Лебедина зграя - Земляк Василь
Іще над'їхав Бубела на однокінних санчатах, став собі збоку, вичікував, ніби й не встрявав у все; з бічної вулички виголилися Данько з Лук'яном, менший Соколюк підняв шапку, привітав Рубана здалеку, тихі Скоромні бігли сюди, аж парувало з них, гадали, мабуть, що спізнилися до чогось дуже важливого. Рубан обвів натовп пильним поглядом. Савка втупив очі в Панька Кочубея, гадаючи, що все те затіяв він. Панько не витримав Савчиного погляду, сплюнув, заховався за чиєюсь спиною.
— Хто хоче говорити, прошу сюди, на ґанок, — стиха сказав Рубан.
Заходилися шукати, хто б міг вийти на ґанок, пробували випхати зі своїх рядів то того, то того, але всі огиналися. Коли ж дійшло до Панька Кочубея, він буркнув роздратовано Раденьким:
— А–а, які з ним розмови! Не признаємо його над собою, і все!
— Що із ним панькатись?! — вигукнув з коня козівський чоловік. — В'яжіть його, кладіть на сани та за Вавилон!
— Чого ж стоїте? В'яжіть! — мовив Рубан, скинувши наперед руки. — Але всього Вавилона вам не зв'язати. Подивіться, скільки вас тут. Жменька. А Вавилон великий. Вавилон піде з нами. Я певен. Інакше б на біса робили ми революцію? Щоб сплодити ненажерливе кодло глитаїв? Ні, братове, ви своє віджили, і не зв'язати вам рук цілому народові. А мені одному — будь ласка…
Старе погнуте відро, що лежало собі, привіяне снігом, полетіло в Рубана. Хтось вигукнув, знову чи не козівський чоловік, скинувшись із коня:
— Чорті–що, а не Вавилон! Ось ми його зараз…
Натовп заколихався, завирував. Найгарячіші протискувались до ґанку…
Савка силоміць заштовхав Рубана в сіни.
— Це Вавилон, Антоне Івановичу. Коли що — стріляйте! А я візьму на себе вікна. Хотів би я знати, що тут потрібно дохлим мухам.
— Яким дохлим мухам? — Рубан не знав, про кого йдеться.
— Отим чужим. Із Козова. Чого їм тут? І з Прицького є. Позліталося вороння…
Савка з запалом узявся за діло: забарикадував вікна лавами, стільцями, всім, що потрапляло під руку, взяв сокиру, якою колов дрова для грубки. Рубан постояв у сінях, тоді зайшов до кімнати, зняв кришку з діжечки, напився води. У двері гатили чобітьми, кулаками, пробували виламати їх.
Невдовзі якийсь гул донісся знадвору. Рубан припав до вікна, прохукав вічко і, на великий подив, побачив Петра Джуру на "фордзоні". Джура гнав трактора люто, немилосердно. Окутаний димом, нещадний і безкомпромісний, він скидався на фантастичну істоту з іншої планети, бо ж було справді щось жорстоке і невблаганне в обертанні коліс, у димах, якими чадів трактор з усіх усюд, та в божевільному реготі самого тракториста. За трактором підтюпцем біг Фабіян із своїм цапом і кричав:
— Рятуйся! Рятуйся!..
Вже тут, біля сільради, Джура спрямував свого одноокого чорта на заколотників. Лише тепер Рубан збагнув, що мало відбутися далі, засміявся в душі і, покликавши Савку до вікна, звільнив для нього проталинку. А там натовп ще якусь мить стояв наче вкопаний, зачамрів перед цією нездоланною силою, яка слухалася лише одного бога на світі — самого Джури, надто жахали задні колеса, було в них щось ніби драконівське, вони докопувалися зубами до живої землі, немовби шукали жертви. Хтось із чоловіків закричав жахним голосом, залементували жінки і кинулися врозтіч, шарахнулись од трактора Павлюкові коні й пішли носити старого по городах. А Джура зовсім збожеволів. Він пустив своє чудовисько на Раденьких, на Матвія Гусака, на старого Бубелу, який ледь дістався санчат і чкурнув на хутір без шапки. Заверещали Гусакові доньки й попадали в сніг головами, в якусь яму шубовснув Данько Соколюк, може, врятувавши тим тракториста, який міг опинитися там разом із машиною. Але чи не найбільше задоволення Джура одержав від переслідування Явтушка. Той виявився хоробрішим і спритнішим за багатьох, легко уникав трактора, навіть кепкував із цього витвору людського розуму, аж поки Джура не здогадався вразити його ще одною, майже незбагненною для Явтушка особливістю машини: він кинувся на нього заднім ходом і здолав сміливця, той побіг до ставу, на лід, певен, що Джура не зважиться туди на тракторі.
Фабіян сміявся до сліз, йому все ще ввижалися спотворені страхом обличчя заколотників. Таку розправу міг вигадати лише він, великий мислитель і великий воїтель за справедливість. Цап ту ж мить, як спорожніла вулиця, припав до трофейної опалки, яку загубили Павлюки. Він уже давно не ласував таким гарним, теплим вівсом, на якому посидів старий Павлюк.
Джура повертався зі свого останнього рейду заднім ходом, щоб бачити п'яти ворогів, ішов на гарній швидкості, наче хотів додемонструвати невичерпні можливості своєї машини.
— Стій! Стій! — закричав йому Фабіян.
Ще мить, і переможці могли б втратити безсмертного цапа, який відіграв не останню роль у цій баталії.
Сиву Бубелину шапку віддали Савці на сховок — для майбутнього голови колгоспу. Сільраду розбарикадували, замкнули, на дверях залишили записку для Клима Синиці на випадок, якби той прибув до Вавилона: "Климе Івановичу, ми у Боніфація. Приїздіть туди". Тоді всі четверо забрались на трактора і разом поїхали до Зосі на сніданок. Біля розп'яття підсів до них Лук'ян Соколюк. На запитання, де Данько, Лук'ян розвів руками.
На малих обертах тракторець біг сумирно, не зчиняв ревища, від його недавньої демонічності не лишилося й сліду. За трактором трюхикав цап, йому страшенно хотілося пити, він міг напитися під гребелькою, там є потічок, який не замерзає до самого Водохреща, але боявся відстати од компанії.
Розділ четвертий
Цієї ночі переховали Боніфація до католицького закутка, де поховано кілька століть тому перших босих кармелітів. Був тут і єврейський закуток, на колишньому татарському поховиську, густо заставлений кам'яними сучкуватими стовбурами. Вражала однаковість тих фігур, посмертна рівність, хоч за життя все, напевно, було інакше. Єврейське поховисько від інших відокремлене неглибоким ровом, через який душі померлих легко могли і далі ходити в гості одні до одних на свої потаємні сходи, гульки, бенкети, торги, як те велося колись у вимерлому Вавилоні. Але найбільше місця одвоювали собі православні люди. Хрести над ними стояли високі, дерев'яні, пов'язані рушниками. Над Соколючкою теж палахкотів рушник із чорними квітками, хоча Лук'ян добре пам'ятав, що півники раніше були червоні.
Труна з Боніфацієм не так важка, як довжелезна, Фабіян забув про зріст Боніфація, і домовина тепер не вміщалася в свіжу яму, довелося потратити ще годину. Захований у кущах Джурин тракторець холов, тож Петро побоювався, що він не заведеться. Рубан тим часом підготував чудову і тиху промову: "Ось кому правити Вавилоном, якби класовий ворог не вбив цього велетня…"
Зося подумала, що Боніфацій прагнув до цього, але в душі молила Бога, аби те ніколи не сталося. Могло б то бути, гадала, жорстоке правлення. Сплакнула по нім востаннє. Лук'ян і собі, згадавши про матір, зронив сльозу, так довго вони нездужали. Цап, напакувавшись квашеними Боніфацієвими яблуками з обіднього столу, дивувався з прекрасної роботи свого шлунка: за своє довге життя він уперше присутній на такому потаємному похороні. Петро Джура з Фабіяном опустили Боніфація у вічне лоно, після того засипали його стару яму і поклялися, що до певного часу ніхто, окрім присутніх, не знатиме про це переховайня. Боялися, щоб куркулі не наглумилися над могилою.
Тракторець, слава богу, завівся. Лук'ян підсів на крило, вони спустилися вниз, Фабіян із цапом залишилися вдома, на Татарських валах, а Рубан і Зося, як і годиться після поховання, почвалали додому пішки. Місяць завалився за вітряки. Вавилон померк і, здається, поменшав, Рубан вирішив усе зробити в одну ніч — мали ще зайти до старої Кожушної, забрати його речі, аби не робити цього вдень, не колоти людям очі. Рушили через став по льоду, який фатально потріскував, а місцями співав бозна від чого. Зося зупинялась, ніби боялася впасти, простягувала йому руку в якомусь доброму передчутті. Рубан ніби хлопчисько. Зосі згадалося її дитинство у Дахнівці, згадався виспів перших грудочок по першому прозорому, як повітря, льодку, потім любов до молоденького чонівця, що квартирував у них, потім залицяння хитрого Боніфація, коли у Вавилоні ще була волость, — усе минулося, щезло… Вона затримує Рубанову руку в своїй, притягує його до себе, на льоду важко оборонятись, майже неможливо…
Зося стояла під в'язками, де вигойдався Боніфацій, пнувся до неба, отож такий височенний вигнався, нікого не виколисав собі на цій гойдалці, але спасибі, що привіз її сюди, бо інакше вона ніколи не здибала б Рубана. Не було гойдалки, а то стала б на дошку, — ніби від одної думки про те іній посипався з в'язків, якесь добре щастя запанувало нею на мить, в Рубанові було щось для неї — в ході, в мові, в очах, у чубі чорному, як смола…
Стара Кожушна зібрала Рубанові речі в парусиновий мішечок, — вона хотіла б мати в хаті такого зятька, як Антоша, — перехрестила, заклямнула за ним сінешні двері.
Зося одібрала від нього мішечок, і вони пішли старими вавилонськими вулицями, що губились у віковічних заростях деревію, шипшини та всіляких інших колючок.
— Ви нічого не бачите? — зупиняючись час од часу, перепитувала Зося.
— А що? — насторожувався Рубан.
— Не то Боніфацій, не то мені видалось?.. — вона горнулася до Рубана.
— Облиште, Зосю. Який Боніфацій? Людину один раз поховають — і вже її нема, а то ж поховано двічі.
Про всяк випадок намацав нагана, тепер і він бачив перекопану чобітьми вуличку, а сліди зникали в заростях.
Маленький Боніфацій спав у колисці, коли вони зайшли до хати. Стара Ромоданиха співала колискової для себе, співала крізь сон, на маленькому стільчику. Вона вибавила безліч дітей за своє життя, хоч своїх ніколи не мала. Як Вавилон ще був чи не найбільшим містом світу, Надя Ромодан була в ньому чи не перша дівка. Старий Тисевич, батько останнього Тисевича, заглядався на неї.
Зося поклала мішечок на лаву, у парусині щось дзенькнуло, заторохтіло, мабуть, патрони. Стара Ромоданиха перехрестилась, подумала нишком, що все повертається на стезі свої. Потім Зося розібрала ліжко, залишила на ньому дві велетенські подушки, на яких ніколи не спала з Боніфацієм. Зося була чиста, як діва. Журилася, що на світанку ті знову прийдуть, запрудять подвір'я, загаласують, полізуть до вікон, вимагатимуть розправи.
Але вони не прийшли… Лише в комині всю ніч ридав Боніфацій…
Рубан ще спав, коли Зося встала, вступила в чобітки на босу ногу, нап'яла наопашки його шкірянку й побігла до клуні по околот.