Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

Ми сховалися, а потім із-за кущів стали стежити за дорогою. Невдовзі з՚явився вродливий юнак, схожий на військового; він намагався стримати свого коня, який усе поривався йти галопом. Рушниця вершника лежала впоперек луки. Я вже не раз його бачив. То був молодий Гарні Шепердсон. Враз Бакова рушниця стрельнула коло самісінького мого вуха, й Гарні зірвало капелюха з голови. Він ухопив свою рушницю й поскакав просто до того місця, де ми ховалися. Але ж ми на нього не чекали й кинулися через ліс навтікача. Ліс був не дуже густий, і я раз у раз обертався, щоб глянути, чи не загрожує мені куля, і двічі бачив, як Гарні прицілився в Бака з рушниці, та за хвилину повернув назад у той бік, звідки й прискакав,- мабуть, щоб підняти капелюха; так я гадаю, хоч сам того не бачив. Ми мчали, не спиняючись, аж поки опинилися вдома. Очі в старого джентльмена блиснули на мить - мабуть, від задоволення, подумав я,- а потім обличчя його немов пом՚якшало, і він промовив досить лагідно.

- Не подобається мені та стрілянина з-за кущів. Чому ти не вийшов на дорогу, мій хлопче?

- Шепердсони ніколи того не роблять, батьку. Вони використовують усяку слушну нагоду.

Міс Шарлотта підвела голову й тримала її гордо, наче королева, поки Бак розповідав нашу пригоду; ніздрі її роздималися, очі блищали. Обидва старші брати спохмурніли, проте не зронили й слова. Міс Софія зблідла, але рум՚янці знову вернулися на її щоки, коли вона почула, що Гарні лишився цілий.

Зустрівшись після того з Баком сам на сам під деревами коло клунь, я запитав:

- Ти справді хотів його вбити, Баку?

- Ну певно, що так.

- Що ж він тобі зробив?

- Він? Анічогісінько він мені не зробив.

- Отакої! То за що ж ти хотів його вбити?

- Ані за що! Просто через нашу криваву помсту.

- А що воно за штука, та родова помста?

- Ото! Де ж тебе такого виховували? Невже ти й справді не знаєш, що таке родова помста?

- Зроду про те не чував. Ану, розкажи!

- Та добре вже,- погодився Бак.- Родова помста - це ось що: трапляється, що один чоловік посвариться із другим чоловіком і вб՚є його; а тоді брат того вбитого чоловіка вбиває першого; а тоді їхні брати вбивають один одного; а тоді доходить черга і до двоюрідних братів, коли ж виб՚ють усіх до ноги, родова помста припиняється. Та тільки не так воно швидко діється, як мовиться, тож родова помста триває дуже довго.

- А ваша ворожнеча давно почалася, Баку?

- Та вже давненько! Років із тридцять тому або близько того. За щось там посварилися, а потім почали позиватися; звісно, що вирок був одному не на користь, отож той, що програв справу, пішов і застрелив того, котрий її виграв,- авжеж, так і слід було зробити, певно, що так. Кожен, на його місці бувши, зробив би так само.

- А за що ж вони посварилися, Баку? За землю?

- Може, й за землю... Хтозна.

- Ну, а хто перший стрельнув? Гренджерфорд чи Шепердсон?

- Отакої. А я звідки знаю? То ж було давно.

- І ніхто не знає?

- Чого ж, тато, мабуть, знають, та ще дехто з старих; але вони напевно не знають, через що почалася сварка.

- І багато людей убито через ту криваву помсту, Баку?

- Та не мало, раз у раз когось ховають. Ну, і не завжди вбивають на смерть. Ось, наприклад, у татовім тілі сидить кілька шротин, а йому й байдужісінько, він не став від того важчий. Боба таки добре ножакою черконули, та й Тома поранено разів зо два.

- А цього року кого-небудь убили, Баку?

- Еге, в них одного й у нас одного. Місяців зо три тому мій кузен Бад, хлопець чотирнадцяти років, їхав верхи по лісі - на той бік річки дістатися хотів; зброї він при собі не мав ніякої - яке ж то безглуздя! - і раптом в одному безлюдному місці чує позад себе кінський тупіт, озирається й бачить, що слідом за ним скаче старий Голомозько Шепердсон з рушницею в руках, так летить, аж сиве волосся його на вітрі має. Бад, замість того щоб зіскочити з коня та кинутися в кущі й сховатись, вирішив, що зможе втекти від старого; отак вони мчали миль із п՚ять щодуху; а старий - все ближче та ближче; врешті Бад бачить, що однаково не втече, зупинив свого коня й повернувсь до ворога обличчям, щоб куля попала йому в груди, а не в спину, а старий під՚їхав ще ближче та й убив його з одного маху. Проте він недовго тішився з своєї перемоги, того ж таки тижня наші його впорали.

- На мою думку, той старий був боягуз, Баку.

- А на мою - ні. Серед Шепердсонів немає боягузів - жодного. І серед Гренджерфордів боягузів також немає. Той старий одного разу бився цілі півгодини із трьома Гренджерфордами і подолав їх. Усі вони були верхи; він миттю зіскочив з коня й засів за невеличким стосом дров, а коня поставив перед собою, щоб загородитися від куль. Однак Гренджерфорди лишилися верхи й гарцювали навколо старого й стріляли в нього, а він стріляв у них. І він, і його кінь вернулися додому закривавлені та покалічені, зате Гренджерфордів довелося до їхнього дому нести - один з них відразу помер, а другий - наступного дня. Ні, сер, якщо вже кому заманеться шукати боягузів, то годі йому марнувати час у Шепердсонів - в їхньому порідді такі не водяться.

Наступної неділі ми всі гуртом вирушили до церкви, що була за три милі від нашого дому,- кожен їхав верхи. Чоловіки взяли з собою рушниці,- Бак теж узяв,- і тримали їх у церкві в себе між коліньми або поприставляли до стіни, щоб були напохваті. Шепердсони зробили так само. Проповідь була звичайнісінька - щось там про братерську любов тощо, така нудота! Всі наші вважали, що проповідь дуже цікава, по дорозі додому - тільки й мови про неї та віру, про добрі вчинки, про благодать божу, про визначену для