Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро
"Одного разу, влітку, годин так біля 6 ранку, з південного боку моря появився чудовий міраж — відображення якогось невідомого міста з будинками, вежами та ін., і він так довго тримався, що Шевченко встиг навіть добре змалювати все це видіння. Минає чимало часу. Дивимося ми на картину і збагнути не можемо, що ж би це за місто таке могло так яскраво відбиватися в повітрі? Тільки приходить до Новопетровська пароплав "Лен-Корань", а Шевченко візьми та й покажи свою картину морським офіцерам. Уявіть же собі загальне здивовання, коли ті в один голос вигукнули: "Та це Астрабат!!!" — і тут же почали показувати і вежі, і будинки: "Ось, кажуть, оце така, а ось оце такий" і т. д....
18 лютого 1855-го року помер цар Микола І, і на його місце став цар Олександр II, але доля поета-засланця не змінилась: новий цар відкинув клопотання родини графа Ф. Голстого про амнеетію Шевченкові. Проте клопотання про звільнення поета не припиняються, і 15 квітня 1856-го року Шевченко дістає лист від дружини віцепрезидента Академії Мистецтв А. Толстої першу вістку про можливість визволення. У відповіді на цю вістку поет писав до Толстої: "Я ожив! я воскрес!"
Одночасно Ш. дістає радісні вістки про звільнення його польських друзів С. Сєраковського та Бр. Залєського.
Ішов рік 1856. В Україні вже ходили чутки про можливе звільнення Шевченка з заслання, і його друзі почали збирати для поета гроші.
В цей період 15 серпня в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту народився Іван Франко, а лише півроку тому 26. 11. 1855 р. в Константинополі помер великий польський поет Адам Міцкевич.
1-го січня 1857-го року Шевченко знову дістав листа від Толстої, писаного ще 8-го жовтня 56-го року: "Все, що можна було зробити, зроблено... Сміло звертайтесь до мене з вашими потребами ... як до рідної сестри", також висловила надію на скоре побачення, а з Петербургу надходять також чутки про збір грошей для Шевченка. Дехто вже прислав гроші до Новопетровського укріплення. Все це підбадьорює Шевченка, і він починає знову віршувати. Написав поему "Москалева криниця", присвятивши її своєму другові, що не цурався його й на засланні, кубанському письменникові й отаманові Азовського війська Якову Кухаренкові. Діставши теплого листа від Кухаренка, Шевченко надіслав йому "Москалеву криницю", а в листі писав, іцо після довгої перерви знову взявся за вірші: "Правда, я сам думав, що я вже... захолонув у неволі. Аж бачу — ні. Нікому тілько було огню положить під моє, горем не добите, старе серце, а ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого вогню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не більше, та дочитавсь до того, що в мене не тільки очі, серце заплакало, мов та голодна дитина... Що тут робить? — думаю собі, та вставши раненько ... заходився коло оції "Москалевої криниці". Цей лист Ш. писав 5 лютого 1857-го року, а 12-го червня, чекаючи визволення, почав писати свій щоденник.
Піднесений настрій поета раз-у-раз чергується з розпукою через різні перешкоди на шляху звільнення. М. Лазаревський ще 2-го травня писав поетові про офіційне розпорядження про волю, але Шевченка й досі не звільняли. І поет нотує 18 червня: "...Як швидко і гаряче виконується наказ заарештувати. Так, навпаки, в’яло і холодно виконується наказ звільнити. А воля тієї ж самої особи. Виконавці ті ж самі. Чому ж така різниця? У 1847-му році, в цьому ж місяці, мене на сьому добу доставили з Петербурга в Оренбург. А тепер, дай Бог, на сьомий місяць дістати від якогонебудь батальйонного командира наказ відібрати від мене казенні речі і припинити утримання".
І, ніби втрачаючи терпець, Шевченко пише М. Лазаревському 22-го червня: "Чорти їх батька знають, що се вони зо мною роблять... І досі нічого немає із корпусу. Добивають вони мене, не боячись Бога. А нудьга, нудьга! Я ще зроду такої нудоти не коштував".
В цій задусі його трохи розважають листи та книжки. Він з болем чекає кожної пошти, вираховує, коли приїде черговий пароплав чи човен і, може, щось привезе й для нього. І єдине, що давало розраду в ті нестерпні тижні очікування — то був щоденник.
2-го липня 1857-го року Шевченко записує, що він дістав чайник, який йому допомагає у писанні журнала (щоденника — Д. Ч.), і він пригадує, як колись зустрівся з поетом Чужбинським у Чернігові. Шевченко знав його, як невтомного віршувальника, але не знав тих пружин, що допомагали йому писати. Поселившись тоді разом, Шевченко побачив, що якраз самовар для Чужбинського був тим надхненим. Коли він хотів щось писати, просив господиню ставити самовар.
"Ми прожили, — пише Т. Григорович, — вкупі з ним весь великий піст і не лишилось у місті не лише баришні, дами, навіть старухи, якій би він не написав в альбом не чотири рядки (він дрібне зневажав), а повну чималу ідилію". А, головне, коли довелося платити "за той чарівний паровик" 23 карбованці, ... то грошей у Чужбинського не було, і довелося Тарасу Григоровичу заплатити своїми.
Нарешті, 13 червня в Оренбурзі дано наказ про звільнення Тарас Шевченка, але доки він дійшов до Новопетровського укріплення, а потім поки його оголосили поетові, то минуло ще 41 день, і лише 24 липня капітан Косарьов оголосив його Шевченкові. Більше того, хоч про близьке звільнення Шевченка в укріпленні всі вже знали, 27-го червня один п’яний офіцер без ніяких підстав, наказав заарештувати Шевченка і посадити на гауптвахту. А 7-го липня капітан Косарьов вивів дві сотні солдат на площу і почав прилюдно глумитись над Шевченком, а капральному єфрейтору дав наказ зайнятись з Шевченком "маршуванням і рушничними вправами годинок по чотири на день".
Діставши офіційне звільнення, Шевченко цілий день 26 липня і половину ночі складав лист-подяку Ф. Толстому за його клопотання про звільнення з заслання, підписавшись "художник Тарас Шевченко".
Можна собі уявити, яку силу переживань переносив поет, що мав таке чутливе серце, в ті дні. Він цілими ночами блукав навколо укріплення, вдень бавився з дітьми коменданта Ускова, гуляв із своїм близьким земляком Андрієм Оберемком, якого дуже шанував за його порядність. А 28-го липня, вночі, вийшовши на городі заспівав рідну пісню:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому.
Багато часу він проводить на городі під вербами, там часто й ночує в курені. Йому тепер трохи не щоночі сняться друзі, знайомі. 29-го липня, за три дні до виїзду з укріплення, він записує, що спав надворі під деревом. Приснився Семен Артемовський, Куліш, Лазаревський, але курчата почали пищати, злізли на лице, почали клювати й щипати за ніс, і він прокинувся...
В ОБІЙМАХ НАДІЙ І ЗУСТРІЧЕЙ
Упросивши коменданта Ускова дати йому перепустку до Петербурґу найкоротшим шляхом, що зменшувало дорогу майже на 1000 кілометрів, Шевченко готувався до подорожі. Він попрощався з друзями, подарував доньці коменданта Наталії Усковій намальований ним її портрет та книжку, і о 9 годині вечора 2-го серпня, через три місяці після першого повідомлення, найнявши рибальський човен, вирушив просто до Астрахані, залишивши, нарешті, місце заслання і найтяжких поневірянь.
Чекаючи два тижні на пароплав до Нижнього Новгороду, Шевченко зустрів тут земляків з Києва, зокрема знайомого ще з Києва колишнього студента Університету Ів. Клопотовського та групу інших українців і поляків, що швидко рознесли вістку про нього по всьому місту. Скоро всі ці знайомі взяли нашого поета у свій полон. Це було якраз те товариство прихильників ідеї Кирило-Мефодіївського братства, про яке рік тому письменник Пісемський, писав із Астрахані Шевченкові: "Бачив я на одній вечірці щось із 20 ваших земляків, що, читаючи ваші вірші, плакали від захоплення і вимовляли ваше ім’я з побожністю. Я сам письменник і більшої за цю заочної чести не бажав би... Нехай усе це буде вам потіхою у вашому безрадісному житті..."
Тоді це писав Пісемський, а тепер це саме товариство мало нагоду висловити свою пошану самому поетові. Після недавнього брутального поводження, яке він бачив на засланні, це дружнє людське ставлення його глибоко вражало: "Такий швидкий і несподіваний контраст мені не дає ще опритомніти. Просте людське поводження зі мною тепер мені здається чимсь надприроднім, неймовірним". — записує він у щоденнику. І недарма, коли приснилась йому Орська фортеця і корпусний єфрейтор Обручов, то він так злякався, що прокинувся і довго не міг заснути.
Тож про ці зустрічі Шевченко записав у своєму щоденникові: "Дякую Вам, благородні безкорисливі друзі мої. Ви обдарували мене такою радістю, таким повним щастям, яке я ледве вміщаю у своєму вдячному серці". А про Астрахань читаємо такий запис: "Ох і Астрахань! Ох і портове місто! Ні одного шинку, де можна б хоч якнебудь пообідати, про квартиру і гостинницю і говорити нема чого!"
В цьому місці Шевченко випадково зустрівся з одним мільйонером, якого ще знав, будучи в Петербурзі. Цей чоловік, що їхав з родиною до Нижнього Новгороду, замовивши цілий пароплав "Князь Пожарський", взяв з собою і Шевченка.
По дорозі, пливучи по Волзі, Шевченко мав нагоду відвідати Саратов, Самару, Казань. Він всім цікавиться, намагається все оглянути, а дещо й змальовує, відвідує знайомих. В Казані поет пішов до міста, але там почув шум барабана і великий натовп людей, що проводив на страту злочинця. Щоб не зустріти тієї ганебної процесії, Тарас Шевченко взяв візника і повернувся до пароплава.
Пливучи до Нижнього Новгороду, мріючи про скорі зустрічі в столиці, Шевченко не знав, що тим часом командир Оренбурзького корпусу Перовський притяг до відповідальности майора Ускова за самовільно видану Шевченкові перепустку до Петербургу і що до Нижнього Новгороду пішли вже відповідні накази про затримку й поворот поета.
І, справді, ледве він прибув до Нижнього Новгороду, що сталось 20 вересня, як його повідомили, що мусить повернутися назад до Оренбургу і чекати дальших наказів, а в’їзд до Москви і Петербургу йому заборонений. І він з обуренням записує: От тобі й Москва! От тобі й Петербург, і театр, і Ермітаж, і академія, і солодкі обійми земляків мої!"
Та добрі люди порадили Шевченкові прикинутися хворим, і це його врятувало від повороту до Оренбургу.
Діставши від лікаря підтвердження про хворобу, Шевченко трохи заспокївся і почав знову писати листи до графа Толстого у справі дозволу на в’їзд до Москви і Петербургу.
