Казкові пригоди і таємниці (збірка) - Нестайко Всеволод

У нас не можна кричати! – сказала Баба Яга. Але Вася не слухав.

– Валеро! – кричав він. – Валеро! Де ти? Озовися! Це я! Твій друг Вася Глечик! Я врятую тебе! Валеро! Це я – Глечик.

– Це ж треба! – розгублено озирнувся на всі боки Кощій Безсмертний. – Та замовкни!.. І тікай швидше! Тікай!

– Ні! І не просіть навіть! – зціпивши зуби, відмовлявся Вася.

– Побачимо, як ти нас проситимеш зараз! Ху! Чого ми з ним панькаємося? – роздратовано гарикнув Змій Горинич. – І справді! – підхопила Баба Яга. – Хто він такий, щоб оце так з нами зухвало розмовляти? От зараз я його у ступі тихесенько – цюк! цюк! цюк!..

– Ні-ні! Знову ви, Бабо, уперед лізете! Я його трошечки спопелю, а тоді вже… – Змій Горинич не договорив, бо несподівано з-під землі біля погребні вигулькнув Бабай.

Він був серйозний і заклопотаний. Жестом підкликав до себе вражу силу. І Вася почув, як Бабай тихо їм сказав:

– Увага і послух!.. Дзеркальце в нього! Всім розійтися по хатах! Я мушу з ним поговорити на самоті. І Змій Горинич, Баба Яга та Кощій Безсмертний швиденько розбіглися й позамикалися у своїх хатках.

А Бабай з привітною усмішкою підійшов до Васі.

– Я ж тобі казав, що ми ще зустрінемось. От і зустрілися. Ти мені подобаєшся. Хороший ти хлопець. І я радий, що чарівне дзеркальце потрапило саме до тебе, а не до когось іншого…

– Нема… нема в мене ніякого дзеркальця, – заскочений зненацька, пробурмотів Глечик.

– Ну нащо ти оце говориш? – спокійно сказав Бабай. – Нащо тільки час витрачаєш?.. Ти, друже, недооцінюєш нашого Шефа Його Темність пана Морока. Ех! Яка це голова!.. Усім головам на світі голова! Усе він знає, все розуміє, все може пояснити, розтлумачити, навіть передбачити…

– Нема в мене дзеркальця, – вперто повторив Глечик.

– Якби не було в тебе дзеркальця, ти б нізащо в світі не прийшов сам у Зландію. Дурненький! Це ж тільки метелик летить на вогонь і згорає. А ти ж не метелик. Ти – людина!.. А люди – найрозумніші на землі істоти. Принаймні так вони вважають… Хе-хе-хе!.. Якби не наша країна, може б, так воно й було. Але… От ти, мабуть, вважаєш, що коли Зландія, то всі тут обов'язково злі й погані. Правда?

– А що? Добрі? – буркнув Вася. – Зландія ж. Не Добряндія. Самі кажете.

– А от якраз і не так… Це просто назва… Як, приміром, Зеландія, тільки скорочено – Зландія. І все. А мешкать у нас звичайні нормальні жителі.. Кожен займається своєю справою… А взагалі, що таке добрий, злий – не так просто пояснити… От скажи, будь ласка, коли в тебе є цукерка, ти ж її хочеш з'їсти, правда? Тільки чесно. Хочеш же з'їсти?

– Ну, мабуть… – непевно сказав Вася. – А що – не можна?

– Та чому? Можна. Звичайно… А вихователька у дитсадку що тобі говорила? "Віддай! Поділись! Не будь скупий!" І ти, дурний, віддавав, ковтаючи сльозу. А той, кому ти віддавав, твою цукерку їв і облизувався. То де ж правда? Чи не краще самому з'їсти й облизатися? А той нехай сльозу собі ковтає. Подумай тільки! Якщо ти оддаси цукерку, то будеш незадоволений, і того, кому віддав, не любитимеш. Правда? Правда. А якщо сам її з'їси, будеш задоволений, добрий і ще тому, хто сльозу ковтає, співчуватимеш. То що таке добрий, а що таке злий? Виходить, щоб бути добрим, треба самому їсти цукерки і не слухати виховательку. Я так у дитсадку й робив. Бо розумний був. Порозумному треба все робити. По-розумному, а не по-дурному. От зараз тобі що треба? Тобі треба, щоб ми твого Валеру відпустили. Правда?

– Правда, – сказав Глечик.

– А нам що треба? Нам треба, щоб ти віддав нам дзеркальце. Добровільно. То хіба не можна домовитися: ти віддаєш нам дзеркальце, а ми тобі твого Валеру?..

Вася розгубився. Цього він не чекав.

– А… а ви точно Валеру оддасте? Не обдурите? – недовірливо спитав Вася.

– Не обдуримо. Оддамо. Чесне бабайське!.. А щоб ти не сумнівався, домовимося так: спершу ми тобі приводимо твого Валеру, а вже тоді ти віддаєш нам дзеркальце. Згода?

Вася зовсім розгубився. Невже Бабай правду каже? А як інакше виручити друга? Коли він і не відгукується, і не видно його ніде…

– Ну… якщо так… я… я згоден, – сказав нарешті Глечик.

– Тільки дай чесне слово! Поклянися!..

"Видно, їм дуже потрібне дзеркальце, раз вони Валеру за нього відпускають. І безвихідь у них – треба їм, щоб я тільки добровільно дзер кальце віддав. Та й у мене виходу нема. Казала Незнайомка, що дзеркальце мені у пригоді стане. От і стало. Треба ж Валеру виручати". – І Вася сказав:

– Ну… Чесне слово!.. Клянусь!.. Давайте Валеру!.. І Незнайомку!

– А про Незнайомку ми не домовлялись!.. Хоча… Коли ти оддаси нам дзеркальце, Незнайомка буде вже непотрібна. Ми її самі відпустимо. Згода!

– Чесне слово?

– Чесне бабайське! Значить, так: ми тобі приводимо Валеру, ти нам оддаєш дзеркальце, а тоді ми випускаємо Незнайомку. Домовились?

– Домовились, – кивнув Глечик. – Давайте Валеру!

Бабай підійшов до будиночка Кощія Безсмертного і постукав у двері. Клацнув замок, двері прочинились, і визирнув Кощій Безсмертний.

Бабай сказав йому щось на вухо.

– А… а можна? – здивовано перепитав Кощій.

– Навіть треба! З Шефом усе погоджено!

– Ну тоді… – Кощій зітхнув.

– Залишаю вас удвох. Іду у підземну крамницю "Чарівниця". Там сьогодні щось новеньке одержали. – Бабай підійшов до погребні, тричі тупнув ногою і провалився під землю.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

в якому відбувається несподіванка, що її не чекали ні Вася, ні ми з вами.

– Так що таке? – спитав Кощій Безсмертний, підходячи до Васі.

– Валеру давайте! Швидше! Ми ж домовились.

– Невже тобі так потрібен той Валера, що ти галас підняв, про все на світі забув?

– Потрібен!

– Невже варто через нього ризикувати, наражатися на небезпеку?

– Варто!

– А як же мама, сестра, тьотя?

Згадка про рідних боляче вразила Васю.

– Що ви мені серце краєте?.. Приводьте швидше Валеру! – закричав він.

Та Кощій Безсмертний не поспішав. – І не страшно тобі?.. Невже не боїшся! – Кощій Безсмертний говорив дуже співчутливо…

– Якщо чесно… боюсь, звичайно, – зітхнув Глечик. – А що зробиш, коли іншого виходу нема? Треба ж друга виручати…

– Ніколи б не подумав, що ти на таке здатний, – і собі зітхнув Кощій Безсмертний. – Боягуз, вареник, редиска, а бач… Прости, Васю!..

– Що? – не зрозумів Глечик.

– Прости, кажу, вибач, що я про тебе так думав…

– Що-що? – ніяк не міг второпати Вася.

– Невже ж я так змінився, що ти мене досі не впізнав?

– Що-о?

– Це ж я – Валера!

– Що-о-о?! – Глечик поправив на носі окуляри і зміряв Кощія поглядом з ніг до голови.

– Не віриш? Я! Чесне слово!

– Не робіть з мене дурня! Що ви мені голову морочите? Що ви мене дурите, як маленького? Де ви бачили дорослого вусатого четвертокласника? Думаєте, я вам під ці вигадки дзеркальце віддам? Дзуськи!

– Не вигадки це, – знову зітхнув Кощій. – Можеш перевірити. От задавай мені будь-які питання. Питай мене про те, що можемо знати тільки ми з тобою. От питай!

Вася знову поправив окуляри і пильно глянув на Кощія Безсмертного:

– Ну… Ну от про що ми говорили, коли нас із класу вигнали?

– Про космічні польоти, як завжди.

– А точніше? Конкретніше. Про що?

– Про мою ключку хокейну замашну… Про те, що в ракеті, на жаль, у хокей грати не можна буде… Про м'яч футбольний. Що його взяти треба…

У Басі похололо в животі. Справді! Звідки Кощій про це знає? Може, катував Валеру, і Валера признався?

– А… а коли мій день народження?

– Двадцять сьомого вересня.

"Невже і про мій день народження допитував Кощій?"

– Коли ми розбили вікно у школі?

– Минулого понеділка.

– Як ми називаємо Балабайченка? – Карабас-Балабас.

– Де в мене на спині родимка?

– Під лівою лопаткою.

– Які цукерки я найбільше люблю?

– Козинаки.

Питаючи, Вася пильно-пильно вдивлявся у Кощія Безсмертного і з жахом помічав, що він справді схожий на Валеру, тільки на дорослого вусатого Валеру. І очі Балерині темно-карі, лукаво примружені, з отими іскристими бісиками. І губи, усміхаючись, так само трошечки кривить, і шрамик маленький над правою бровою (бебехнувся колись на ковзанці). І на всі запитання точно відповідає…

– Валера? – голос у Васі зірвався, захрип. – Невже це справді ти?!

– Я! Звичайно!.. Пізнав нарешті?

– Що ж з тобою зробилося, Валеро?! – в роті у Васі пересохло. – Як же ти став дорослим… Кощієм? Тебе присилували? Примусили?

– Ніхто мене не примушував. Я сам…

– Що-о?!

– Сам захотів.

– Як?!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

в якому Валера розповідає, що з ним сталося.

– Три дні тому, пам'ятаєш вигнала мене з класу Катерина Степанівна. За те, що я Віті Кулачковському за комір жука-рогача вкинув. Вийшов я, тиняюся по коридорах порожніх, безлюдних. Підійшов до сходів, які у підвал ведуть. Бачу, залізні двері підвалу незамкнені. Тільки я підійшов, вони – ррип!..— одчинилися, звідти рука вистромилася. І пальцем мені – хить-хить! – підійди, мовляв. Я думав,що то наш завгосп Іван Тарасович. Підійшов. А рука мене за комір – рраз! – і в підвал. Я навіть крикнути не встиг. Двері одразу – клац! – замкнулися. Темрява – хоч в око стрель.

– Здоров, Валеро! – чую голос, лагідний, привітний такий. – Не бійся. Ми – твої друзі. Лиха тобі не зичимо, тільки добра. Ти нам дуже подобаєшся. Гарний ти хлопець! Не те, що інші – вареники, пігмеї, редиски. Здорово ти того жука за комір Кулачковському вкинув. Молодець!.. І водою ти здорово бризкаєшся. А як вазон з другого поверху скинув! Сила! І кепочку Борі Бородянського у калюжу ловко швиргонув! Ха-ха-ха! Нам такі потрібні.

– А… х-то ви? – спромігся нарешті спитати я.

– Кажу ж – твої друзі. Та не лякайся, дурненький. Ми хочемо тобі допомогти. Ти ж мрієш полетіти у космос, на інші планети. Правда?

– Ну, мрію, – признався я.

– А одного ж людського життя для цього не вистачить. Правда?

– Правда, – кажу.

– Хочеш бути безсмертним?

– Безсмертним? – перепитую. – А хіба це можливо?

– Для таких, як ти, можливо.

– Ну, звичайно, хочу. Нема питань! Який би це дурень не хотів.

– Ну, тоді, вважай, що все гаразд.

– Що? Я уже безсмертний? – зрадів я.

– Ич! Який швидкий! Це ще заробити треба.

– А як? Що треба?

– Та нічого особливого. Іди до нас на роботу.

– Куди?

– У ВС.

– Яке ВС? У Військові Сили? В армію, чи що?

– Сили, але не військові. Вражі сили.

– У шпигуни,чи що? – похолов я. – В іноземну розвідку? Батьківщину зраджувати? Та ви що!

– У які шпигуни? Ніякої батьківщини не треба зраджувати.