Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро
І лише дуже незначна частина з тих росіян зберігала, дійсно, демократичні погляди. Та й сама ця одержана свобода була досить відносною. Про цю "свободу" ще недавно, будучи в Нижньому Новгороді поет писав у "Щоденнику": "Хороша свобода. Собака на прив’язі. Це означає, не варто подяки, ваша величносте".
І, дійсно, Шевченко раз-у-раз повинен з’являтись у поліцію. А на третій день після обіду у графа Толстого Шевченко мусів з’явитися до шефа жандармів В. Долгорукова, який робив поетові різні "напутствія" щодо його поведінки, обіцяючи, що "він не уникне подібної долі, якщо знову "совратітся с путі істінного". І як бачимо, що Шевченко весь час перебуває під пильним наглядом поліції.
Та незважаючи ні на виклики до шефа жандармів, ні на численні висловювані панегірики, ні на оточення, серед якого було багато людей, чужих ідеям, якими жив Тарас Шевченко, ні на відбуте десятирічне заслання — ніщо не змінило національних поглядів Шевченка. Він не відцурався ні своєї мови, ні своєї України, задля якої поклав стільки здоров’я, стільки праці, задля якої пройшов такий страдницький шлях.
Ні, він і далі турбується долею свого народу, долею своєї рідні, обороняє позиції української окремішности, навіть вживає заходи, щоб відвідати Україну. А коли йому спершу відмовляють, то пише до Марії Максимович:
"Перше в столицю не пускали, а тепер з цієї смердючої столиці не пускають".
А коли Максимович попросив дозволу надрукувати деякі Шевченкові вірші в газеті "Парус", то поет відмовився тому, що ця газета у своєму "універсалі" не згадала українців: "Чого б мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим "парусом"!... "Парус" у своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав. Спасибі йому. .."
В листопаді 1858-го року Шевченко відвідує вистави, де захоплюється грою талановитого негритянського актора Айра Олдріджа, що виступав в ролі Короля Ліра. Скоро вони стають друзями. Одного разу після вистави художник Мікешин був свідком, як за лаштунками ... "В широкому кріслі, розвалившись від утоми, напівлежав "Король Лір", а на ньому, в повному розумінні цього слова, був Тарас Григорович; сльози градом сипались із його очей, він вимовляв уривчасті пристрасні слова.. стисненим голосним шепотом, вкриваючи поцілунками лице, руки і плечі великого актора". Незабаром після виступів Олдріджа, якими захопилась вся петербурзька публіка, актора вже бачать серед гостей і у вітальні Толстих. Шевченко й тут нерозлучний з актором. Той же Мікешин згадує: . . . "вони сиділи на канапці в кутку або ходили, обнявшись, по залі; дочки графині були їм за перекладачок. Знайомство їхнє не позбавлене комізму: Тарас ні слова не знав англійською мовою, а Олдрідж не розмовляв жодною мовою, крім англійської".
Олдрідж відвідував поета і в його мешканні. 25-го грудня під час такої зустрічі поет намалював портрет Олдріджа, з чого пізніше зробив офорт. Як видно, дружба цих двох великих мисщів базувалась на тому, що в їхньому житті було багато спільного: негри були такі ж упосліджені, як українці у московському ярмі. До того ж дочка Толстих розповіла одного вечора Олдріджу історію життя Шевченка, а Шевченкові переклала розповідь про життя актора. Вони обидва були дуже схвильовані й зворушені".
Дуже цікаві спостереження про вдачу Тараса Шевченка, його доброту, щирість, любов до природи, а з другого боку, його інтелігентність і такт у поводженні з іншими бачимо у спогадах тієї ж К. Юнґе; дочки графа Толстого, якій в час знайомства з нашим поетом було тільки 14 років. Вона пише: "Наш дім він вважав своїм, і тому майже всі його друзі і приятелі малороси бували в нас. До них приєднався наш інтимний гурток, що складався з поетів, літераторів і вчених; швидко проходили вечори в цікавих гутірках і суперечках; непомітно засиджувались до світанку. Шевченко гарячкувався в суперечках, але гарячковість його була не злісна чи хвалькувата, а тільки палка і якась мила, як і все в ньому. Він був надзвичайно ласкавий, м’який і наївно довірливий, що до людей; він у всіх знаходив щонебудь гарне і захоплювався людьми, які часто були не варті того. Сам же він діяв якось чаруюче, всі любили його, не виключаючи навіть і служниці".
"Ніхто не був таким чутливим до краси природи, як Шевченко, — згадує вона далі. — Іноді він несподівано з’являвся якось по обіді.
— Серденько моє, беріть олівець, ходімо швидше!
— Куди це, дозвольте знати?
— Та я тут дерево відкрив, та ще яке дерево?
— Господи, де це таке чудо?
— Недалеко, на Середньому проспекті. Та ну ходімо ж!
І ми, стоячи, замальовували в альбом дерево на Середньому проспекті, а там проходили і до берега, тішились заходом сонця, переливами відтінків, і не знаю, хто більше захоплювався — 14-річна дівчинка чи він, що зберіг у своїй багатострадницькій душі стільки дитячо-свіжого. Незабутніми залишаться для мене наші мандрівки в ясні північні ночі ловити рибу на побережжя моря. Тут і пили, і співали, але коли б Шевченко дозволив собі щось зайве або непристойність, то це безсумніву коробило б і мене, і мою матір, тому що тоді існував інший погляд на виховання дівчини. Протягом двох років, як я бачилась із Шевченком, за рідкими винятками, кожний день, — я ні разу не бачила його п’яним, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поводженні чим-небудь відрізнявся від інших добре вихованих людей".
Одночасно з цим бачимо, що поет цій дівчинці розкривав і свою українську душу, свої болі за рідним краєм, що читаємо в таких рядках: "Прийдемо ми додому, заберемось на жовту канапу, у напівтемній залі, і поллються його захоплюючі розповіді! Із слізьми в голосі розкривав він мені свою журбу по батьківщині, малював широкий Дніпро з його столітніми вербами, з легкою душогубкою, що лине по його старих хвилях: малював проміння заходу сонця, що золотили потону лий в зелені Київ; вечірні сутінки, що легкою пеленою заволікали обриси далини; малював чудові непорівняльні українські ночі: срібло над сонною рікою, тиша, завмирання ... і раптом щебет солов’я .. . ще і ще... і лунає дивний концерт по широкому просторі... "Ось де пожити б нам з вами, серденько!". Довелося мені там потім пожити і бачити його любиму Україну, та не було зі мною його, дорогого нашого Тараса Григоровича".
Матеріяльний стан нашого поета, як бачимо з листа до Щепкіна, на кінець 1858-го року був уже скрутний. Професор П. Зайцев слушно зауважує, що Тарас Шевченко з грішми поводився як мала дитина: він їх мав цілком досить на прожиття, але вони у нього швидко зникали, і він сам не знав куди. Справді, ще на початку 1858 року, коли поет був у Нижньому Новгороді, Куліш прислав йому 250 крб. за 17 віршів, графиня Толстая зібрала для нього 500 крб., значні суми зібрано було і в Україні. Чимало діставав поет і за малювання портретів, за друк окремих віршів, за картини, але не минуло й року, як поет уже відчував скруту.
* * *
Відпочинувши і погулявши кілька місяців, Тарас Шевченко починає братися до праці. Тож побоювання декого із земляків, що Шевченко за балями та гостюваннями забуде зовсім про працю, були даремні. Він пише нові вірші, опрацьовує написані давніше, укладає "Буквар", готує нове видання "Кобзаря"; малює портрети і т. д. "Як той щирий віл, запрягся я в роботу, — писав Шевченко Щепкіну, — сплю на етюдах; з натурної кляси не виходжу, — так ніколи! так ніколи!"
23 січня приїхала з України до Петербургу Марко Вовчок, а наступного дня Шевченко вперше побачився з нею в салоні Карташевської. Марко Вовчок на той час теж набула чималої популярности і яка, як згадує Турґєнєв, служила прикрасою й осередком невеликої групи українців, що зібралися тоді в Петербурзі і захоплювалися її творами. 3-го квітня поет подарував Марії Олександрівні рукопис свого твору "Неофіти" з написом: "Любій моїй єдиній Марусі Маркович на пам’ять 3 апреля 1859-го року". Тоді ж з ініціятиви Тараса Григоровича були зібрані серед прихильників Марка Вовчка гроші і куплено за 120 крб. й подаровано їй браслет.
В салоні Карташевської часто збирались українські письменники, поети. Сюди часто заходили й Турґєнєв, Майков, Плещеєв та інші. Іноді й Марко Вовчок читала там на літературних вечорах свої твори. Шевченко після кожного її оповідання вигукував: "Шекспір! Шекспір!", а в товаристві казав про неї жартома, що коли б йому трапилась така жінка, як вона, то повінчався б та й помер. Їй було тоді лише 24 роки, але дружні взаємини між ними тривали до кінця життя поета.
Та недовго довелося Марії Олександрівні жити в Петербурзі. 29 квітня 1859 року, за порадою лікаря, вона виїхала на лікування за кордон. Разом з нею виїхав і Турґєнєв. Прощаючись, Тарас Шевченко сказав: "Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу-дві або п’ять, а то й сім кіп казок".
Шевченко тепер наполегливо працював над гравюрами, бо Рада Академії дозволила йому виконати праці на звання академіка з різьби по міді, в чому наш поет був у тодішній Росії чи не єдиним майстром.
Вірші Шевченка раз-у-раз друкуються по журналах, перекладаються на інші мови, але дозволу на друк "Кобзаря" все не дають, хоч він ще в жовтні написав листа до шефа жандармів В. Долгорукова з проханням поклопотатися перед царем про дозвіл на друкування його творів, звертаючи увагу на свій тяжкий матеріяльний стан: "Повернувшись тепер в Академію, Мистецтв, я зазнав природніх наслідків моєї десятирічної відсутности — бідности, від якої не можуть мене врятувати мої відсталі праці в ділянці малярства, до того ж мені вже 48 років і мій зір щомісяця слабшає". (Це якась помилка. Справді, Т. Шевченкові тоді було 44 роки. — Д. Ч.).
Одночасно поет очікує дозволу поїхати в Україну, але дозволу все не дають, і він скаржиться в листі до Марка Вовчка: "Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситися часом! Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюся і вернуся, як умитий в столицю".
Марко Вовчок не забувала про Шевченка. Якось, перебуваючи в Італії, Марія Олександрівна писала до нього: "Мій друже дорогий, Тарасе Григоровичу... Я тепер пишу до вас з Риму; коли б же Вас сюди заніс який човничок, щоб ви не од людей почули, а на свої очі побачили, які тут руїни, дерева, квіти, а народ який, а яке тепло, яке сонце! — захоплювалась Марко Вовчок...
