Червоне і чорне - Стендаль

Alas, our frailty is the cause, not we;

For such as we are made of, such we be.

Twelfth Night 35

Цілу годину Жюльєн підбирав і зліплював листа, втішаючись цим, як дитина. Виходячи з кімнати, він зустрів своїх вихованців з матір’ю; вона так просто й рішуче взяла листа з його рук, що цей спокій злякав його.

- А клей зовсім висох? - спитала вона.

«Невже це та сама жінка, що божеволіла від докорів сумління? - подумав він.- Що вона збирається робити?» Гордість не дозволяла йому запитати її, але, мабуть, ніколи вона йому так не подобалась.

- Якщо все кінчиться погано,- додала вона так само стримано,- в мене відберуть усе. Закопайте цю скриньку десь там, на горі. Можливо, настане день, коли це буде все, що в мене лишиться.

І вона передала йому червоний сап'яновий футляр з кришталевою кришкою, наповнений золотом і брильянтами.

- Тепер ідіть,- сказала вона йому.

Пані де Реналь поцілувала дітей, молодшого сина навіть двічі. Жюльєн стояв нерухомо. Вона пішла швидко, навіть не глянувши на нього.

Життя пана де Реналя з тієї хвилини, як він розгорнув анонімний лист, було справді нестерпне. Ніколи ще він не зазнавав такого потрясіння, за винятком того єдиного дня, коли в тисяча вісімсот шістнадцятому році мав битись на дуелі і, треба віддати йому належне, навіть перспектива дістати кулю в лоб робила його далеко не таким нещасним. Він обмірковував лист в усіх деталях.

«Почерк неначе жіночий,- думав він.- В такому разі, хто з жінок міг його написати? - Він перебрав усіх знайомих жінок у Вер’єрі, але не міг спинитись ні на кому.- А може, чоловік диктував цей лист? Хто ж цей чоловік? - І знову він не знав, що й думати. Заздрісників у нього багато, і більшість знайомих ненавидять його.- Треба порадитися з жінкою!» - сказав він собі за звичкою, підводячись з крісла.

Але тільки-но він підвівся, як ляснув себе по лобі: «Ах, боже мій! Адже саме їй я зараз не можу довіряти; вона тепер мій ворог!» І гіркі сльози зросили йому очі.

Справедливо пожинаючи плоди своєї сердечної черствості, що становить собою всю життєву мудрість у провінції, пан де Реналь тепер найбільше боявся тих двох людей, які досі були його найближчими друзями.

«Крім них, в мене, мабуть, набереться ще з десяток друзів».- І він перебирав їх у пам'яті усі один по одному, намагаючись уявити собі, на яку міру співчуття він міг би розраховувати від кожного.

- Е, всі, всі вони,- скрикнув він несамовито,- радітимуть з ганебної пригоди, що трапилась зі мною!

На щастя, він не безпідставно вважав, що йому всі заздрять. Крім свого розкішного міського будинку, вшанованого навіки тим, що король переночував у ньому,- пан де Реналь прекрасно оздобив і замок у Вержі. Фасад його був заново побілений, вікна прикрашені чудовими зеленими віконницями. На довгу мить згадка про пишність замку втішила його. І справді, його замок було видно на відстані трьох-чотирьох льє, на велику шкоду всім сусіднім заміським будинкам, чи так званим замкам, що так і стояли, посірілі від часу.

Пан де Реналь міг розраховувати на співчуття та вболівання лише одного друга - парафіяльного церковного старости; але церковний староста був тонкосльозий йолоп, і його сльози мало важили. Він був єдиний, на кого міг покластися пан де Реналь.

- Яке нещастя може зрівнятися з моїм? - скрикнув він з люттю.- Така самотність!

«Та невже це можливо,- запитував себе цей жалюгідний чоловік,- невже в мене справді немає жодного друга, до якого я міг би в такому горі звернутися за порадою? Мені здається, що я з глузду з'їду».

- Ах, Фалькос, ах, Дюкро! - скрикнув він гірко. Це були його друзі дитинства, яких він відштовхнув своєю пихатістю в тисяча вісімсот чотирнадцятому році. Вони були не з дворян, пан де Реналь вирішив був покласти край тому тону рівності, який встановився між ними з дитячих років.

Один з них, Фалькос, людина щиросерда й розумна, торговець папером з Вер'єра, купив друкарню в головному місті департаменту і став видавати там газету. Конгрегація вирішила його розорити: газету заборонили, патент за друкарню відібрали. За тих прикрих обставин він вирішив - вперше за десять років - написати панові де Реналю. Вер’єрський мер вважав за обов'язок відповісти в тоні стародавнього римлянина: «Якби міністр зробив мені честь спитати мою думку, я сказав би йому: безжально руйнуйте всіх провінційних друкарів і запровадьте монополію на друкарську справу так само, як на тютюн». З жахом згадував тепер пан де Реналь цей лист до близького друга, лист, яким захоплювався колись весь Вер'єр. «Хто міг подумати, що з моїм становищем, багатством, із моїми орденами я колись пожалкую про це!»

Так лютуючи то проти самого себе, то проти всього, що оточувало його, провів пан де Реналь цю жахливу ніч. На щастя, йому не спало на думку стежити за дружиною.

«Я звик до Луїзи,- казав він собі,- вона знає всі мої справи. Якби я мав можливість завтра знов одружитись, я не знайшов би жінки, яка могла б замінити її». І він став утішати себе думкою, що дружина його невинна; таке ставлення до справи не вимагало від нього рішучих вчинків і було найзручнішим. Зрештою, хіба мало на світі жінок, що стали жертвою наклепу?

- Та ні, що ж це таке! - раптом скрикнув він і несамовито забігав по кімнаті,- невже я терпітиму, немов якийсь нікчема, жебрак, щоб вона знущалася з мене зі своїм коханцем? Невже я дійду до того, що весь Вер'єр потішатиметься над моєю м'якосердістю! Чого тільки не казали про Шарм'є (це був відомий на весь край рогоносець). Досить назвати його ім'я, як у всіх на устах з’являться посмішка. Він тямущий адвокат, але чи хто-небудь згадував про його ораторські здібності? «А! Шарм’є! - кажуть усі.- Це Бернарів Шарм’є!» - його так і кличуть ім'ям чоловіка, що зганьбив його.

«Хвалити бога,- сказав собі пан де Реналь за кілька хвилин,- в мене немає дочки, і хоч би як я покарав матір, це не пошкодить моїм дітям. Я можу застукати цього селюка з моєю дружиною і вбити їх обох; тоді це вже буде трагедія,