Від феодалізму до неофашизму - Косач Юрій
Український націоналізм погоджується не лише на "кондомініум" (співвладдя) польської і української "творчої меньшості" у Західній Україні і "не буде сперечатись за декілька прикордонних повітів". Він пристав би нишком і на повну реставрацію статуса перед вереснем 1939 року, аби тільки польські графи та князі допомогли йому в його "походові на схід".
Шляхетське великодержавництво, польсько-католицький імперіалізм є одним із хресних батьків українського "воюючого націоналізму". Колись, від польської реакції, ненавидячи її, так як лакей ненавидить свого пана, але наслідуючи його в усьому, запозичила українська "провідна" верства стиль політичного мислення і методи його пристосування. Нині, як ніколи перед тим, в силу спільних інтересів, банкроти історії сходяться на одній доріжці. Та, на щастя, замість реальної дії, цим ще живим привидам вчорашнього світу, залишаються тільки елегійні спомини про їх спільний, без вороття втрачений рай.
Чи може існувати в світогляді українського патріота будьяке інше уявлення Західної України, як лише — невід'ємної, споконвічної частини прекрасної української землі, як живої і творчої парості українського народу?
Увесь комплекс Західної України, у всій сукупності її природних, історичних, культурних і су спільно-економічних особливостей, становив, на тлі всеукраїнських даностей і вартостей, безперечно, одну із видатних позицій. З цим комплексом в'яжуться золоті сторінки нашого національно-культурного відродження в XVI ст. після хвилевого занепаду, що притьмарив велич галицької волості Ярослава Осьмомисла і Данила. Іменами Шашкевича, Франка, Стефаника, Кобилянської, Черемшини пишається всеукраїнська скарбниця літератури. Героїчна і тяжка боротьба, яку від XIV ст. вели західноукраїнські народні маси з польсько-угорським феодалізмом, з абсолютизмом Габсбургів, невіддільна від вікової боротьби всієї України за свободу і суверенність. Друге національно-культурне відродження Західної України в XIX ст., незважаючи на штучні кордони, утворені гнобителями, було окрилене постійним прагненням до інтеграції з "золотобережною" Україною, як говорив М. Устиянович, до злиття всіх розчахнених ворогом українських територій в одному національному організмі.
Все це, в надрах народу, по обох берегах Збруча — давно освідомлене. Державне возз'єднання — це результат етнічної, культурної і історичної о дно ли тості нашого національного масиву від Попраду по Донець.
Але, якщо будьякі аномалії місництва, провінційного партикуляризму і сепаратизму, в основі чужі і неприродні нашому народові, то зате — уперто, по кертиччиному, по езуїтськи-підступно, плекала і плекає їх "провідна" верства Західної України. Породило їх косне і закостеніле рутенство, зараз після 1772 р. в затхлому, клерикально-бюрократичному підсонні габ-сбурзької провінції як своєго рода "галицький месіанізм", як оману нічим невиправданої "величі", "культурної вищості", "вибраності"... Це явище соціального порядку.
Навіть в самій Галичині чи на Закарпатті, кастова система сприяла відчуженню місцевої буржуазії (духівництва, чиновництва, гіршої частини інтелігенції) від народу. Комплекс "месіанізму" цієї буржуазії зміцнили кастові особливості її макаронічної мови, культурної мертвеччини, психології, побуту, ідеології. Вже І. Франко вбачав в цій галицькій "касті вибраних" лише "мізерну карлючку, покриту поганими паростами і грибами ,зате дуже рідкими і дрантивими плодами". Безпересталі нагадував Каменяр цій провінційній "карлючці", що тільки в Центральній Україні "наша головна сила, головне ядро нашого народу", що "тільки там постали, працювали і працюють найбільші таланти нашої науки, там, а не в Австрії, помимо всіх тисків, виросло найкраще з усього, чим може повели-чатись наша духовна скарбниця"...
Але як могла каста консервативного народо-вецтва, з її клерикальною "командною висотою" залишатися не глухою на ці тези Франка, коли її національна програма, в основі, зумовлялася насамперед міркуваннями конфесійного прозелітизму? "Бути вірним Австрії та католицизмові — значить служити руському (українському) народові" або, як це фор-мулував кардинал Сембратович: "Треба прив'язати українців до католицизму так, щоб вони були готові іти на смерть за нього..." Заповіт навертальної місії, залишений "моїм рутенцям" папою Климентієм VIII (Альдобрадїні), нездійснені мрії Скарги і Рутського, враз із посиленням в кінці XIX ст. агресивності католицизму, були та є і по цей день підвалиною "месіанізму" галицької касти. І. Франко, автор "Католицького панславізму" вбачав у галицькому месіанізмі з такими яскравими конфесійними акцентами ніщо інше як заходи "вбити клин у живе тіло нашого народу", "відділити нас від наших братів за Збручем"...
З повною виразністю бренять "месіаністичні" ноти в політичній програмі західноукраїнської панівної верстви напередодні і підчас 1-ої світової війни, коли вона під чорно-жовтими прапорами клаптикової імперії, як один із її самовідданих "східнотирольських" загонів, збиралась підкоряти Україну для габсбурзь-кого колоніалізму. Україна ввижалась цим новітним конкістадорам цілинним, золотодайним Перу, — "Австрія стане твердою ногою на Україні, в цій житниці Росії і обіпреться на Чорне море" — як писало "Діло" в серпні 1914 р.
Опинившись згодом як знаряддя австро-німець-кого імперіалізму на Україні, західно-українська націоналістична вояччина і її "державні мужі" типу О. Назарука, Л. Цегельського та Ін., пройняті все тим самим невмірущим духом сепаратизму і "месіанізму", не зрозуміли і не могли зрозуміти історичної суті революційних подій. В Центральній Україні вони зразу ж стали на бік контрреволюції, проти народу. Загумінковий галицький "месіанізм" безпорадно метався в полум'ї великої соціальної революції, чужий і ворожий народнім масам та їх боротьбі, пробував рятувати себе невигадливою концепцією "через Львів до Києва" і партикуляризмом окремої буржуазної ЗУНР, трагічно змарнував ідейне піднесення і подвиг патріотичних мас Західної України, одурених своїм політичним проводом і опинився на попелищі як мертвонароджена химера.
Проте, в 30-их рр. "месіаністичні" мрії галицького буржуа відродились, мов Фенікс, в "доктрині українського націоналізму". Насамперед, ці мрії виникали з засновку фашизму, що "народ ніколи не відограє ніякої творчої ролі, а веде його духовна аристократія". Поскільки досвід показав, що така формула саме на Україні вимагає повного заперечення, тож до її здійснення — будьякою ціною — покликаний ніхто інший як лиш кадри західноукраїнського "організованого націоналізму". Вони, як пере-ємники "конкістадорської" романтики" УСС—УГА— УВО, повинні з'явитись на всеукраїнських просторах як ота жадана "творча меньшість", як "державно-творчі варяги". Таким чином, в 1941 р., вже вдруге, звичайно, з гаслами соборництва" (на ділі — загумін-кового "месіанізму") вирушили на схід у хвості вторгнення всі ті, хто почував у собі снагу "до творчого насильства".
"Ми поводилися на Україні так як британці поводились в Індії, Бурмі і в інших колоніях", — щиросердечно свідчить один із "конкістадорів", які в загонах "Похідніх сотень ОУН" збирались "прищепляти націоналістичну ідею" на Україні, "ошляхотнювати знеосіблений субстрат мас"... Сповнені безмежною пихою, жорстокі і підступні, здійсняли ці "культур-трегери" свій "наказ історії", викликаючи серед широких мас населення лиш огиду і презирство як "німецькі водовози", "сенегали". Значно пізніше, соромливо звітує один із учасників цієї експедиції: "Ми побачили на власні очі, що народні маси України, своїм політичним овидом, мудрістю, шириною думки, ніяк не надаються до ролі смердів, голоти..." (Л. Шанковський: "Історія похідних сотень").
Одначе, не всі націоналістичні аргонавти, що плили по всеукраїнське золоте руно, схильні до само-критицизму. Більшість з них уважає свою "місію" ще далеко не скінченою. Себе вони називають "прусаками Сходу", "з породи керманичів". Немов кіп-лінгІвські колонізатори і вони, мовляв, "несли ярмо білої людини" чи "надлюдини", "мандрували із шматком заліза по Україні", "серед сірої, безобличної маси"... їхня "місія" ландскнехтів і гітлерівських посіпак була просто — "священна".
Маємо діло, як видно, з тією "різноманітною купою людей", як характеризував І. Франко найбільш войовниче рутенське "прусацтво Сходу", у яких "спільною підставою до акції є хіба спільна ненависть до свого рідного, спільна невіра у зріст народа, погоня за особистою кар'єрою, дволичність і безхарактерність". Залишили вони, ці "прусаки Сходу", чад згарищ, могили помордованих невинних людей, не-стерту криваву пляму. Недаремно інструкція ОУН з червня 1941 р., заповідала: "Наша влада повинна бути страшною. Союзник (гітлерівці — н. пр.) повинен побачити наші організаційні таланти та зрозуміти наочну користь, яку може мати з нашої діяльності..."
Так лапідарно з'ясована "місія" була либонь з лишком виповнена.
Бідолашні карлики, одержимі манією величі, не перевелися і після війни. Комплекс місницького "месіанізму", дарма що затушкований все тими самими соборницькими гаслами", в практиці, виявляє себе неменьш яскраво ніж всі інші питоменності еміграційної психопатології. Нащадки "мізерної карлючки" — гегемон еміграційної "провідної верстви", провінційна "еліта" наполегливо плекає традиції все того самого, рутенського "післанийцтва" зокрема насиченого розжевреним до білого конфесійним фанатизмом. Звідси — плекання яскравого сепаратизму дивоглядної мови-волапюку, наполегливе підтримування особливостей побуту, культури, психіки, леліяння "святощів" (з тенденцією видавати їх за загальнонаціональні), традиційних форм громадської роботи, моралі і етики, своєрідної "ієрархії цінностей". Цей комплекс "месіанізму" є мабуть одним із найбільш цинічних варіантів фашистської "теорії активної мень-шості", він є одверто антиукраїнський.
Але, що ж? Все це приречене бути лиш анахронізмом. Немає нині ні Східної, ні Західної України. Немає ні Великої, ні Малої України. Є одна, єдина Україна, один великий український народ.
Месіанізми всяких "тирольців" чи "прусаків Сходу", дарма що на них спочила увага "провидіння" чи інших, більш земних авторитетів, належать давно до дивоглядів історичного паноптікума.
Австрофільство польської панівної верстви в XIX ст.
