Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро
Накривши одного гусака шинелею і затиснувши йому дзьоб, вони понесли його до майстерні Петровського. Крила янголові швидко були намальовані, а гусака ... шкода було вертати назад, і сторож зварив його для них у самоварі. Незабаром — Шевченко заробив два карбованці і одного з них заплатив Соколову за гусака. Їхній учитель Брюллов дуже сміявся з тієї витівки, коли довідався."
Письменник О. Чужбинський згадує низку пригод, що трапилися із Тарасом Шевченком під час їх спільних подорожей або зустрічей:
Це було в 1845 році. "Взимку ми з’їхались до Закревських. Шевченко був у них як свій і охоче жив у їхньому гостинному домі. ... Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині у дружньому колі, весело гуторячи, слухаючи музику або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень... Одного разу ми зібралися до родичів Закревських, верст за десять... Тарас Григорович був веселий, балакучий. Давно вже повечоріло, ми почали збиратися їхати назад. Покоївка сказала, що знялася завірюха. За звичаєм, нас почали затримувати, але молоді супутниці наші вирішили їхати ... Покликали кучера, і той підтримав нас і сказав, що як треба буде, він не пожаліє коней і приставить нас за півгодини на місце ... Ми повмощувалися у ґринджолах (форма саней — Дмитро Чуб) з паніями і виїхали за ворота. Розгулялася степова метелиця, — не та, що, обсипаючи снігом зверху, заліплює очі, але не дуже замітає дорогу, а найстрашніша, низова, яка, зриваючи сніг з землі, хурделить ним у повітрі і з вищанням і якимось виттям носиться над широким степом. За кілька хвилин ми вже не бачили вогнів панського дому. Коні спершу бігли бадьоро, але незабаром кучер сказав, що ми збилися з дороги, і коли ми надумали повернути назад, ніхто не знав, куди їхати. Мороз міцнішав, вітер мінявся безперервно. Дами трохи злякалися, тим паче, що в цей час у степу звичайно никають вовчі зграї, а кілька днів тому, як навмисне, ми цілий вечір розповідали про подібні пригоди. Нічого було робити; вирішили віддатися на волю Божу з надією, що приб’ємося куди-небудь, якщо не візьмемо праворуч від поштової київської дороги. Дами підбадьорились було від думки, що одягнені тепло, ми не замерзнемо, що з півночі вовки не так уже никають, і потроху почалися розмови. Тарас Григорович заспівав "Ой, не шуми, луже", ми стали йому вторувати... Аж тут знялася страшенна хуртовина, коні стали, пісня наша замовкла, і завивання вітру здалося нам виттям голодних вовків. Кибитка В. О. (Закревського — Дмитро Чуб) ледве не наїхала на нас. Коні ані з місця. Ми врізались у замет, які звичайно утворюються під час хурделиці по низинах. Спільними зусиллями витягли ми ґринджоли і знову рушили ступою.
— А що, Тарасе? — спитав я, сідаючи, весь у снігу, на своє місце.
А він у відповідь заспівав мені строфу з запорозької пісні:
Ой, котрі поспішали —
Ті у Січі зимували,
А котрі зоставали, —
У степу пропадали.
Супутниці наші почали впадати у розпач, і багато зусиль довелося докласти Шевченкові, щоб заспокоїти їх. Він почав імпровізувати "Завірюху" і склав кілька строф, які одначе розвіялися слідом за поривами бурі, тому що потім ні він, ні ми не могли їх пригадати... Знаю лише один куплет виражав думку, що козакам і вмирати було б добре в товаристві таких милих супутниць.
"... Нарешті дами наші помітили десь збоку вогник... Врятовані! Кучер ударив по конях, які, відчуваючи близькість відпочинку й корму... побігли риссю, і скоро ми вибралися до заїжджого двора на поштовій київській дорозі ..."
В тих же спогадах Чужбинський згадує про інший випадок, коли Шевченко заїхав до нього в Ісківці з метою запросити його, щоб разом поїхати по Україні, де поет хотів перемалювати низку старовинних пам’яток.
... "Цього разу ми збиралися їхати ненадовго в Чернігів, а звідти до Києва. Ми одразу ж склали плян поїхати в Лубні на ярмарок, потім відвідати Ніжин, дорогий для мене по спогадах. У Лубнях з’їхалось багато поміщиків, запрошенням не було краю, але ми відбилися від них і виїхали просто до Ніжина... Але тут я не можу не згадати одного факту, — згадує Чужбинський. — В той час, як у Прилуках перепрягали нам коней — це було вночі — на сусідній вулиці сталася пожежа. Горіла вбога халупа. Народ збігався, але гасили й допомагали здебільшого жиди, тому що в халупі жив їхній одновірець. Ми також прибігли на пожежу, і Тарас Григорович кинувся рятувати майно погорільців. Він нарівні з іншими виносив різний мотлох і, коли все закінчилось, виголосив промову до християнського населення, що діяло якось неохоче з тих міркувань, що горів "жид" ... Шевченко гарячим словом докоряв присутнім за байдужість, доводячи, що людина в скруті й біді, якої б не була нації, віровизнання, стає для нас найближчим братом".
З цього випадку бачимо велику гуманність нашого поета. Проте, трапився того ж року з Тарасом Шевченком інший випадок, коли він відвідав своє рідне село. Було саме храмове свято, біля корчми зібралося чимало людей. Гоноровитий шинкар без причини грубо образив одного з селян. Тарас Шевченко не витримав:
— А нуте, хлопці, — гукнув він, — дайте поганому жидові хлосту, — і шинкаря одлупили.
Приїхавши до Чернігова, як згадує далі Чужбинський, вони з Тарасом Григоровичем вирішили піти "у благородне зібрання": "Нам дуже цікаво було увійти до товариства, де не передбачалося жодної душі знайомої", але Чужбинський таки зустрів несподівано двох своїх давніх приятелів і... "скоро звістка про Шевченка розійшлася по залі. Але Тарас Григорович, познайомившись із кількома своїми шанувальниками, незабаром поїхав справляти масляну". "Другого дня, — пише Чужбинський, — я прокинувся перший... і не пам’ятаю вже чого — мені спало на думку описати у віршах вчорашній баль, давши назви квітів і рослин усій прекрасній статі. Коли прокинувся Шевченко і я прочитав йому свого вірша, він так йому сподобався, що, примусивши мене повторювати, він тут же сів до столу, взяв олівець і на берегах зробив ілюстрації, наскільки міг запам’ятати ту чи іншу особу. Звичайно, схожости не було, бо за якусь годину не міг же він роздивитися незнайомі фізіономії; але було багато комізму у фігурах деяких рослин, особливо смішно вийшли капуста, піон, морква і т. д. Тарас Григорович надзвичайно ретельно взявся до діла, беручи його близько до серця".
— Ось знаєш що, — сказав він, — ось перепиши лишень начисто й зостав мені більше місця — я гарненько ілюструю.
"Поки він пив чай, я переписав вірш, а до обіду була готова майстерна ілюстрація, яка довго зберігалась у мене, але минулого року її загублено разом з іншими цікавими для мене паперами". Тим часом, як згадує Чужбинський, "...До нас завітало кілька чоловік, і один з них, помітивши краєчок ілюстрованого балу, витяг його з-під паперів і, перше ніж я міг помітити це, — почав читати вголос. Таїтися було неможливо. У вірші нічого не було образливого, не було виставлено жодного імени, до того ж наприкінці другого тижня ми збиралися виїхати з Чернігова, і, хоч-не-хоч, кільком особам стали відомі наші безневинні витівки. Звичайно, все визнали потішним, дещо вірним, особливо хвалили майстерний олівець, і тут же ми довідались багато цікавих деталей. Тарас Григорович нагадав одначе ж відвідувачам українське прислів’я: "Своя хата покришка", якому є рівнозначне і російською мовою: "Із ізби сору не виносіть". Нам дали слово.
Надвечір до нас заїхав один із цих панів і дуже став просити дозволу взяти на півгодинки аркушик з тим, що, крім його дружини, ніхто не побачить. Ми подумали, потім, вирішивши, що нам, як перелітним птахам, за кілька днів доведеться покинути місто, можливо, і назавжди, ризикнули задовольнити бажання доброго чоловіка, що виявив таку прихильність ... Я віддав аркушик.
— А він збреше, — сказав мені Тарас, коли відвідувач пішов, — не самій тільки жінці він його покаже. Та дарма!
"Дійсно, каже Чужбинський, він не помилився. Аркушик було повернено нам уже другого дня. Він встиг побувати в кількох домах і справив протилежні ефекти, як і слід було чекати. Про наслідки нас повідомили незабаром, і Тарас Григорович так сміявся, як я рідко пам’ятаю.
— Буде тобі, — казав він мені, — як розходяться морква та капуста.
В Чернігові, як виявилось, знайшлося багато пам’яток старовини, які треба було змалювати, а також Тараса Шевченка попросили намалювати кілька портретів, і вони мусіли лишитися довше в Чернігові, де чутка про той вірш і картину поширилась серед публіки, яка все збиралася разом. Вони вирішили були жити "анахоретами", не з являючись серед того товариства, але їх так щиро скрізь запрошували, що вони почали з’являтися у чернігівському світі. Більше того, їм там довелося зустрітися з деякими з тих квітів, яких згадувалося в їхньому ілюстрованому вірші, і які робили з приводу того деякі натяки.
"Та це було б нічого, — згадує далі Чужбинський, — але нам страшенно перепало від двох сестер, яких я назвав тепличними бундючними трояндами і які, мені на сором, виявились милими і освіченими дівчатами. Маючи такт і за порадою матері, вони не лише не виявляли незадоволення нашим жартом, навпаки, поводилися з нами ласкаво і з надзвичайною люб’язністю. Повернувшись якось додому з одного дуже приємного вечора, Шевченко почав, не роздягаючись, в овчки ходити по кімнаті і на запитання моє — що з ним? — відповів:
— Лучче б ці дівчата вилаяли нас на всі боки.
"І ми трохи порадившись, — закінчує Чужбинський, — вирішили їхати до цього сімейства і щиросердно покаятись у своєвіу вчинкові. Але, за дивною примхою долі, мати цього сімейства випередила нас і прислала просити Тараса й мене приїхати до неї запросто обідати. Шевченко одержав замовлення зробити портрети обох панночок, і всім неприязним відносинам було покладено край.
У спогадах маловідомого тодішнього російського письменника Д. Клеменсова, записаних із слів прапорщика Е. Нудатова, що разом із Т. Шевченком був в укріпленні Раїм-Кала, є дуже цікаві моменти, які також свідчать про обставини життя поета і про його зовнішність та дотепність. Це укріплення було на річці Сир-Дар’ї, де Шевченко вже півроку перебував до прибуття п. Е. Нудатова.
Перша їхня зустріч і знайомство відбулися на параді біля похідної церкви в день приїзду Нудатова на чолі великого транспорту, що привіз у Раїм дві діжечки з золотом-платнею, харчі і бойові запаси.
— Мене вразила, — розповідав Нудатов, — якась дивна постать, і не руська, і не калмицька, а Бог його знає, ніколи не бачена мною.
