Від феодалізму до неофашизму - Косач Юрій
Один із істориків "державницької школи" писав чорним по білому: "Навіть, якщо б німці завели на Україні суворий режим колонії, то це матиме, безперечно благодійний, конструктивний вплив на психіку українського народу"... Публікації такого ж "наукового щабля" доказували спасенність впливу германізму на українську культуру, літературу, мистецтво, навіть на фольклор, доводили "німецьке походження" І. Франка і О. Ко-билянської, проповідували "вищість української (?) раси", прославляли "жагу до війни, жагу до влади, жагу до надвлади", популяризуючи вчення предтечі "доби білявої бестії" — Ф. Ніцше.
Нині, один із речників українського неофашизму формулує це явище "глибинної" германізації "нового українства" аж надто проречисто: "В розрахунках на війну ОУН співпрацювала з німцями, надіючись, що німецько-радянський зуд ар відкриє перед українським народом можливості провести вирішальну боротьбу за державне усамостійнення України"... Дарма що "німці дивились на Україну як на колоніальну територію, по змозі без українського народу або з українцями в ролі рабів. Немає сумніву, що коли б Гітлеру удалося перемогти на Сході, то ця перемога принесла б українському народові фізичне знищення і геносид у розмірах, що правдоподібно (!) перевищував би всі нещастя, які до того часу спадали на Україну..." (М. Прокоп: "Українська справа на тлі підготови до війни 1941-45 рр.").
Чи не зворушливо? Далебі, що так. Похвально, що наш автор, принаймні як той "лях" у прислів'ї, став "розумний після шкоди". Але, либонь не відкрив він нам нічого нового, бо про свої плани перетворити Україну в колонію, а українців у рабів, говорив Гітлер надто чітко далеко перед війною, а підчас війни дек-лярував також недвозначно, що "ця війна ведеться лише за перемогу для німців і тільки німці користатимуть з неї.,." У дні безжурні Аранжуеца тобто ідиллі "українського організованого націоналізму" і гитлеризму, навряд чи були б популярні нинішні погляди М. Прокопа. Це одна із знаменних прикмет української "еліти" розумнішати і "прозрівати" ex posteriori. Але, чи не повинна вона була знати, що ще сто років тому один із численних ідеологів пангерманізму К. Е. Францоз вважав "німецьку культуру єдино покликаною до благословенної місії поправлення стану цивілізації на Сході", бо "навіть найбільш убогий думкою німецький селянин расово стоїть вище від освіченого слов'янина". Чи не повинна вона була знати, що Україна, хоча б в очах барона Мумма-Шварценштейна, є "лише хаосом, де всі питання треба вирїшати силою"?
Проте ця сама "еліта", вповні свідома, що з перемогою гітлеризму український народ буде приречений до рабського буття або до винищення, вибрала ганебну роль попихача. Вона не лиш обдурювала народні маси на Західній Україні пропагандою фашизму і вживала всіх заходів до фашизації світогляду і політичного мислення західноукраїнської громадськості, але, без усякої честі і слави, попленталась за німецьким імперіалізмом. Ця "еліта" формувала "дружини", "легіони" і "дівізії", сунула за військовою і адміністративною махіною вторжника на Україну. Вона разом з ним є відповідальна за всі його злочини супроти українського народу і всіх інших народів, приречених до потали в плані гітлерівського геносиду.
Цієї чорної і ганебної сторінки в історії української провідної верстви не перекреслять спроби творити слабкеньку легенду націоналістичного "резістан-су", звичайно також ex posteriori. Цей "резістанс" був тільки борсанням мавра, що зробив на своїй мерзенній службі своє діло і хлібодавцеві був уже непотрібний. Ніякої історично-істотної ролі в боротьбі українського народу з вторжником він не відіграв, а позначив себе насамперед, як свідчать самі ж його керманичі (І. Михалинюк, В. Кук і ін.) лише "міжгруповою боротьбою за владу, що з інтересами і добром українського народу нічого не мала спільного", лише безцільно тупим винищуванням українського ж населення, яке відмежовувалося від "резістансу" такого типу.
Український "організований націоналізм", як ге-гегемон української "провідної" верстви підчас II-ої світової війни, був до кінця вірним супутником і знаряддям німецького фашизму-імперіалізму, свідомо ставши на шлях зрадництва і банкрутував разом із гитлеризмом на всіх етапах його поразок та загибелі.
Чи могло бути інакше? Атже цей "український інтегральний націоналізм" був лиш гнилим яблучком, що впало з яблуньки фашизму. Д. Андрієвський і інші автори безпорадних спроб "реабілітувати" темні дії
"організованого націоналізму" (а з ним і опортуністичної "провідної" верстви), не в силі заперечити, що "цей націоналізм спирав свою ідеологію головно на італійських і німецьких зразках". Він ніколи не був національним явищем, бо і в практиці був лише наймитом у чужого пана, був агентурою на службі інтересів чужих націй і їх панівних класів.
Германофільство української "провідної" верстви не вигасло в попелищах і руїнах 1945 року. Німеччина реакції, мілітаризму, реванжизму, неонацізму, не поховала мрій про східні простори, "необхідні для життєвих потреб німецької нації". Разом з цими мріями тлітимуть і маріння зрубаної голови української "творчої меньшості", "прусаків Сходу" про те, щоб "вовком кинутись, наллять залізом руки" (Є. Маланюк) на шляху "до брам древньої Софії", яку вони разом із німецьким хижаком плюндрували і плюгавили.
Але навідсіч цій темній силі завжди стоятиме український народ.
Ідеї І міфи, світогляд і політичні концепції формує панівна верства в повній залежності від своїх матеріальних умовин і своєго становища в системі економічно-су спільних відносин в даному історичному моменті.
Революція 1648 р., що змела з України польсько-магнатський феодалізм і дала початок класовій боротьбі на тлі конфлікту між народніми масами і новою козацькою знаттю, поставила перед панівними верствами України проблему нової ідеології. Доктрина "поляка — за національністю, українця — за племенем", висунена в добі Люблинської унії українським панством, спрагненим інкорпорації в Річіпосполитій задля економічних користей, була внаслідок революції анахронізмом. Найбільш прийнятна для неї була б формула куцого автономізму, в опорі на Польщу, з якою "покозачена" українська і неукраїнська шляхта, за висловом Ю. Немирича, мала б творити "одне тіло єдиної і неподільної Річіпосполітої". Тож концепція Гадяцького договору, що перекреслював всі здобутки всенародньої революції, спихав "велике князівство руське" до ролі польської провінції, постала не з якогось особливого "полонофільства" певної частини козацької знаті, а лише як найбільш дійова, в тих обставинах, концепція захисту її життєвих, економічних інтересів. Творцями її були I. Виговський — власник Остра, Козельця, Ромен, Трипілля, Стайок і безлічі сел та "держав" і Ю. Немирич (людина — до 1657 р. цілковито чужа Україні і ворожа революції), власник величезних латифундій, що сягали до 5 тисяч дворищ враз із Кременчуком, Кобеляками, Омельником, Санд-жарами, Переволочною, Тищенками і ін., навіть В. Липи нським окреслений як жорстокий експлуататор. Залежно від обставин він зміняв і свої релігійні і політичні погляди. Єдиний ринок з Річчюпосполитою, "нашою Матіррю і Обороною", спілка з її магнатською олігархією, з її мілітарним потенціалом, сприяли б приборканню "своєвільного поспільства", що героїчно боролось за демократичний лад, за соціальну і економічну справедливість, за організацію нового, власного ринку. "Вольності", яких Немирич домагався для України, що "поверталась в лоно Річіпосполітої мов блудний син, мов заплакана овечка", стосувалися лише тієї верстви, яка хотіла закріпостити продукційні сили України, володіти "Єгиптом Руським, тим яблучком золотим". Атже ще один ідеолог доби, Симеон Полоцький, повчав народ, що "економічна свобода і рівність гірші ніж неволя і самі закони божі велять ділити людей на панів та їхніх слуг" ("Комедія притчі о блудном сині").
На тлі еволюції суспільного устрою на Україні (з козацько-станової диктатури до кріпосницько-бюрократичного устрою) і перетворення козацької знаті в панівну верству поміщиків та промислових підприємців імперії, формується і ідеологія українського дворянства в XVIII ст. Як і в попередньому столітті, ідеали панівної верстви — егоїстичні, спрямовані виключно на забезпечення станових інтересів: від постулатів зрівнання в правах "чинов малоросійського шляхетства с великоросійським" аж до привілею безмитної торгівлі горілкою... Як каже О. Єфименко: "Привілейована верства українського суспільства, перейнявши від російських вчителів чи французьких гувернерів слова "націоналізм", "патріотизм", зв'язувала з цими термінами не мову чи своєрідну культуру, а тільки думку про свої станові прерогативи".
Буржуазна західноукраїнська республіка, що постала в 1918 р., як результат національно-визвольної боротьби народніх мас, під кермою своєї панівної верстви, зложеної з економічно найсильніших прошарків суспільної структури Галичини, була військовополіційною диктатурою цих прошарків. За свідченням її співтворця, Л. Цегельського, ця диктатура з неймовірною жорстокістю приборкувала всякі спроби народу до волевиявлення і до реалізації його соціальних домагань.
Націоналістична "еліта діаспори", що вийшла з кастової системи тієї ж панівної верстви Західної України (духовенства, чиновництва, дрібно міщанства), забрала із собою на чужину свої задавнені "ідеали" і "програми". Але ж нова історична обстановка, нові економічні і суспільні фактори, що впливають і на психологічно-побутові та світоглядові особливості всякої еміграції, примусили "еліту" дещо переорганізувати своє "ідеологічне" озброєння. Рештки української буржуазії, з розгромом її мрій в 1945 р., наполегливо взялися до перебудови своєї системи міфів. Ідеологію "жахливих спрощувачів" треба було оперти на більш гнучких, більш спекулятивних, а тому й спасенних засновках. Треба було, всякою ціною, відкрити нову "істину".
Один із основників філософської течії прагматизму (В. Джеме) вважає, нпр., що "єдиним критерієм істини е те, що краще всього працює на нас, що веде нас, краще всього підходить до життя і є можливе до поєднання з нашим досвідом". Далі твердить він, що "всі наші теорії — інструментальні тобто всі вони є розумовим способом пристосування до дійсності"...
Чи не природно, що хоч би таке поставлення проблеми відкривало величезні перспективи для буржуа — доробкевича "діаспори".
