Від феодалізму до неофашизму - Косач Юрій
Це "містика" того "золотого яблучка", плодоносної України, по яку тягнулись захланні руки загарбників, ласих приєднати нашу землю, "мов овечку заблукану до нероздільного тіла Річі посполитої", або як "королівство Київське" під берлом Габсбургів вчинити ще одним сирівцевим додатком до імперії "найясніших панів", або, врешті, перетворити на чорноземну латифундію гітлерівських сатрапів...
Так, це "містика" віковічної жаги до загарбання, грабунку, визиску, гніту і потали. Це "містика" тевтонських вандалів, ягайлонських конкістадорів, бельгійських банкірів, англійських королів нафти і сталі. Цю "містику" хочуть видати за свою "ідеологи" українського націоналізму і неофашизму. Не в імлисто-поетичних околах існує ця "містика", а на землі, завжди прозоро пов'язана із шкурними інтересами української панівної верстви. Це — комплекс Каїна по відношенні до українського народу. За "ясними ідеями, опертими на прадавній нашій містиці" проглядає чітка і єдина мета: закабалити український народ, обернути його в "етнічний субстрат", у "череду півскотів". Недаремно ж ярий пропагатор таких "ясних ідей", Д. Донцов, признається, що йому в 1918 р., "польські та російські поміщики були близькі по духу".,.
Проект Виговського і Немирича — "велике князівство руське", передбачав перетворення революційної України в провінцію Річіпосполітої, з навстіж відчиненими дверима для польського феодалізму і католицької навертальної місії. Це — зразок, що залишається класичним. Годована химерами "містики" загарбництва і колоніалізму, українська "провідна" верства іншого зразку не могла видумати, бо всі зразки України, "визволеної" нею як ландскнехтом іноземних сил, логічно вели б до України, окупованої чужими арміями, до України, обкарнаної, як і згадане "велике князівство" чи "українська народна республіка" з 1920 р., до 2-3 областей, до України як простору, підкореного політичному і економічному всевладді сторонніх сюзеренів, до України як мілітарно-поліційної одиниці в імперіально-колоніальній системі будьякого західного протектора, де всі "ясні ідеї, сперті на правдавній містиці" служили б єдиній меті — як найефективнішого утримання українського народу на рівні "громади ге лотів", етнографічного "народця" або — як це показало недавнє минуле, — людської маси, призначеної на суцільне винищення.
"Національна політика" українського неофашизму, що випливає з такого "містичного досвіду" — це не лише обман і шарлатанство. Це — одверта зрада своєї вітчизни і своего народу.
Народні маси, — як герой історії, як "вічний революціонер", ажніяк не сліпа, не невідуча, випадкова "стихія". Динаміка народних мас залежить від об'єктивних законів розвитку історії, які, в свою чергу, зумовлені основним економічним законом даної доби і даної суспільної формації. Ідеї, що двигають масами, не падають з неба. Керманичів мас не вибирає "провидіння". Основна правда буття нашого народу — ідеал політичної суверенності, самобутності національної культури і соціальної справедливості, визначалась народом і його організуючими силами одночасно із нашою формацією як національної спільності. Але не завжди нашому народові вдавалось іти до своєї мети прямими шляхами, оминаючи манівці, провалля. Суспільна свідомість народних мас не завжди поспівала за змінами у продукційних відносинах, не завжди маси були зрілі до творчої ініціативи, не завжди вміли висунути зпоміж себе відданих їм керманичів, які були б не лише здатні вести народ до перемоги, але, що найважливіше — забезпечувати результати цієї перемоги. Не завжди був вільний наш народ від впливу сторонніх чинників, чужих йому соціально і ідейно.
А проте, навіть і в своїх помилках та поразках, народні маси України були морально незрівняно вищі від своїх експлуататорів, що називали себе "національним проводом". Вищі вони були через те, що завжди стояли віч на віч не з міфами, чи правдою як предметом прагматичних торгів, а з правдою своєго буття як відображенням об'єктивної дійсності. В цю правду вкладав наш народ не "містику", а революційний постулат докорінної зміни своєго становища тобто — своєї неволі і недолі, своєго безперспективного стану як аморфної маси, своєї дійсності, в якій покірно і без ремствування наказували йому тривати чужі і свої владущі. Формація ідеології народних мас, як теоретичного вислову їх інтересів, завдань і цілей, це дуже складний, не завжди прямолінійний, часто — суперечливий процес, що починається з нуртування імлистих і розрізнено-безсистемних "настроїв", а завершується чіткими узагальненнями (ідеями) і перетворенням їх у дійсність. Ось тоді і висуваються народні маси як передова, революційна сила епохи і відкривають простір для дальшого, всебічного розвитку суспільної формації.
То ж, якщо ідеологія не є ажніяк продуктом суб'єктивістичної довільності, так і історія не є "хаосом випадковостей і можливостей", наслідком дії "містичних сил" або "провіденційних особистостей". Аналіз матеріальних відносин в кожночасній історичній обстановці дозволяє нам не лише збагнути всі зави лини історичного шляху нашого народу, найти причини успіху чи невдачі його дій, видобути із спо-видної по верховності явищ і подій їх глибоку закономірність. Матеріальна зумовленість динаміки класових сил, що діяли на протязі нашої історії, дозволяє нам визначувати дійсний зміст її тенденцій, вартість кожної соціальної сили, як прогресивної чи реакційної, на тлі безупинного розвитку нашої нації.
На цьому грунті порівняймо дві сили, дві правди, які діяли в історії України, завжди в антагоністичному співвідношенні: одна — "правда прадідів великих", в різній шаті, на протязч віків, була спрямована лише на утверждення егоїстичної і опортуністичної "провідної" верстви, а її ідеологія була завжди апологією такого становища, яке цій верстві було найвигідні-ше. З другого боку, бачимо цілком безкорисливе втілення великої соціальної, народної правди в рухах мас. Розвиток продукційних сил стає імпульсом їх дії, висуває до все більшої і якісно нової та творчої ролі фактор їх суспільної свідомості, перетворює маси в силу майбутнього. Чи не наші народні маси підняли
І оновили затоптане і забуте Слово, нашу національну культуру в ХУ-ХУІ ст.? Чи не одностайний порив мас зламав і спинив експансію феодального Заходу? Чи не українські народні маси, завжди із свідомістю своєї "правди нової", побудованої за зразком Г. Сковороди — "всемірного гражданина" на етиці активного альтруїзму і мрії про "нову вільну сім'ю" всіх людей, де пануватиме братерська рівність "роботящих рук", вели нерівну боротьбу з деспотизмом і темрявою? Чи не народні маси, після величезних жертв і героїчних подвигів, завершили цю боротьбу повною перемогою і визволенням у революцію 1917 року?
Один із ідеологів і діячів української буржуазії, В. Винниченко, розглядаючи причини поразки своєго класу в 1917-21 рр., приходить до таких висновків: "Національне визволення українців неподільно зв'язане із соціальним. Якщо з вами працюючі маси, ви — непереможні. Сила нашої нації в силі працюючих класів, українська державність може бути лише державністю працюючих. Коли такої державності не схочемо, не матимемо ніякої. Історія хотіла перевірити, чи ви (українська буржуазія, — н. пр.) зрозуміли її науку. Виявилось, що ні: ви розщепили свою зброю на дві половини — соціальну і національну, вибрали останню і почали боротися проти соціальної. Через те ви зразу одірвалися від своїх працюючих мас і були вщерть розбиті" ("Відродження нації", II).
В основному, В. Винниченко правильно визначував ідеологію українських народніх мас, що їх вела до боротьби і перемоги. Але він робив логічну помилку: поскільки, за його ж визначенням, національне визволення неподільно зв'язане на Україні з соціальним або, інакше кажучи, національна боротьба є на Україні лише одним із висловів соціальної, класової боротьби, то тим самим "національна зброя" української буржуазії, як категорія позбавлена опори в дійсності, як категорія чисто суб'єктивістична, була нічим іншим як сукупністю інтересів, завдань і прагнень тієї ж буржуаз її, а в ніякому разі не цілої нації. В. Винниченко жадав від своєго класу неможливого — самозради його власних, життєвих інтересів. Українська панівна верства не зрадила цих інтересів. Прикриваючись "національною ідеєю" вона солідарно і послідовно виступала проти працюючих мас, проти народу. Причина її поразки не в її "ідеологічній зброї" (що була міфом), а в приреченості ії як сили минулого, як класу, що відходив з історичного кону.
Ідеологічна формація українських панівних верств довершувалась протягом віків. Немає ніякого сумніву, що, працюючи в плані формації української буржуазної нації, деякі прошарки наших "верхів" або витворювані ними ідеї, зокрема в галузі національної культури, мали, на свій час, прогресивне значення. На певних етапах і деякі інститути феодалізму і гасла національно буржуазної революції і "просвітянство" в XIX ст., співдіяли в напрямку полегшення розвитку суспільства. Ми надаємо значення ціннощів національної культури багатьом позиціям нашої літератури, образотворчості і т. п. незалежно від їх класового змісту. Не заперечуємо позитивної ваги культурно-освітньої діяльності таких яскравих феодалів і теократіє, як хоча б К. Острожський, М. Смотрицький, П. Могила, Ф. Прокопович, С. Яворський, або вкладу в українську історіографію дворянських істориків як П. Симоновський, Г. Полетика, А. Шафонсьий і ін. В неменьщій мірі важлива діяльність в галузі архитекту-ри (для витворення, нпр., стилю козацького, українського барокко, чи рококо) гетьманів І. Самойловича чи К. Розумовського або в галузі українського вокально-хорового мистецтва меценатів Іллінського, Д. Трощинського...
Але, в загальному, панівна верства, маючи на оці звичайно, насамперед забезпечення своїх економічно-соціальних інтересів, а що лиш потім, для власної розваги, проблеми національної культури, гальмувала розвиток української нації. Навіть в тих періодах, коли ця верства була зацікавлена в прискореній формації укранської буржуазної нації, класовий інтерес мав для неї первинну вагу. Національна держава, національна культура, для цієї верстви це були лише засоби до як найдійовішого вдержання народних мас ("смердів", "чорних людей", "поспільства") в покорі, в темряві і в сліпому послуху, бо якже інакше можна було б їх експлуатувати? Тож феодали XII ст., недаремно проповідують догмат "ність власті аще от бога" або "властей придержащем да повинуйтеся".
