Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро

Для цього московська та підлегла Москві цензура пильно викидає з усіх видань про Шевченка та з спогадів все, що суперечить московській пропаґанді, всі протимосковські вислови Тараса Шевченка — все те, що стоїть на перешкоді до подальшої русифікації України, до створення "єдиної неділимої Росії" з однією мовою, однією культурою, одним народом.

Погляньмо хоч би й на спогади художника М. Мікешина, молодого зрусифікованого білоруса, що часто після повернення Шевченка з заслання супроводив його у мандрах по Петербурґу і зустрічався з Шевченком на численних вечорах, де були видатні мистці пензля й слова.

Мікешин пише у своїх спогадах: "Признаюсь, незавидна роля випала на мою долю у взаєминах з Тарасом Григоровичем; але й тою дозою приязні, яку він проявляв до мене, я внутрішньо пишався. Його повагу мені, двадцятирічному юнакові, здобути було рано; любові ж ... але вся його пристрасна і могутня любов до того була зосереджена на своїй рідній Україні, що, мені здається, в його гарячому серці і не лишалося більше ні до чого любовного запасу, а якщо й лишалося, то він ревниво зберігав його для своїх же українських богів..." І далі Мікешин згадує: "Сидячи у гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми "Полтава": Шевченко дивився на Кочубея не інакше, як на донощика, а Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого, оклепаного і страченого Мазепою. Марно запевняв я Шевченка, що з своєї точки погляду Пушкін правий і що він так самісінько щирий, як і Шевченко, в своїй ненависті до поляків. Але Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна, чим палкіше я боронив його".

Ця цитата дуже переконливо промовляє про самостійницькі погляди Шевченка, про його патріотизм і любов до України. Та цього уривка тепер уже не знайдемо у спогадах Мікешина про Шевченка, бо він невигідний для Кремля.

Ще яскравіше свідчить великий патріот, художник М. Честахівський, про настрої і погляди Шевченка, хочби і в таких коротких висловах поета незадовго до смерти: "Аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця. А поганець-москаль топче його личаком калюжним і сам не знає, паскуда, яке добро нівечить".

Протимосковськими ідеями насичена вся творчість нашого поета: він скрізь бачить, що найбільше горя Україні та його народові принесла жорстока, люта, бездушна Москва. Тож не даром Шевченко каже гіркі слова правди: "... Ляхи були, усе взяли, кров повипивали! А москалі і світ Божий в пута закували".

Русифікуючи Україну, совєтські пропагандисти часто підкреслюють, що навіть Тарас Шевченко написав окремі твори російською мовою, яка ніби йому "була другою рідною мовою". Проте, вони ніколи не згадують, що його спонукало писати російською мовою і як він сам ставився до цих писань. А тим часом з листа до свого приятеля Якова Кухаренка, датованого 30 вересня 1842 року, читаємо: "... Переписав оце свою "Слєпую" та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате-отамане, єй-богу лихо! Це правда, що, окроме Бога і чорта, в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому !.. Що нам робить, отамане-брате, прать проти рожна чи закопаться заживо в землю? Не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать "Слєпую". І Шевченко за свого життя таки не надрукував цієї поеми.

Як Шевченко завжди рвався з чужини в Україну і як ставився до свого петербурзького оточення, бачимо і з його листа до свого знайомого 1843 року:

"Карл Павлович байдики б’є, а "Осада Пскова" жде літа. А я, чорт знає що — не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по цьому чортовому болоту та згадую нашу Україну ... Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як викрутитися".

"... Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать!

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люди мруть,

Конають в тюрмах голі, босі..."

УЛЮБЛЕНІ ПІСНІ

Чимало маємо матеріалів і про Шевченка як співака, про його велику любов до пісні, про те, що він мав не абиякий голос і, співаючи, глибоко переймався сам тією піснею і хвилював інших. Недарма Ф. М. Лазаревський згадує, що при одному побаченні поет проспівав кілька улюблених пісень, зокрема "Зіроньку", "Тяжко-важко в світі жити" і з особливим почуттям: "Забіліли сніги, заболіло тіло ще й головонька", при чому багато слухачів плакало.

А. Лазаревський пише, що і після заслання 1858 року Тарас Григорович любив співати. Навіть, входячи до їдальні обідати, він наспівував:

Понад морем, Дунаєм

Вітер явір хитає,

Вітер явір хитає,

Мати сина питає ...

В інших спогадах знову зустрічаємо великий вплив і майстерність Шевченкового співу. Це бачимо також 1847 року на весіллі у Куліша, який згадує, що Микола Білозерський дуже хотів познайомитися із Шевченком. Довідавшись, що там є Шевченко, Білозерський негайно приїхав на весілля. Тарас Григорович щойно співав. Почали знову просити Шевченка, щоб розважити Білозерського. Але Тарас Григорович несподівано уперся і не захотів співати. Він помірними кроками ходив з кутка в куток по залі і, коли всі перестали чекати, раптом заспівав козацьку пісню "Ой, Морозе, Морозенку ..." Здавалось, він ніколи не співав з такою досконалістю. Він закінчив, і тут відбулося щось небачене і нечуване: Микола Білозерський зійшов з місця і, кинувшись до Шевченка, обняв його і заридав на грудях.

"Все, що було на душі в обох, — пишеться в спогадах, — рідне, щире, піднялось і виявилось у цих сльозах, в цих обіймах і риданнях". Того вечора молода на ознаку великої подяки подарувала співакові-поетові свою вінчальну квітку.

Тимто в багатьох спогадах зустрічаємо, що завжди, коли Шевченко потрапляв в коло друзів чи знайомих, його просили співати. А професор Микола Сумцов навіть написав розвідку "Улюблені народні пісні Шевченка".

АРЕШТ ПОЕТА

Про арешт Тараса Шевченка, що стався 5 квітня, Автоном Якимович Солтановський розповідає так у журналі "Киевская старина": "... Шевченко з багатим поміщиком кавалеристом Солониним під’їхав до Дніпра проти кріпости. Але Дніпро весною дуже розлився — переправи не було. Стояв тільки великий човен для переправи пошти та кур’єрів з квартальним "надзирателем" і двома жандармами. Човен був готовий рушити до Києва. Шевченко попросив перевезти його з товаришем, але відмовили; але коли Солонин пообіцяв добру винагороду, поліцейський "надзиратель" і жандарми взяли їх у човен. Власне, човен очікував на Шевченка; але щоб не викликати підозри і не дати йому можливосте сховати чого-небудь з його речей, його спершу ніби не погоджувалися взяти. На середині річки квартальний наглядач показав Шевченкові розпорядження і оголосив його арештованим. За кілька хвилин Шевченко вийняв із кишені пальта жмут зв’язаних паперів і кинув за течією. Квартальний наглядач і жандарми помітили це і звеліли вийняти їх з води. Солонин пропонував великі гроші, щоб паперам дозволити геть попливти, але не встиг. Квартальний наглядач і радий би дістати "куш", але боявся зради з боку жандармів та веслярів, а жандарми боялись квартального".

Те, що Тарас Шевченко був одягнений у фрак, викликало запитання з боку жандармів. Шевченко пояснив, що поспішав до Костомарова на весілля, де мав бути старшим боярином, не знаючи, що Костомарова та інших членів таємного товариства було вже заарештовано.

— Коли так, — сказав жандарм, — то де жених, туди треба й бояринові.

В донесенні київського цивільного губернатора було зазначено, що знайдено в Шевченка: 1. Зв’язка віршів, листів і паперів. 2. Книжки писаних віршів під наголовком "Три Літа". 3. Маленький альбом з віршами й малюнками. Все знайдене, а серед того і вірш "Сон", було відправлено до Петербургу.

За наказом з Петербургу, Шевченка на 12-й день було привезено до московської столиці, а разом і його матер’яли та 354 крб. 62 коп. його грошей.

Як згадують сучасники Шевченка, арешт ніби зовні не приголомшив нашого поета: під час слідства він був бадьорий, жартував, співав пісні. А коли якийсь жандармський офіцер висловив надію, що дасть Бог все буде гаразд і ще заспіває його муза, то Тарас Григорович жартівливо відповів: "Не який біс нас сюди заніс, коли не ця бісова муза".

Помічник шефа жандармів генерал Дубельт, переглянувши друковані твори Шевченка, здивувався, як могла їх пропустити цензура. Адже він скрізь нарікає на страждання України і хоче збудити ненависть до панування росіян, хоче викликати невдоволення владою.

25-го травня Григорій Орлов написав доповідь цареві, в якій обвинувачує Шевченка в тому, що він "Писав вірші малоросійською мовою найобурливішого змісту. У них він висловлював плач про уявне уярмлення і бідування України, то виспівував про славу гетьманського урядування і минулу волю козацтва, то з несказанною грубістю висловлював наклепи й жовч на осіб імператорського дому ... Шевченко здобув славу чудового малоросійського письменника, тому його вірші подвійно шкідливі й небезпечні... обурливим духом і грубістю, що переступає всякі межі, він мусить бути визнаний, як один з важливих злочинців".

На допитах Шевченко поводився розумно й обережно. Він заперечив свою участь у Братстві, а інші заарештовані теж не підтвердили.

Ідучи після одного з допитів поруч Костомарова, Шевченко сказав: "Не журися, Миколо, доведеться нам ще укупі жити".

Сидячи в Петербурзі в казематі, Шевченко пише 13 нових поезій, відомих під загальною назвою "В казематі".

28 травня 1847-го року був уже вирок: Шевченка визнано найнебезпечнішим і винесено найбільшу кару: вислати в окремий Оренбурзький корпус. Цар Микола І збільшив кару Шевченкові, дописавши: "Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати".

Зате київського провокатора-донощика О. Петрова, який доніс на Шевченка, вже 30 травня 1847 року було "опреділено на службу в Третій Відділ Власної Його Імператорської Величности канцелярії".

ПО ШЛЯХАХ НЕВОЛІ

30 травня Шевченкові було оголошено вирок, а наступного дня в супроводі жандарма Відлера поет уже вирушив в дорогу, приховавши свої поезії, написані в казематі.