів і Браницьких, герцогів Мекленбург-Стрелицьких, Фальц-Фейнів, Кочубеїв, Гальперінів і інших дуків та магнатів, що опинилися на смітниках еміграції.
Д. Донцов радив "розігріти до білого національний шовінізм і започаткувати культ неможливого, теорію лютого божевілля", а це було б дійовою антитезою ідей, які володіли масами в 1917 р.
Доктрина Лилинського з'єднала йому небагато прихильників, бо українська буржуазія все ж таки не ладна була ділити свою монополію на експлуатацію народу ще й з "чужими" панами. Та й в пере справ ах з плановиками польського чи німецького імперіалізму міжвоєнної доби вона хотіла бути єдиним "контрагентом". Зате вчення Донцова про "інтегральний націоналізм", про "містику як джерело політики", було справжним подарунком провидіння, зокрема для галицької, міжвоєнної, вщерть розгубленої "еліти". Десятки схем І рецептів, пропонованих наоспіх звідусіль, можна було тепер з інтегрувати в одну спасенну формулу. Всі мрії галицького буржуа укладались в концепцію української політики як "містики"! Все — під прапором вічного, абсолютного, виключного, аморального, догматичного націоналізму! Все, опоетизоване для прикраси сфабрикованими нашвидкуруч героїчними міфами і легендами, обгрунтоване фальсифікатами історії. Яке ж це визволення від турбуючої віри в поступ, в розум, в закони історії, в об'єктивні умовний! Це ж розв'язувало проблему, над якою колись бились мов риба об лід покоління хлопоманів і народовців. .. Нині, не треба було вже витрачу вати енергії на писання брошюр про "пошесті на рогату худобу", на кропітку роботу в "просвітах", і в кооперації, дискутувати про злощасну "соціальну квестію", про "землю з викупом чи без викупу". Все покривалося "національною містикою". Таким чином, націоналізм ставав саме тією "доброю доктриною", яка, за порадою С. Ріда, дозволяла б українським владущим, поки що хоча б лише в межах Західної України, зберігати монополію "національного провідництва".
Які були практичні користі з тієї чародійної формули "національної містики"?
1. Насамперед — широке поле для її "інтерпретації" в галузі "діалектики чину". Своїм підвладним "низам" ("півскотам" — пам'ятаймо цей термін Д. Донцова!) "містика" деклямувала про "невисхле джерело вічного Києва", а на ділі — цей самий Київ віддавала в подарунку "відродженій імперії Ягайло-нів", навертальній місії католицизму чи як "прадавній центр германізму" — новітньому, змоторизованому Атіллі. Для "внутрішнього" вжитку ця "містика" героїзувала Мазепу і Орлика, а "зовнішнім контрагентам" пропонувала золотополІ лани України, руду Кривого Рогу і вугілля Донбасу, які здавен так надили Карла XII, Наполеона, Вільгельма II... І, якщо наївних можна було обдурити "містикою нового ордену лицарів, когорти обраних, які, з хрестом проти диявола, нарешті здійсняють розв'язку українського питання — ключа до нового ладу Європи", то мовою Гітлера і Коха це "здійснення" перекладалось формулою: "один центнер української пшениці важить більше ніж усе українське питання"...
2. "Містика" узаконювала, "з глибин ірраціонального", схему закабаления української нації: на горі — "еліта, люди вищої породи", а в основі піраміди "ієрархічного ладу" — покірні гелоти.
3. І, зовсім логічно, якщо Україна, ще П.
