Червоне і чорне - Стендаль

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

- Романтична маячня - скрикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхватити руками його коліна. Все це романтична маячня! Жюльєн, пошліть по лікаря, як тільки розвидниться.- І він пішов до себе спати. Пані де Реналь впала на коліна напівпритомна, але судорожно відштовхнула Жюльєна, що кинувся їй на допомогу.

Жюльєн був приголомшений.

«Так ось що таке гріх перелюбства,- подумав він. Хіба можливо, щоб оті шахраї попи… мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно!

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жюльєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на ліжечко дитини, нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене,- казав він собі.- Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитись. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Та що я можу зробити для неї?.. Покинути її? Але вона залишиться сама самісінька в такому страшному горі. Від її йолопа-чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, кинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто знає, може, незважаючи на майбутню спадщину, він вчинить скандал. Вона може все розказати - боже милосердний! - отій наволочі абатові Маслону, що під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить з свого дому,- звичайно, неспроста. Від горя, від страху перед богом вона забула, що це за людина,- він для неї тепер тільки священик».

- Іди звідси - сказала раптом пані де Реналь, розплющуючи очі.

- Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти,- відповів Жюльєн. - Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорімо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою і твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, і себе занапастиш. Подумай, що він з ганьбою вижене тебе з дому, всі в Вер'єрі, всі в Безансоні говоритимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; ніколи вже тобі після цієї ганьби не піднятись...

- Цього я й хочу,- скрикнула вона, підводячись,- Я страждатиму - тим краще.

- Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

- Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Отака ганьба в очах усіх - може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести богові? Може, він змилосердиться, прийме мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву,- я готова на все.

- Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого бога... Ах, господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава.

- Ах, ти любиш його, любиш! - вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.

Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.

- Я вірю тобі, вірю! - повторила вона, упавши навколішки.- О, мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді не було б таким страшним гріхом любити тебе більше, ніж свого сина.

- Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе тільки як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів всевишнього.

- А я,- скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жюльєна обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі.- А я? Хіба я можу любити тебе, як брата? Хіба це в моїй силі - любити тебе, як брата?

Жюльєн розридався.

- Я все зроблю,- скрикнув він, падаючи їй до ніг,- я все зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе - ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся - ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуймо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся з тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Бре-ле-О. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже не можна буде повернутись.

Вона обіцяла, Жюльєн поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

- Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір'ю, Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили стати для щирого серця,- життя її було раєм і пеклом воднораз: пеклом, коли вона не бачила Жюльєна, раєм, коли вона була біля його ніг.

- В мене нема ніяких ілюзій,- казала вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалась цілком віддатися коханню,- я загинула, загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно. Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було почати з початку. Аби тільки бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях - така кара була б більшою,