Від феодалізму до неофашизму - Косач Юрій
Але було їй "і страшно І боязко заглядати в життя народу", як казав М. Костомаров. Безперечно, всі ці Рєпніни, Тарновські, Лукашевичі, Куліші, Закрев-ські по своєму "любили" Україну. Але від "любові" і сантименту за всі блага, які давала їм "Церера, млеком і медом текуча", до співдії та ще й боротьби поспіль з народом за його право до життя, було ще далеко.
Можна було як Куліш, хизуватися максималістичними, націоналістичними гаслами, можна було навіть підіймати тости за "українську республіку"!,. Але ж всі ці "романтики" знають, що коли, (як жахався Олекса Стороженко, землевласник і царський вірний слуга), "пропаганда проникнет в нижний слой народа, то его самоотверженность станет ужасающей самую природу". .. Примара революції трудящих, та ще й на тлі заграв всеевропейської "весни народів", страшна в однаковій мірі для самодержавства як і для української панівної верстви. Чи ж треба дивуватись, що воно, як і завжди, після легенької хвилі "безрассудных мечтаний", іде в Каноссу, відпекується від всякого радикалізму (особливо — Шевченкового), а навіть поспішає ствердити "ничтожество души народа" (М. Костомаров), відкидає "бредовые мысли юношеских лет" (Ю. Андрузький), запевняє, що "никто из нас не думает об отторжении Южной Руси от связи с остальной Россией" (М. Костомаров), запевняє, що "я смотрю на дела наших губерний с точки общих интересов страны выше всяких мелких соображений..." (В. Кочубей), вважає українські національно-політичні стрем-ління та й Украшу взагалі "проблематичними", (П. Куліш) "пустой мечтой, суетной, ни к чему не ведущей формулировкой"... Згодом, ця налякана провідна верства заперечуватиме не лише "всякие мечтания о сепаратизме", але відмежується "від політики взагалі" (В. Антонович і тов. в "Декларації", 1862). Ще нікчемнішою виявить себе "провідна" верства в Західній Україні, рішуче ставши в 1848 р. в авангарді контрреволюції, завдаючи собі чимало зусиль, щоб українське відродження підобгати під свою керму та спрямувати його на служіння Габсбургам.
Полохливість, половинчастість, крутійство, опортунізм визначатимуть становище всеукраїнської панівної верстви на тлі поступу національного відродження, яке від романтичних імпондерабілій і бунтарських спалахів переходить на позиції науково обгрунтованого політичного руху з радикальним спрямуванням. Земля під панівною верствою двигтить. Не вистачає вже бути "хлопоманом" і "козакофілом", "любити" маріонеткову Україну. Не вистачає і куце просвітительство, культурництво з панської ласки, а з другого боку — не можна дозволити, щоб українська "идея сепаратизма, — як стверджує згодом царський чиновник Шебеко, — послужила основой для революционного движения". Атжсж це лише "мрії і злочинні заміри кількох шаленців", як доповідав міністр Уваров Миколи І. Атжеж "Малоросія — верна престолу, непоколебима в вере, — додавав він у цьому ж листі, — ни высшее сословие ни туземное духовенство не имеют ничего общего с безумием единиц"... Отже треба, щоб, — як характеризував ідеологію української панівної верстви Михайло Драгоманов, — "властива українська думка залишилась консервативною, більш-меньш чужою західноєвропейському демократизмові і лібералізмові. .. щоб не набула ваги справжнього революційного напрямку"..,
Таким чином, українська "еліта" XIX ст. опинилась між Сціллою і Харібдою: визвольним рухом українського народу, що був часткою революційно-демократичного руху доби і своєю соціально-економічною природою, яка наказувала їй і "служити (!!) справі всенького народу" і зберегти свою "невинність" супроти "власть имущих". Дарма що свій власний народ "еліта" вважає "без пуття і честі", явищем "проблематичним" і "без майбутнього", їй треба зачаклувати його революційний радикалізм, відвернути його увагу від соціальних проблем, щоб ділити свої блага з близькими їй класово, не-українськими "елітами" на Україні.
Так фабрикується "елітарний" варіант "визвольної" Ідеології, "державно-національний ідеал" української реакції. На етапах маневрувань, лицемірної казуїстики, опортунізму. Від козакофільства до хлопоманства, від українофільства до народовецтва, від народницького лібералізму до шовінізму, від Куліша до Кониського, від Лавровського до Барвінського, від Огоновського до Грушевського, від Білозерського до Міхновського, від "Громад" 60-их рр., до "Тарасівців" 90-их рр., від "Молодої України" 40-их рр., до РУП, ТУП, УСДРП початку XX ст, 3 різними варіантами, за лелітками начебто-максимальних, начебто-національних гасел, за міфом "національно-державного ідеалу", постійно виглядає справжнє обличчя "батьків народу". Ішлося їм про нейтралізацію соціальної проблеми, про відірвання українського визвольного руху від спільного руху революційної демократії і соціалізму, про легалізацію "українського національства" в рамах клерикалізму, консерватизму і лоялізму. Не дивно, що навіть в очах царського чиновника (київського цензора) такий рух — "сам по себе совершенно бессодержательный"...
Ідеологи української реакції наших днів відмежовуються від XIX ст., засуджуючи його як "провансальське", "просвітянське" чи "хуторянське". Правда, вони нічого спільного не мають з XIX століттям Олійни-чука, Карме люка, братів Горбачевських, Шевченка, Драгоманова, Франка. їм не нав'язати своїх традицій ні до революційного "Товариства Об'єднаних Слов'ян" з 1825 року, ні до Кирило-Мефодієвського братства (радикального його крила, на чолі із Т. Шевченком), ні з героїчною боротьбою народних мас, під час "Козаччини" 1855 р., ні з жертвенним подвигом "Народної волі"...
Натомість усе спільне у них з тими діячами української "провідної" верстви, яка, як Куліш, вважала український народ "народом без пуття і честі", історію України — "бодяччям серед дикого степу", яка визволення українського народу вважала "теоретическими мечтаниями", яка, як галицькі народовці зрікалась, задля крихт з габсбурзького стола, в 1871 році, навіть єдності з братами за Збручем...
Це традиція опортунізму, капітулянства і національного зрадництва.
Творцем української історії є народні маси. Чому якраз вони? Та просто тому, що ці маси були і є безпосереднім продуцентом матеріальних благ і від них лише залежить розвиток продукційних відносин, які, з черги, впливають і на розвиток суспільних взаємин. З тією хвилиною, коли українська ідея визволення стала матеріальною силою тобто втілилась в дії народних мас, увесь позитивний розвиток політичних та суспільних ідей України, як і її національної культури, завдячується народові. Без ініціативи і участі народних мас не можна помислити великих подій і перетворень нашої історії. Без зв'язку з народом, з його глибинною правдою, не можна уявити собі появи і діяльності кращих його синів — Вишснського, Хмельницького, Сковороди, Шевченка, Франка...
"Все те краще, що ми робимо, є справою народною", зауважив колись А. Чехов. І з другого боку, О. Ю. Федькович недаремно називав творчість П. Кулі-ша "красно убраним мертвецем, що в нім вже не б'є серце", бо Куліш, за правильною оцінкою І. Франка, "жив у царстві своїх мрій, відділений від життя І інтересів свого рідного народу".
Не відкидаючи ажніяк тих загальних цінно щів, які внесли до української національної культури, матеріальної і духовної, представники панівної верстви України, в різні доби її становлення, все ж творчість народних мас привертає нашу увагу в першу чергу. Бо ці маси, зокрема на Україні, були найбільш пригнічені, а через те — безкорисливо і чесно спрагнені революційних перемін в дусі тих суспільно-політичних ідей, які в своїй Істоті, є позитивні і прогресивні.
Ідея національного визволення в'язалась у масах нашого народу завжди з уявленням абсолютної соціальної правди, з універсальними, гуманістичними її засновками, з образом кращої людини і кращого суспільства.
Антифеодальні рухи нашого середньовіччя, селянсько-козацькі війни ХУІ-ХУШ ст., визвольна війна 1648 р., немислимі без філософських первнів, що, хоч інколи і в упрощеній формі, перекликались з революційними ідеями сучасності, навіть з ученнями світових критиків класового суспільства, мрійників про "життя за законами природи", "справедливе управління", "єднання народів" — Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Месльє.
Проблема національної свободи була у нас не абстрактною "волею", а, як стверджує О. Єфименко, ще в XVI ст. означала "здійснення ідеального стану в соціальному значенні тобто свободу особисту, свободу труду, свободу володіння землею".
Якщо ж ми заперечимо це соціальне підґрунтя нашого національного відродження і визволення, то ми опинимось перед історією як хаосом, де змагаються між собою темні, "містичні сили", де все залежне від "долі", "руки провидіння" чи врешті — від "вибраних одиниць", або, як казав Карляйль, від "біографії героїв". На такому тлі, цілком природно, герцювали у нас речники всяких героїстичних "ідеологій", що намагалися тлумачити закономірність нашого історичного розвитку як нації від випадку до випадку і до своєї вподоби: "творчим насильством нордійських завойовників", "духом комбативності", дією якогось особливого "психічного типа". А коли таких "психічних типів" і "одиниць іншої породи, з іншої глини зроблених" немає, то нема, виходить і українського народу; його історію становлять темні плями, а джерела культури — висихають. Та й самий народ, коли він навіть і існує, за поглядом націоналістичних "істо-ріософів", не може бути творцем історії і культури,, бо це лише "аморфна маса", "громада півскотів"г "отара"... Не треба мабуть пояснювати, в чиїх інтересах така примітивізація нашого історичного образу.
А хто ж, спитаємо, будував величаві пам'ятники нашої архітектури, як Софію в Києві, Спаський чи Успенський собори в Чернігові? Хто складав продовж віків монументальні скарби нашої усної творчості, пісенної, музичної? Чиї етичні, моральні і звичаєві норми склалися на наше праводавство, від "Руської правди" до "Прав, по яким судиться український народ"? Хто злеліяв незрівнянну, барвисту і звучну українську мову в усьому багатстві ЇЇ діалектів? Чиї безіменні руки — невольницькі І кріпацькі, залишили нам чудесні зразки народного мистецтва? Чиєю ж врешті духовною снагою, чиїм героїзмом, чиєю безмежною посвятою і подвигом домоглися ми того, що наша батьківщина, від світанку своєї історії приречена на постійні зазіхання хижаків, тривала і творила для всього людства непроминальні вартості?
Все це заслуга народу, цього скромного і мудрого продуцента матеріальних благ, воїна, плугатаря, митця, поета.
