Червоне і чорне - Стендаль

Не кажучи ні слова, щоб не зв'язувати себе, пан де Реналь почав розглядати другий анонімний лист, складений, якщо пригадує читач, з друкованих слів, наліплених на синюватий папір. «Кінця немає цим знущанням! - подумав він, зовсім знесилений.- Знов образи, над якими треба сушити собі голову, і все це з ласки моєї жінки!»

Брутальна лайка готова була зірватись у нього з язика, але пан де Реналь згадав про безансонську спадщину і на превелику силу стримався. Не знаючи, на чому зігнати свою лють, він зібгав другий анонімний лист і широкими кроками пішов геть. Йому треба було хоч на мить залишитися на самоті. Через кілька хвилин він повернувся, трохи заспокоєний.

- Треба негайно вирішити й відіслати Жюльєна,- сказала пані де Реналь чоловікові, як тільки він наблизився до неї.- Зрештою, він лише син простого тесляра. Ви дасте йому кілька зайвих екю, він людина освічена і легко знайде собі посаду, хоч би в пана Вально або в супрефекта де Можірона, в яких є діти. Отже, ви його не скривдите...

- Верзете нісенітниці, як справжня дурепа! - несамовито закричав пан де Реналь.- Та хіба можна чекати від жінки здорового глузду? Вам ніколи і на думку не спаде щось серйозне, як ви зможете з розумом у чомусь розібратись. Ви легкодухі й ліниві, здатні тільки ганятися за метеликами. Жалюгідні створіння, від вас усе лихо в сім'ї.

Пані де Реналь не перебивала його, і він говорив довго, виливав свою лють, як кажуть в тутешніх краях.

- Пане,- відповіла вона йому нарешті,- я говорю з вами як жінка, в якої вражено її честь, тобто найдорогоцінніше, що в неї є.

Пані де Реналь зберігала непорушний спокій протягом усієї прикрої розмови, від якої залежала можливість жити під одним дахом з Жюльєном. Вона говорила тільки те, що могло, як їй здавалося, заспокоїти сліпу лють чоловіка, спрямувати її у потрібне русло. Вона залишалась нечутливою до всіх його образливих зауважень, навіть не слухала їх; вона думала в цей час про Жюльєна. «Чи буде він задоволений мною?»

- Цей селянський син, з яким ми так панькались, якому робили стільки подарунків, можливо, й не винен ні в чому,- сказала вона нарешті,- та все ж це через нього мені вперше в житті завдано такої образи... Пане! Коли я прочитала той огидний папірець, я поклялася: або він, або я, але хтось із нас повинен піти з нашого дому.

- Ви що ж, хочете зчинити скандал, знеславити мене та й себе теж? Цим ви зробите велику приємність багатьом у Вер'єрі.

- Це правда, всі заздрять тому добробутові, який ви зуміли створити своїм мудрим управлінням для себе, своєї сім'ї і цілого міста... Ну, тоді я скажу Жюльєну, щоб він попросив у вас відпустку й місяць пожив у свого достойного друга, торговця деревиною.

- Ні в якому разі не робіть цього,- відповів пан де Реналь трохи спокійніше.- Я вимагаю від вас насамперед, щоб ви з ним не розмовляли. Ви розгніваєтесь і посварите мене з ним - ви ж знаєте, який вразливий цей добродій.

- В нього зовсім нема такту,- сказала пані де Реналь,- може, він і освічений, це вам краще знати, але по суті він простий селюк. Я принаймні зовсім розчарувалась у ньому після того, як він відмовився одружитися з Елізою; адже він став би тоді забезпеченою людиною. І тільки тому, що вона іноді потай бігає до пана Вально.

- А-а! - сказав пан де Реналь, високо піднімаючи одну брову. - І Жюльєн вам це сказав?

- Ні, він так прямо цього не казав; він завжди посилався на своє покликання до віри; та, повірте, найбільше покликання таких людців - мати шматок хліба. Але він досить прозоро натякав мені, що знав про потайні прогулянки Елізи.

- А мені, мені нічого невідомо! - вигукнув розлючений знову пан де Реналь, відрубуючи з притиском слова.- Я не знаю, що коїться в моєму домі... Як? Між Елізою і Вально щось є?

- Е! це давня історія, любий друже,- мовила пані де Реналь, сміючись.- А може, між ними нічого й не було. Це почалося тоді, коли ваш добрий друг Вально був не від того, щоб у Вер’єрі думали, ніби між ним і мною існує щось подібне до платонічного роману.

- Я й сам так колись думав! - скрикнув пан де Реналь несамовито, ляснувши себе по лобі. Йому доводилось робити одне відкриття за другим.- І ви мені ні слова не сказали!

- Чи варто було сварити між собою друзів через якусь примху чванливості нашого милого директора? Хіба є хоч одна жінка з нашого товариства, якій би він не писав надзвичайно піднесених і навіть трохи закоханих листів?

- Він писав і вам?

- Він пише багато.

- Покажіть мені ці листи негайно, я вам наказую! І пан де Реналь раптом наче виріс футів на шість.

- Тільки не тепер,- відповіла вона лагідно навіть майже безтурботно.- Я їх вам покажу згодом, коли ви будете спокійніші.

- В цю ж мить, хай йому чорт! - скрикнув пан де Реналь, сп’янілий від люті, і водночас з таким полегшенням, якого він не відчував жодного разу за минулі півдоби.

- Обіцяйте мені,- сказала дуже поважно пані де Реналь,- що ніколи не почнете сварки з директором притулку за його листи?

- Сварка чи не сварка а я можу в нього відібрати підкидьків,- провадив він розлючено.- Але я вимагаю подати мені негайно ці листи. Де вони?

- В шухляді мого письмового стола, але я все одно не дам вам ключа.

- А я зламаю його,- скрикнув він і кинувся в кімнату своєї дружини.

І він справді зламав залізним ломиком привезений з Парижа коштовний письмовий стіл візерунчастого червоного дерева, який він сам часто старанно обтирав полою сюртука, коли помічав на ньому якусь плямку.

Пані де Реналь кинулась на голубник і бігцем збігла сто двадцять східців. Вона прив'язала за краєчок білу хустку до залізних грат на віконці. Вона відчувала себе найщасливішою з жінок. Крізь сльози дивилась вона в лісову гущавину на горі. «Під одним з отих густоверхих буків,- сказала вона собі,- певно, стоїть Жюльєн, чекаючи цього щасливого сигналу». Вона довго прислухалась, проклинаючи монотонне сюрчання коників і пташиний щебет. Якби не той нестерпний шум, вона б,