Казкові пригоди і таємниці (збірка) - Нестайко Всеволод
Це зовсім інше. По казковій лінії. Казки читаєш?
– Ну, читаю.
– Хто такі Баба Яга, Змій Горинич, Кощій Безсмертний – знаєш?
– Ну, знаю.
– Так от. До них у компанію. Якраз вакансія є. Вільна посада Кощія Безсмертного. Саме для тебе.
– Що?! Кощія?! – отетерів я.
– Безсмертного! – уточнив голос. – Та ти не переживай! То тільки у старих казках Кощій Безсмертний страшний, схожий на скелет. Тепер зовсім інше. Будеш звичайним собі чоловіком, – хочеш вусатим, хочеш бородатим, хочеш безвусим і безбородим.
– А робити що треба?
– А нічого не треба. Живи собі. Тільки жити доведеться не дома, звичайно.
– А де?
– Ну, ти й цікавий! Спершу згоду дай, а тоді будемо говорити далі. Та ти не квапся. Не поспішай. Обміркуй гарненько. Це справа серйозна. Не на день, не на два – на все життя. Єдине що скажу: влада буде в тебе необмежена. Можливості невичерпні. Що хочеш мати, все матимеш. Подумай. Ми не кожному таке пропонуємо. І нікого не силуємо. Тільки за власним бажанням. Даємо тобі кілька днів на роздуми. Зваж усе, обміркуй. Щоб потім не просився відпустити. Бо назад вороття не буде. Зрозумів? – 3-зрозумів, – кажу. – І ще – про розмову нашу нікому ні слова. Розкажеш – страшна тебе кара чекатиме. Зрозумів? – 3-зрозумів, – кажу. І тільки я це сказав, та ж сама рука мене за комір – хап! – двері прочинилися, і я опинився на сходах.
Рука мені помахала з дверей і сховалася. А тут і дзвінок продзвенів… Три дні ходив я і думав.
Невже це хтось пожартував? Хтось із старшокласників? Володька Мамалиґа з дев'ятого "А", наприклад, – відомий на всю школу витівник. Або Алик Бамбаровський, капітан шкільного клубу веселих та винахідливих. Могли! То такі, що самого директора Ярослава Івановича розіграти не побояться.
А якщо насправді?..
Надто вже дорослий, не учнівський голос говорив зі мною. І хіба цікаво жартувати Мамализі чи Бамбаровському з четвертокласником? Що це їм дасть? Та ще це попередження, щоб мовчав. Ніхто ж про той розигриш і не дізнається! Коли б розігрували, то сказали б прийти кудись, щось зробити, щоб можна було посміятися… А так… Схоже, що не розигриш. Схоже, що насправді.
Погоджуватися чи ні?
З одного боку, звичайно, кидати школу й батьків одразу назавжди – якось воно…не той… А з другого боку – як у космос до інших планет летіти, то все одно рідних треба кидати назавжди. А ми ж з тобою саме про польоти мріяли.
Три дні я ходив і думав. І тоді, як пішли ми з тобою у ліс їжака ловити,— теж думав.
А коли ми посварилися і ти втік, лишився я сам. І раптом з кущів виходить Бабай, ти його тепер знаєш.
– Здоров, Валеро! – я його голос одразу впізнав. – Ну що, надумав?
Розгубився я, слова сказати не можу. А він:
– Ну, чого ти, дурненький? Чого боїшся? Тобі пропонують безсмертя, а ти ще вагаєшся. Та якби я комусь іншому запропонував, мені б тільки дякували. Бажаючі у цьому лісі не вмістилися б! – І голос у нього такий лагідний, привітний.
Уявив я собі раптом – лечу я, Безсмертний, у ракеті до інших планет. І прилітаю, зустрічаюся з інопланетянами. Розказую їм про життя на Землі. І репортаж про мою зустріч передають по інтербаченню. І на мене дивиться вся планета. І в усіх газетах світу мої величезні фотографії…
Подумав я востаннє, махнув рукою і сказав:
– Ну гаразд! Згоден!
– От і добре! – Бабай витяг з кишені пласкеньку пляшечку, одгвинтив кришку-стаканчик, налив з пляшечки і простягнув мені. – Пий!
– Що це? Для чого? – здивувався я.
– Ну ти ж розумієш, діти вражою силою не бувають. Для цього треба стати дорослим. Чекати, поки ти нормально виростеш, нам ніколи. А це – сік чарівної рослини-дорослини. Вип'єш – і одразу станеш дорослим. Яким хочеш бути – вусатим, бородатим чи безвусим і безбородим?
– Хай уже вусатим, – сказав я. – Мені вусаті подобаються: Микита Михалков, Михайло Боярський.
– Пий! – тицьнув мені в руки Бабай криш-ку-стаканчик. Я понюхав. Густа рідина пахла кавою.
Одважився, випив. Солоденьке і язик трошки пощипує. І одразу відчув – росту. Плечі розсуваются, земля вниз пішла, і під носом над верхньою губою лоскотно – вуса пробиваються. Штанці тріснули, на землю впали, сорочка – на шмаття, черевики теж…
А Бабай уже подає мені нове вбрання: спортивний костюм, кросовки.
Вдягнувся я, порваний свій дитячий одяг зібрав, тільки десь одного черевика не знайшов: коли вони на ногах моїх порепалися, я їх, струшуючи, позафутболював у кущі. Один знайшов, а другий ні.
Згорнув я свої речі, у ямку поклав, торішнім листям прикидав, – нащо речові докази лишати? Хай уже ніяких слідів не буде.
– Ну, а тепер поїхали до Шефа на затверд-лсєння. А там і до роботи! – сказав Бабай. Взяв мене за руку, тричі тупнув ногою, і ми з ним провалилися. Опинилися у закритій тісній кабіні і з шаленою швидкістю помчали під землею.
– Взагалі-то ми тролейбусом їздимо, але новобранці мають право один раз проїхатися на підземній ракеті пана Морока, – сказав Бабай.
Ну, а потім опинився я у підземному палаці пана Морока.
Спершу було страшнувато. Але пан Морок прийняв мене дуже привітно, довго розпитував, які в мене побажання, що я хочу мати з речей, пообіцяв добре забезпечити. Музика в нього в палаці гарна. Записи наймодніші, найсучасніші. Пригощав мене смачнющими наїдками і напоями: ми таких зроду не бачили.
Одним словом, мені тут подобається. І я анітрохи не шкодую.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
в якому Вася змушений віддати чарівне дзеркальце. Васю і Незнайомку виганяють з країни. Вража сила торжествує.
– Валеро! Що ж ти наробив?! Ех, Валеро, Валеро! – жахнувся Глечик, коли Кощій закінчив розповідати.
– Та ти що? Ти, мабуть, нічого не зрозумів! Все ж нормально! – весело всміхався Кощій Валера.
– Що – нормально? Де нормально? Це жах! Як ти не розумієш!
– Та це ти нічого не розумієш!.. До тебе просто ще не дійшло. Я ж – безсмертний, ніколи не вмру. Безсмертний! Розумієш?
– Але ти ж не просто Безсмертний! Ти ж Кощій Безсмертний! Вража сила!
– Ну то й що?! Подумаєш! Зате не вмру ніколи. І полечу до найдальших планет, і з інопланетянами побачусь, і назад повернусь…
– Валеро! Ну що ти говориш? За яку ціну купуєш ти собі те безсмертя?
– Ай! Не мороч голову. Думаєш, ти кращий? Хоч не придурюйся! Згадай лишень, як ми разом уроки зривали. І з класу нас Катерина Степанівна обох вигнала. Чи не так?
– Ну так то ж…
– А на фізкультурі з Борі Бородянського хто сміявся?
– Так усі ж сміялися…
– Правильно! Бо всі однакові!.. І взагалі, думаєш, я один тут такий? А Змій Горинич, думаєш, хто?
– Хто? – Ігор Горенко з нашого класу. – Ігор Горенко?! Та ти що?
– Те, що чуєш?.. А Баба Яга?
– Хто?
– Люська Бабенчук! От хто!
– Ябеда?! Якій ми бойкот оголосили?! Та вона ж у лікарні. У неї щось із ногою.
– От-от! З ногою! Костяна нога!
– Та ти що?! – У Басі просто голова йшла обертом.
– Отже тут усі свої. Слухай!.. А давай і ти приєднуйся!.. У мене з Бабаєм прекрасні стосунки! Я з ним поговорю. Думаю, він не відмовить. Ти йому, здається, сподобався. Якраз є вакансія. Дракона. Будеш дракон Вася. Три голови. Крила. І вогонь з рота. Як у Горинича. Навіть більше. Бо три форсунки. А? От буде здорово! Давай!
– Тю! Що ти таке говориш? Дракон Вася… Дурниця якась! Безглуздя!
– Відмовляєшся?
– Авжеж! Категорично!
– А-а.. "Мама, сестра, тьотя…" Ну, й дурень! Вася не встиг нічого відповісти, бо в цей час із-під землі вигулькнув Бабай.
– Ну що? Я бачу, все гаразд. Порозумілися?.. Що ж… Валеру я тобі привів, слова дотримав. Тепер – ти! Давай дзеркальце!
– Та я… він… ми… – розгубився Вася.
– Ти чесне слово давав? Давав! Клявся? Клявся! Які можуть бути розмови?
Лише тепер Вася зрозумів, як обдурив його Бабай.
– Ну ти ж у нас чесний, Васю, – всміхнувся Кощій Валера. – Давай! Тут у нас не жартують.
– Ех, Валеро, Валеро! – тільки й сказав Глечик. Зняв ранець-портфель, вийняв "Математику", простягнув Бабаю.
– Що ти мені даєш? – скривився Бабай. – Нащо мені "Математика"? Я її зроду не любив. Ти мені дзеркальце давай.
– Під обгортку зазирніть, – буркнув Вася. Бабай обережно, наче то був не підручник, а атомна бомба, взяв "Математику", помацав обгортку, потім дістав з кишені невеличкий прилад.
– Чарівний індикатор-дзеркальцешукатор, – сказав він Кощію Валері. – Щойно у підземній крамниці "Чарівниця" придбав. Останнє слово казкової техніки.
Він підніс прилад до книжки,й одразу на приладі замиготіла червона лампочка. – – Єсть! Єсть! Воно! Дзеркальце! Чарівне! – закричав Бабай. – Увага! Увага і послух! Тепер головне – не глянути ненароком. Тримай! – передав він підручник Кощію Валері. – Тримай, поки я дістану чарівну кошмарлю.
Кощій Валера з трепетом узяв "Математику", затиснув її у витянутій руці, одвернувши обличчя, а Бабай дістав з кишені шматок чорної марлі. Накинувши ту кошмарлю на підручник, Бабай уже під нею (так, як перезаряджають фото-касету, щоб плівка не засвітилася) вийняв з-під обгортки дзеркальце, кинув на землю підручник і швидко-швидко замотав дзеркальце у кошмарлю. І враз торжествуюче скинув догори руки і вигукнув:
– Ура-а! Перемога! Із своїх хаток повискакували Баба Яга і Змій Горинич. І всі вчотирьох вони радісно затанцювали.
– Ну все! Понесу покажу Шефові, а тоді – у печеру "Тридцять три лиха" під нагляд хвороб на вічне зберігання! – вигукнув Бабай.
– А мені можна з вами до Шефа? – прохально спитав Кощій Валера.— Я ж усе-таки брав активну участь в операції… – І я! І я! – підхопила Баба Яга. – І мені! Ху! Всі штани на колінах протер, шукаючи! – вигукнув Змій Горинич.
– Давайте! Усіх беру! Я добрий! То тільки дурні батьки лякають мною дітей. "Бабай! Бабай! Сиди тихо, а то прийде Бабай і забере тебе у мішок!" Яка дурниця! Не знають, що Бабай – то сама доброта, що він тільки й дба-бає, щоб усім було добре. Ходімо! Раз дзеркальце у нас, про всіх подба-баю! Будуть і нагороди і подяки. Ходімо!
"Ну все! Все пропало!" – з відчаєм подумав Вася. І в останню мить, як вони вже підійшли до погребні, вигукнув:
– А Незнайомка?! Ви ж обіцяли!
Бабай обернувся:
– А-а… Правильно! Я обіцяв. Забув. Ну що ж. Тепер Незнайомка нам не потрібна. Як занесемо у печеру дзеркальце, приведу її тобі.
Бабай тричі тупнув ногою, і вони провалилися крізь землю.
Вася лишився сам.— Розгублений, убитий горем.
"Що ж це робиться?! Що ж це відбувається у світі білому?! Люська Бабенчук – Баба Яга! Ігор Горенко – Змій Горинич! А Валера, ліпший друг мій Валера – Кощій Безсмертний!..
