Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

- Гаразд, Баку, хлопчику мій,- мовив старий,- трапиться ще тобі нагода, на все свій час, не турбуйся А зараз іди та зроби, що тебе мати просить.

Коли ми дісталися нагору до його кімнати, він дав мені свою сорочку з грубого полотна, куртку та штани, і я переодягся. Поки я переодягався, він спитав, як мене звуть, але перше ніж я встиг йому відповісти, він почав мені розповідати про блакитну сойку та кроленя, що він їх зловив позавчора в лісі, а потім запитав мене, де опинився Мойсей, коли свічка згасла. Я сказав, що не знаю,- зроду про те не чув.

- Ну, то здогадайся,- мовив він.

- Як же я можу здогадатися,- відказав я,- коли анічогісінько про те раніш не чув?

- Та спробуй-но! Це ж зовсім немудра річ.

- Яка свічка? - спитав я.

- Та однаково яка,- відповів він.

- Я не знаю, де він опинився,- сказав я.- Ну, то де?

- Ге, та звісно ж - у темряві! Он де він опинився!

- То чого ж ти мене питав, як сам добре знаєш?

- Отакої, та це ж загадка! Скажи, а ти надовго до нас? Ото коли б назавжди! Ми б з тобою добре повеселилися, до школи зараз ходити не треба. В тебе є собака? А в мене є собака, і він плига в річку й приносить звідти тріски, що ти йому кинув. А чи любиш ти зачісуватися по неділях, та чепуритися, та різне там казна-що витівати? Щодо мене - чхав я на все те, та коли ж мати мене силують. Ану їх до дідька, ці штани! А втім, краще б їх одягти, та ні - не хочеться, й без них жарко. Ти вже? От і гаразд. Ходімо, старий!

Холодний корж з кукурудзяного борошна, холодна солонина, свіже масло та сколотини - все те чекало вже на мене внизу, і, їй-богу, я зроду ще не споживав смачнішої страви. Бак, його мама й усі інші курили коротенькі люлечки, окрім негритянки, що пішла з кімнати, та двох дівчат. Усі вони курили й розмовляли, а я їв і теж розмовляв. Обидві дівчини обгорнулися ковдрами, а розпущене волосся розсипалося в них по спині. Всі вони розпитували мене і про те й про се, а я розповідав їм, як ми з татком і всією сім՚єю жили на невеличкій фермі у найдальшому закутні Арканзасу, та як сестра моя Мері Енн утекла й десь вийшла заміж і ми про неї більше не чули, а Білл поїхав був її шукати та й сліду немає, а Том і Морт померли, і більш нікого не лишилося, крім мене й татка, а горе його так підкосило, що він ніяк не міг очуняти; тож коли татко помер, я забрав із собою все, що лишилося,- адже ферма була не наша,- і подався пароплавом проти води, як палубний пасажир, та й вивалився за борт; он як мене закинуло сюди. Після того вони сказали, що я можу жити в них, скільки схочу. Тим часом надворі вже майже розвиднілось, і всі пішли досипати, пішли й ми з Баком, і я ліг з ним разом у його ліжко; а щойно я продер уранці очі, то - хай йому біс! - ніяк не міг пригадати, як мене звуть. Ото лежу собі мало не цілу годину і все згадую, а коли Бак прокинувсь, я спитав його:

- Ти вмієш писати, Баку?

- Та вмію,- відповів він.

- Б՚юсь об заклад, що мого імені правильно не напишеш! - сказав я.

- Б՚юсь об заклад, що напишу,- відповів він.

- Гаразд,- кажу я,- вимовляй кожну літеру.

- Д-ж-о-р-д-ж Д-ж-е-к-с-о-н, так? - питає він.

- Дивись,- сказав я,- правильно, а я думав, що ти не зумієш. Воно не так легко написати моє ім՚я, поки як слід його завчиш.

При першій же нагоді я нишком занотував собі, як воно пишеться: ану ж хто-небудь запитає, от я й відторохчу, як звичне мені ім՚я.

Це була дуже гарна сім՚я, і дуже гарний будинок. Я зроду ще не бачив на селі такого гарного будинку, ще й так добре обставленого. Парадні двері замикалися не на залізний засув, та й не на дерев՚яний із шкіряним ремінцем; треба було повертати мідну кулясту ручку - точнісінько, як у міських будинках. У вітальні не понаставлювано ліжок, не було тут і сліду нічого схожого на ліжко, а проте навіть у місті по багатьох вітальнях понаставлювано ліжка. Великий камін був викладений з цегли; а щоб цеглини були гладенькі, їх шкребли шматком цеглини, поливаючи водою; коли-не-коли їх покривали червоною фарбою, яку називають тут «іспанська коричнева». Величезний мідний таган міг витримати цілу колоду. На полиці над каміном, посередині, стояв годинник під склом, а внизу на склі було намальоване місто з кружечком замість сонця, і крізь той кружечок видно було, як гойдається маятник. Було дуже приємно слухати, як він цокає; часом до господи заходив мандрівний годинникар, лагодив того годинника та чистив, і тоді годинник вибивав разів із півтораста, поки геть зовсім знеможеться. Господарі не погодилися б його продати ані за які гроші.

Обабіч годинника стояло по великій заморській папузі, зробленій з чогось ніби з крейди та пофарбованій у найпістрявіші барви. Поруч із однією папугою стояла череп՚яна кицька, а поруч із другою - череп՚яний собачка; а коли їх натиснути - вони пищали, проте пащі не роззявляли і писок лишався такий же байдужий. Вони пищали знизу. Позад усіх тих фігурок пишалося два великі розгорнені віяла з крил дикого індика. А на столі посеред кімнати стояв цяцькований череп՚яний кошик із яблуками, помаранчами, персиками та виноградом, що виглядали набагато рум՚яніше, жовтіше й показніше, ніж справжні, а проте було видно, що вони несправжні, бо подекуди вже пооблуплювалися і в пооббиваних місцях прозирало біле - чи то крейда, чи щось інше, з чого вони були зроблені.

Стіл покривала чудова церата з намальованим червоною й синьою фарбою орлом та лямівкою навколо. Ту церату привезено з самої Філадельфії - так мені сказали. На кожному розі того столу охайними стосиками були поскладувані книжки. Одна з них - фамільна Біблія з малюнками.