Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро
Академії мистецтв" з 10 травня 1859 року по 4 вересня 1860 року зазначено, що урочисті річні збори Академії мистецтв удостоїли Тараса Григоровича Шевченка звання академіка: "Імена Шевченка та інших вибраних членів Академії проголошені були, при звуках труб і літавр, на загальних річних урочистих зборах Академії 4-го вересня конференц-секретарем Ф. Ф. Лавовим" .. .
Тим часом поет наполегливо працює над редагуванням своїх поетичних творів, готуючи їх до нових видань. Цьому сприяла швидка реалізація щойно виданого "Кобзаря". Це бачимо й з того, що московський видавець К. Солдатенков вів переговори з Шевченком про третє видання "Кобзаря". А наприкінці року виходить з друку в Петербурзі "Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поетов" за редакцією М. Гербеля, з яким свого часу поет познайомився в Ніжині, В перекладах цього "Кобзаря" взяли участь М. Гербель, О. Плещеєв, М. Берґ, Л. Мей, М. Курочкін та інші. В "Кобзарі", крім перекладів, також уміщена автобіографія поета.
Всі ці видання сприяли ще більшій славі поета. Звідусіль надходили вістки про переклади й видання окремих поем та поезій Шевченка різними мовами: польською, чеською, болгарською, словінською, російською та іншими.
Уболіваючи за долю українських дітей, яких русифікували школи в Україні, де викладалося все російською мовою, Т. Шевченко уклав українською мовою "Буквар" і 21 листопада 1860 року дістав дозвіл на друк. А на початку 1861-го року цей "Буквар" уже побачив світ. Це було великою подією у ділянці освіти й національного виховання в Україні.
Хоч поет був уже тяжко хворий, він завзято розсилає це видання, розраховане на користування в недільних школах. М. Чалому він висилає до Києва 1000 примірників, а в листі пише, що хоче видати ще українською мовою аритметику, географію та історію України. До Полтави Шевченко висилає теж 1000 "Букварів", даруючи їх на користь народних шкіл.
Посилає поет свого "Букваря" і своїм родичам, зокрема Варфоломеєві, а в листі пише, що йому так погано, що ледве перо в руках держить. А з Чернігова вже дістає листа від вчителя Л. Тризни, який скаржиться, що митрополит Філарет та адміністрація училища всіляко заваджають поширенню "Букваря". З того видно, що русифікатори добре зрозуміли силу рідного слова і відразу пішли в наступ.
Та силу рідного слова, втілену у нові мистецькі форми, наснажену нечуваною досі життьовою правдою, за якою стояв весь український народ, вже ніщо не могло спинити. Поет не даром сказав, побачивши донедавна ще раз своїх уярмлених, покріпачених земляків, що він "на сторожі коло них поставить слово" — і вінце здійснював на практиці. У 1860-му році він був надзвичайно працьовитий. Він написав багато нових поезій, здійснив низку своїх намічених плянів, а разом не забував і про своїх покріпачених братів та сестер, а вживав багато заходів у справі їх звільнення.
Тож, як бачимо, його національних стремлінь, його боротьби за визволення України, боротьби проти одвічного ворога — не зламали ніякі сили. Навпаки, щодалі він стає ще непримиреннішим до гнобителів: "Шевченкові обвинувачення стали нестримними: він громить і б’є, він весь палає якимось шаленим, всезнищуючим вогнем", — пише критик, академік Срезневський про полемічні розмови поета в 1860 році.
А 14-го лютого 1861-го року, почуваючи себе тяжко хворим, він пише на звороті автопортрета (офорта) свій останній вірш "Чи не покинуть нам, небого", який закінчив 15-го лютого.
* * *
Переглянувши всі життьові шляхи Тараса Шевченка, від сирітського злиденного життя і до його найбільших творчих успіхів і злетів, від арештів та поневірянь по в’язницях і на засланні до верха його слави, коли його твори і його ім’я стали найдорожчими у кожній українській хаті, коли він здобув звання академіка, а його поеми перекладались на різні мови не тільки в межах тодішньої Росії, а й далеко поза її кордонами — не можна сказати, що Шевченко у житті мав лише горе. Правда, на своєму життьовому шляху наш поет мав дуже багато горя і поневірянь, чим, здається, не може похвалитись жодний письменник у світі, крім хіба українських письменників у підсовєтській Україні, але не можна сказати, що Шевченко в своєму житті не мав радості, що помилково твердили майже всі наші дореволюційні літературознавці, а особливо теперішні підсовєтські, щоб тим самим сказати, що тепер більше волі, як було тоді.
Тож професор В. Дорошенко має цілковиту рацію, довівши у своїй праці "Горе і радість в Шевченковому житті", що Тарас Шевченко у своєму житті мав не лише горе, а також багато радісних днів, що, зрештою довели його до великих успіхів і до нечуваної слави.
НЕДУГА І СМЕРТЬ
Нездужати став Шевченко з кінця 1860 року. А тяжкий стан здоров’я наступив під кінець січня 1861 року. 20 січня вже з трудом написав Варфоломею Шевченкові листа, якого закінчив словами: "Утомився, ніби копу жита за одним заходом змолотив".
Про останній день життя Тараса Григоровича найкраще свідчить розповідь А. Лазаревського, що був при хворому.
В суботу 25 лютого, в день іменин Шевченка, першим відвідав хворого Михайло Матвійович Лазаревський і застав його в жахливих муках, він сидів на ліжку і тяжко дихав.
"Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре!" — проказав він з трудом. Приїхав лікар Барі і сказав, що водянка кинулась у легені. Муки страдника були несказанні. Мушка, покладена на груди, дещо полегшила страждання, і хворому прочитали привітальну депешу з Харкова від Трунова. "Спасибі!" — тільки й міг сказати. Потім попросив відкрити кватирку, випив шклянку води з цитриною і ліг. Здавалося, він задрімав. Присутні зійшли в його майстерню.
Коло третьої години хворого відвідали ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні 5 — 10 хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання зажити опій, щоб забутись у сні. Коли лишився у нього сам Михайло Матвійович Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, що він навесні поїде на Україну, що рідне повітря поверне його здоров’я: "От якби додому, там би я, може, одужав" — казав він.
В цей час хворого відвідав лікар, він знайшов його порівняно в задовільному стані і радив далі вживати ті самі ліки.
О 6 годині приїхав один із друзів з лікарем Круневичем. Хворий знову був у тяжкому стані і, здавалось, розумів це.
О 9 годині приїхав знову Барі і Круневич, вислухали груди хворого: вода продовжувала наповнювати легені. Поставили другу мушку. Вислухавши привітальну телеграму від Полтавської громади, поет сказав: "Спасибі, що не забувають!"
По тому лікарі зійшли вниз. Тим друзям, що лишилися з ним, Тарас Григорович сказав: "Чи не засну я, візьміть вогонь!" Але хвилин за п’ять знову озвався: "Хто там?" І коли на його клич з’явились, він попросив повернути Барі і сказав: "У мене знову починається пароксизм, як би спинити його?" Поклали на руки горчишники.
О пів до 11 Тараса Григоровича відвідав М. М. Лазаревський з іншими приятелями. Вони застали хворого сидячим на ліжку без вогню, йому було дуже тяжко. На зауваження Михайла Матвійовича, що може йому заважають, Тарас Григорович відповів: "І справді так, мені хочеться говорити, а говорити тяжко".
Майже всю ніч просидів він на ліжку, обіпершись об нього руками: біль у грудях не дозволяв йому лягти. Він то засвічував, то гасив свічку, але до присутніх унизу озивався.
О 5 годині він попросив залишеного коло нього слугу приготувати чаю і випив шклянку із молоком. "Прибери ж ти тепер тут, а я зійду вниз".
Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів до шостої нашого дорогого рідного поета не стало.
28 лютого відбулася поховальна обідня. Храм був повний.
О 5 годині покійного поховали. Промови говорили: Куліш, Білозерський, Костомаров Чужбинський, Таволга, Хархатий, Курочкін, Южаков і Чубинський.
По смерті поета появилось багато спогадів, в яких автори розкривають все нові й нові епізоди з життя Шевченка, показують, якою невмирущою славою овіяний його образ в народних глибинах.
* * *
Вірно оцінив тоді Куліш роль Шевченка, коли писав: "Спів цей був для неї (Київської молоді — Д. Ч.) воістину гуком воскресної труби архангела..." "Тільки на Шевченка взирало не зв’язане нічим, крім дружби, браття, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правильний", або в іншому місці: "Справді, наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправданнє, знайшли запоруку своєї будуччини. Се вже був не Кобзар, а національний пророк..."
Отже, не тільки творчість поета, а й численні матеріали свідчать про те, що Шевченко був людиною високих моральних, людських якостей, що стояла нарівні з кращими світовими творцями-мислителями.
Тим-то славетної пам’яти нашого генія не сила було заплямувати чи знецінити ні критикові Бєлінському, ні панам Мартосам, ні пізнішим фальсифікаторам, що в своїх цілях намагалися використати його творчість.
Він лишається серед нас, українців, і далі навмирущим як поет, як геній, як проводир, що показує нам шляхи у боротьбі за наші ідеали.
Беручи всю світову літературу, тяжко знайти серед письменників другу подібну постать, що пройшла б такий винятковий життьовий шлях: що вийшла б із самих низів і досягла б найбільшого злету творчого генія, що з прожитих 47 років життя була б лише 10 років на волі, що була б одночасно поетом, прозаїком, драматургом, малярем, чудовим різьбарем, співаком, редактором, а, головне, що могла б так глибоко відбити думки, життя і мрії свого народу, як це зробив геніяльний Тарас Шевченко, ставши письменником світової слави.
Його часто порівнюють з шотляндським поетом Бернсом, але Берне не мав такої жахливої біографії, такої сили і багатства жанрів та революційности.
Його часто росіяни ставлять поруч народного поета Кольцова, але він не мав ні того творчого розмаху, ні світової слави і навіть у своїй батьківщині лишився тільки на сторінках історії літератури та в хрестоматіях, а його твори не стали настольною книгою, як Шевченків "Кобзар".
Його порівнюють з Пушкіним, але Пушкін не вийшов з найбідніших шарів народу, не був революціонером, не став оборонцем свого народу і не відбив його стремлінь в такій мірі, як Шевченко. Пушкін від царя діставав навіть великі грошові суми (30 тисяч крб.), належав таким чином до привілейованої частини суспільства, а Шевченко від царя дістав 10 років заслання і нелюдські переслідування.
Уся Україна шанує Тараса Григоровича Шевченка як свого найбільшого сина, як найбільшого оборонця свого народу, як найбільшого поета, як свій прапор і найбільший ідеал.
СВОЇ І ЧУЖІ ПРО ВЕЛИЧ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Траплялись на світі письменники, які завойовували серця читачів відразу своїми першими творами, і їхня слава геніїв чи пророків лунала скрізь, не зважаючи на арешти, заборони чи заслання.
