Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро

Шевченкові, авторитет української мови і літератури так зріс, що знайшлися навіть серед росіян люди, що мусіли визнати, що "Малоруська література вже дістала такий розвиток, що навіть могла б обійтися і без нашого великоруського схвалення... Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоруська література... не потребує нічиєї прихильносте" (Чернишевський).

Все це показує, яка жорстока боротьба провадилась ще в ті часи за існування української окремішности — мови, літератури, українського "Я" — і як у тяжкій боротьбі український нарід, разом з своєю провідною верствою, на чолі з Т. Шевченком, поволі здобували своє місце і признання в умовах окупації.

ЖІНКИ В ЖИТТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Багатьох, певно, цікавлять інтимні сторони життя Шевченка: його ставлення до жінок взагалі, кохання, а також спроби одружитися.

Шевченкознавець професор П. Зайцев доводить, що перше кохання Шевченка було до дівчини Оксани, з якою пов’язані в нього пригоди і спогади про дитячі роки. Ті перші чисті пориви дитячих почувань на тлі безрадісного нещасливого життя Шевченка перетворились у щире полум’я, що не покидало його серця до останніх років життя. Ім’я Оксани фігурує у нього в низці творів, змінюючись часом на Мар’яну або на якусь безіменну дівчину. Вони пройняті незрівняною щирістю і трагізмом самотности. Він називає її "ласочкою", "зорею, "пташкою".

... "Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива,

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, — щасливий,

Як побачить диво — твою красоту;

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять,

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать?

І ти не згадаєш... Оксано! Оксано!

А я й досі плачу і досі журюсь.

Виливаю сльози на мою Мар’яну —

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І хоч так, як жарти, колишнє згадай.

Після п’ятнадцяти років розлуки з рідною оселею, — пише далі П. Зайцев, — він завітав таки в рідну Керилівку: "в селі убогім... нічого не виросло і не згнило". Все було по-старому. В тихім закутку темного садка, серед старих дубових хрестів, що отіняли гробки його батьків, він спитався у брата про долю своєї Оксаночки, бо мав недобре передчуття ще на засланні:

"Чи жива

Ота Оксаночка", — питаю

У брата тихо я. — Яка?

"Ота маленька кучерява,

Що з нами гралася колись ..."

І вислухав звичайну й страшну, не один раз оспівану й оплакану історію:

"Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того!

З байстрям вернулась

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась.

Занапастилась, одуріла...

А що за дівчина була, —

Так-так, що краля!

І невбога

Та талану Господь не дав .. ." **

** Уривок з вірша Шевченка "Оксані К... ко", цитуємо з книги П. Зайцева "Оксана", видання 1918 р. Київ.

Так писав Шевченко про свою колишню дитячу приязнь до Оксани через 18 років, уже будучи в Петербурзі. Ті почуття не погасли в Шевченка і на засланні. Ті почуття до такої ж нещасливої, зрештою, дівчини ми зустрічаємо і в "Мені тринадцятий минало", в "Гайдамаках" і в "Черниці", і в "Катерині", і навіть у Катрусі Піуновій чи Лукері, що, може, нагадувала йому Оксану. Ота трагедія з Оксаною, її божевілля й загибель ніби тягарем завжди лежали на його серці.

* * *

У 1830 році, коли його поміщик пан Енгельгардт, будучи в Варшаві, віддав свого "козачка" Тараса вчитися малярства до відомого тоді художника Лампі, він познайомився з молоденькою гарненькою швачкою і вперше зрозумів і глибоко відчув свою людську гідність. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любови, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу. Ця перша приязнь, як признавався сам поет своєму приятелеві І. Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. "Я вперше тоді подумав, чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани?" Та любов, як пише Чалий, не обійшлась без жертв: коханка, що була полькою, поставила перед Тарасом вимогу, щоб він в ім’я щирих сердечних взаємин відмовивсявід "хлопської мови" на користь польської. В інтимних розмовах з ним вона не уявляла іншої мови, крім польської. Такі обставини в умовах Варшави змусили Тараса вчити польську мову. Ці лекції, як можна припускати, ішли досить успішно, бо пізніше Т. Шевченко, як відомо, вільно володів польською мовою.

Але це щастя, що відкрило сироті-кріпакові ніби новий світ, швидко зникло, як привид, що принесло Тарасові багато важких переживань ...

У Польщі готувалось повстання проти московського окупанта, і, відчувши цю небезпеку, пан Енгельгардт швидко виїхав, забравши з собою і всю свою челядь, до якої належав і Тарас.

* * *

Із різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не мав наміру одружуватись і не мав тривалих і серйозних зв’язків із жінками, хоч, зрештою, любив жіноче товариство.

Проте після викупу з кріпацтва, як свідчить і Чалий, Шевченко, мешкаючи у свого земляка, художника Сошенка, захопився молодою і дуже милою німкенею Машею. Вона була сиротою і мешкала теж у Сошенка, що лагодився з нею одружитися. Шевченків земляк був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко розгнівався і, щоб перешкодити зв’язкам Тараса з Машею, видворив його з мешкання. Так посварився був наш поет за дівчину з малярем Сошенком. Проте, згодом вони помирились. Почувши, що Сошенко, за порадою лікарів, має їхати в Україну, Тарас, відчуваючи деяку провину, відвідав його, допоміг у його становищі, і вони розлучились друзями. Пізніше зустрілись уже в Ніжені після повернення Шевченка із заслання.

У спогадах Чужбинського та Чалого теж подибуємо, що Шевченко змолоду не мав жадної прив’язаности до жінок, яку б можна назвати серйозною. Він іноді захоплювався жінками, але не надовго.

"Як молоді люди, — пише далі Чужбинський про Шевченка, — почнемо було про це розмову і варто було б лише нагадати йому якесь його захоплення жінками, він звичайно казав: "Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцім то щось і ворушиться в серці, а там і байдуже".

Чужбинський згадує ще одно захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи Лавру, Шевченко познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. В цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захоплюється дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на поділ просто скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса Гр. в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання відхилила вуаль. Її розчервоніле личко, обрамлене світлим волоссям, було чудове. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Т. Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський в цей час сходив на гору, Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський манастир.

На третій день він був уже сумний і розповів Чужбинському про своє захоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж уже була за когось засватана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув. Але до однієї особи поет повертався тричі. "Славна молодичка, — казав він приятелеві, — і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знов тебе тягне". Шевченко, пише Чалий, любив жінок жвавих: "Щоб під нею земля горіла на три сажні", — казав він жартома.

Проте, пропащі, хоч і милі створіння, в той час, як згадує Чужбинський, не захоплювали Шевченка. Та він був занадто гуманний і на слабості дивився поблажливо, стараючись навіть у бруді знайти хоч крупинку золота. На продажну любов, на жінку, що віддалася пристрасті, він казав: "Можна махнути рукою", але потайна розпуста, якими б квітами не прикривалася, завжди збуджувала в його душі непереборну огиду.

Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. "Я завжди радів, коли йому хтось подобався, — пише Чужбинський, — благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям". Проте, в красуні цій Шевченко швидко розчарувався. Запросила вона його якось вранці прочитати їй одну поему — й сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала б зазнати насолди від читання. Тарас Гр. ішов до неї з якимсь тремтінням, але яка ж чекала на нього несподіванка. Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі в товаристві трьох залицяльників: студента, гусара і товстелезного генерала і майстерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів і, як чарівна господиня не атакувала його люб’язністю, — він пішов з твердим наміром ніколи більше не повертатись до красуні — і дотримав слова. Проте, як згадує Чужбинський Шевченко довго ще згадував і ніби навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:

"Не журюся, а не спиться

Часом до півночі,

Усе світять ті блискучі

Твої чорні очі.

Мов говорять тихесенько:

"Хоч, небоже, раю?

Він у мене тут — у серці"

А серця немає

Й не було його ніколи,

Тільки шматок м’яса.

Нащо ж хороше і пишно

Так ти розцвілася ? ..

Не журюся, а не спиться

Часом і до світа,

Усе думка побиває,

Як би так прожити,

Щоб ніколи такі очі

Серця не вразили? .."

* * *

Часи перебування Шевченка в Яготині — це доволі цікавий і важливий період у житті поета не лише для нас, але і для нього особисто та для його оточення.

Вперше Шевченко завітав до Яготина в липні 1843 року разом з О. Капністом, сином відомого письменника, де й познайомився з княжною Варварою Рєпніною, яка в житті і творчості поета лишила глибокий слід.