Казкові пригоди і таємниці (збірка) - Нестайко Всеволод
Тільки чорна брудна ганчірка валялася на землі.
Глечик стояв біля великого трухлявого пня посеред тієї галявини, де вони з Валерою посва рилися.
– Васю! Ну озовись! Де ти? – лунав з гуща вини жалібний розпачливий голос друга.
– Валеро! Я тут! Я тут! – щосили закричав Глечик. – Сюди! Валеро!
З кущів нарешті вибіг Валера. Блідий, захеканий, очі горять…
Кинувся до Васі, за руки схопив, слова сказати не може. Тільки хекає, ледве дише.
– Де? Де ти був? – затермосив його Вася.
– Ой!.. Ой!.. – спромігся нарешті на слово Валера. – Не кажи!.. Так злякався!.. Розумієш, зайшов у гущавину, вибратися не можу. У який бік іти, не знаю. Заблукав зовсім… І таке приверзлося!.. Жах!.. – І мені! – сказав Глечик.
– Ху! Аж ноги підгинаються! – стомлено сказав Валера, присідаючи на траву.— І враз – Вва-вай! – підскочив угору.
– Що таке? – здивовано вигукнув Глечик.
– На… на їжака сів… Оно побіг у кущі! – скривився Валера.
– Знайшли-таки того їжака! – засміявся Вася.
– Ой! Гайда швидше додому!.. Так пізно!.. Там уже, мабуть, хвилюються… І твої… мама, сестра, тьотя… І мої… – Валера одвів очі.
– Гайда! – весело сказав Глечик.
РОЗДІЛ ОСТАННІЙ,
заключний, дія якого відбувається наступного дня у четвертому "Б" класі.
У класі тихо. Тихо й сонячно Всі сидять, голови набік посхиляли, сопуть. Дехто навіть язик від старанності прикусив. Контрольна. Задачки розв'язують. З математики. Вася Глечик уже розв'язав.
Але здавати Катерині Степанівні не біжить, не поспішає. Він цього не любить. Не любить показувати, що він перший розв'язав. То тільки Боря Бородянський у них завжди перший руку догори тягне, перший кулею вискакує з-за парти, як задачку розв'яже, боїться, щоб ніхто його не випередив! Любить бути першим. А Глечик – ні.
Поряд сопе, прикусивши язика, Валера. Задачки у тих, хто сидить за однією партою, як ви знаєте, різні. Але на контрольних Вася, як правило, встигав і свою, і Балерину розв'язати. От і зараз хотів допомогти, але Валера відмахнувся. Сам сопе. Ну що ж, правильно.
Сидить Глечик, думає. Згадує все, що з ними вчора було.
Чогось усі сьогодні на контрольній серйозні й дисципліновані.
Навіть Ігор Горенко, який завжди жованими паперовими кульками з трубочки однокласників обстрілює, сьогодні сидить і працює. І Люська Бабенчук руку догори не тягне, не скаржиться, що їй заважають. Так і не зібралися вони її провідати, а вона вже й з лікарні виписалася, прийшла сьогодні до школи.
Сидить Глечик, думає…
Невже то не сон?
Невже то правда – все, що сталося з ним і з Валерою?
А розказати – ніхто не повірить.
Хіба можна собі уявити отого кирпатого клаповухого Ігоря Горенка Змієм Гориничем? Або веснянкувату, з двома кумедними закрученими догори кісками Люську Бабенчук – Бабою Ягою?
Та що там! Він сам ніяк не міг впізнати свого кращого друга Валеру, коли той перетворився на Кощія Безсмертного. І, мабуть, ніколи, ніколи в житті так і не дізнаються Балерині батьки, братик Андрійко та дідусь Павло Харитонович, що їхній син, брат і онук був справжньою вражою силою…
Вража сила…
А хіба лихі, погані люди – не та ж сама вража сила?..
От хоча б… Чим, наприклад, краща за Бабу Ягу грубезна пащекувата продавщиця, котра і стареньку бабусю від прилавка одштовхне, і дитину обважить, і всю чергу такими словами облає, що вуха в'януть.
А брудний п'яниця з червоним носом, тато Стьопи Балабайченка, що працювати не хоче, а тільки п'є-гуляє, сім'ю свою знедолює – хіба не Змій він Горинич?
Або начебто чистенький ввічливенький хапуга Шляповатий, директор "Гастроному", який у держави краде, все в хату свою тягне і навіть од власних дітей добро награбоване замикає, щоб не попсували, – чи не Кощій він Безсмертний?
Звідки ж вони беруться, ті лихі погані люди – вража сила? І вони ж колись четвертокласниками були. Значить, з дітей колишніх – з ледарів, хуліганів, ябед, брехунців, егоїстів, по рушників дисципліни… Так, виходить…
Ех, якби діти хоч одним оком могли побачити, що з них виросте, коли вони добрих порад не слухатимуться, – може, задумалися б, може б, схаменулися вчасно…
Отак думав Вася Глечик, дивлячись у вікно на осяяний сонцем ліс.
Потім зиркнув на Катерину Степанівну і побачив, що вона дивиться на нього і лагідно всміхається. Він аж здригнувся від несподіванки. Невже вона прочитала його думки? Хто їх знає, тих класних чарівників!..
Катерина Степанівна вийняла з сумочки ма леньке кругленьке дзеркальце, глянула в нього, поправила рукою зачіску. І враз блиснуло…
З'явився на підвіконні сонячний зайчик Терентій.
Він підморгнув Васі Глечику і стрибнув на їхню з Валерою парту.
Валера в цей час підвів голову й усміхнувся. Він щойно поставив останню крапку в контрольній. Задачку розв'язав сам.
Терентій скочив Васі Глечику на плече і тихенько, щоб не порушувати дисципліну у класі, заспівав йому на вухо:
Якщо ти будеш чесним,
Якщо ти будеш добрим,
Якщо ти будеш мужнім,
Стійким, хоробрим,
Якщо ти другом щирим
І вірним будеш,
Тоді ти перемогу
Завжди здобудеш.
Дружба завжди
Виручає з біди,
Дружба завжди виручає,
Більшої сили немає!
І над усім на світі злом
Здобудеш ти перемогу,
Бо сонячні зайчики промінцями
Світять тобі дорогу!
Потім Терентій перескочив на плече Валери і теж проспівав йому на вухо свою пісеньку. А потім Вася побачив його вже на плечі Віті Кулачковського, а тоді Стьопи Балабайченка, а тоді Лесі Попелястої, а тоді Ніни Закидон, а тоді Люськи Бабенчук, а тоді Борі Бородянського… І так сонячний зайчик Терентій, стрибаючи по класу, побував на плечі у кожного і кожному проспівав свою пісеньку. І кожен усміхався, коли Терентій лоскотав йому вухо своїми сонячними вусиками-промінцями. Кінець кінцем усміхався уже весь клас, весь четвертий "Б".
Катерина Степанівна теж усміхнулася і сказала:
– Ну, досить! Здавайте вже контрольну! Я ж бачу, що всі ви задачки вже розв'язали. Здавайте! І нарешті вихопився з-за парти, як завжди, Боря Бородянський і побіг до столу. А за ним Люська Бабенчук, Стьопа Балабайченко і всі інші.
А Валера й Вася Глечик, не поспішаючи, подали контрольну останніми.
Хіба має значення, коли подавати?.. Важливо, що Валера розв'язував задачку сам. Уперше. Розв'язав правильно.
І тут продзвенів дзвоник…
Всеволод Нестайко
В КРАЇНІ МІСЯЧНИХ ЗАЙЧИКІВ
Повість-казка
Розділ І
НУСЯ
Дівчинку звали Ганнуся. Але змалечку всі називали її просто Нуся. Була вона білявенька, голубоока, кирпата й дуже симпатична. От бувають такі — не вельми, може, й гарні, але страшенно симпатичні. Глянеш — і губи самі розтягуються у привітну усмішку. Це вже, як то кажуть, од Бога — така симпатія. Симпатичні вони не лише на обличчя, а й за вдачею симпатичні — щирі, доброзичливі, усміхнені. Тому їх люди й люблять. Бо вони люблять людей і завжди намагаються покращити людям настрій. Тато навіть склав про свою доню такого віршика:
"Як на тебе гляну, Нуся,—
То відразу усміхнуся".
Але сьогодні вранці Нуся сама була не в настрої. Бо наснився їй сон — дивний і тривожний... Буцімто стоїть вона уночі у страшному темному лісі. Поряд з нею маленький дідок, осяяний місячним сяйвом, що пробивається крізь віти. Дідок у червоному крислатому капелюсі, на ногах білі чоботи з високими, аж по саме нікуди, халявами. І сорочка-вишиванка біла. І штани білі. І борода й вуса сиві — бцйсшькі. Тому й видно його добре у темному лісі, хоч місячне сяйво осяває лише червоний капелюх. Дідок стоїть і гірко плаче. Сльози рясно течуть на вуса й бороду.
— Що трапилося, дідуню? Чого ви плачете? — питає Нуся.
— Ох! Як же мені не плакати, коли у мене таке горе!
— Що таке? А не можна чимось зарадити, допомогти?
— Може, ти й могла б допомогти, але... не захочеш,— зітхнув дідок.
— Чому?
— Та ні, не захочеш, не захочеш,— і дідок знову гірко заплакав.
— Та чого ви так думаєте? Якщо я тільки зможу, я...
— Тоді слухай...— почав дідок.
І раптом місячне сяйво згасло. І дідок пропав.
Нуся прокинулась.
Вона намагалася знову заснути, щоб додивитися той дивний сон. Але не змогла...
То ж звідки візьметься гарний настрій після такого сну?
Особливо прикро Нусі було те, що дідок виявив сумнів щодо її бажання допомогти. А вона ж якраз дівчинка чуйна, сердечна й зичлива. І у дитсадку завжди всім допомагала. І тепер у школі, у першому класі.
Нуся підійшла до відчиненого вікна й визирнула у сад. Почалися літні канікули, і Нуся жила з батьками на дачі, в маленькому дерев'яному будиночку на березі річки Трубіж. Тато й мама поралися на городі, їм було зараз не до Нусиних снів. Вона це розуміла.
Нуся зітхнула. Навіть і поділитися ні з ким.
— Як це ні з ким? А я? — почулося раптом.
Від шибки віддзеркалювався на підвіконня сонячний зайчик. Спершу це була просто мерехтлива сонячна плямка. І раптом на очах Нусі плямка перетворилася на живого сонячного зайчика, жовтого, пухнастого, з довгими вушками і коротеньким хвостиком.
— Ой! — вихопилося в Нусі.— Ти хто?
— Терентій! — сказав сонячний зайчик.
— Справді? — усміхнулася Нуся.— Той самий Терентій? З Країни Сонячних Зайчиків?
— Той самий.
Нуся колись читала про нього. Але не думала, що справді існує і Терентій, і та казкова Країна Сонячних Зайчиків.
— Існує. Аякже! — сказав Терентій.
— Ти що — читаєш думки? Я ще не сказала, тільки подумала, а ти...
— Авжеж читаю. І знаю, що тебе зараз турбує. Про сон твій знаю.
— Серйозно?! — зраділа Нуся.— А що той дідок хотів сказати?
— Цього я вже не знаю. Бо ж і ти не знаєш. А я тільки читаю твої думки.
— Що ж робити? — знову засмутилася Нуся.
— Не сумуй! — сказав Терентій.— Я попрошу мого друга місячного зайчика Олелька, і він тобі допоможе. Тільки доведеться чекати ночі. Бо місячні зайчики бувають тут лише вночі, коли світить місяць.
— А як же ти з ним заспілкуєшся? Вас же, сонячних зайчиків, тут уночі не буває. Ви ж, як сідає сонце, тікаєте у свою країну...
— Не хвилюйся. Подзвоню Олельку по чарифону в Країну Місячних Зайчиків. А він уже прийде до тебе уві сні й допоможе.
— Уві сні? — здивувалася Нуся.
— Авжеж. Місячні зайчики тим і займаються, що розносять людям сни. Прибігають до нас, у Долину Щасливих Сновидінь, беруть сни і розносять уночі тим, хто спить... Правда, їм весь час доводиться пильнувати, щоб їх не випередили агенти пана Морока — нічні кошмари. Ти ж знаєш, що пан Морок — Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів, Перший Радник Королеви Глупої Ночі.
— Знаю.
