Лебедина зграя - Земляк Василь
Він або не впізнав нас, або ж це був не він сам, а один із його синів, — чи ж досить мудрий, щоб носити це безсмертне ім'я?..
Коли ми вкотили візок на рідне подвір'я, то менші попадали на спориш, качалися, раділи, купалися в зеленій купелі, а Івасько дістав кларнет із візка і заграв на ньому те, чого встиг навчити його вчитель у Зелених Млинах. Слухайте, живі і воскреслі! То про вас, то для тебе, мій Вавилоне.
Ще того самого дня Явтушок прибився у Зелені Млини за родиною. Зійшов на станції Пилипи (обурювався назвою станції, а ще дурняв лемків за те, що не можуть добитися станції в самім селі) і надвечір був там. Ніби воскреслий, жвавий, балакучий, зачіпав пастушків, коли йшов, низенько вклонявся молодицям на жнивах, сподіваючись побачити серед них і Прісю, а до косарів знімав шапку і кричав, кричав на все поле: "Бог на поміч вам!" А тут засмутився: як же вони пішли без нього?.. Не так те, що пішли, як спало із нього того великого щастя, що заповнювало його вщерть до цієї хвилини. А тут ще Чорногориха по Чорногору сплакнула… Повечеряв, подякував, сказав, що є там якесь роз'яснення про середняка, а він–бо ходив вічно у середняках, тому–то нині такий герой, що ні наглядітись на нього, ні описати…
І кинувся він проти ночі. На всі тридцять п'ять кілометрів.
Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але як тільки вони вщухають і починають ледь виднітися твої обрії, то ми знову прагнемо до тих місць, де вперше побачили тебе з колискової висі, наче перекинуту горілиць, потім з отих віконець маленьких у чотири шибки — прагнемо на ті споришеві подвір'я, де ми вперше ступили на тебе босоніж, звідали твоє тепло й зачули в жилах своїх твою незміряну силу. Тож лишень тобі дано повертати лебедині зграї з далеких світів — хто не чув, як стривожено вони ячать, шукаючи тебе в чорних туманах, хто не бачив, як їхні безстрашні ватажки розбиваються вночі об незнані скелі, аби інші жили й могли долетіти до тебе, той ніколи до кінця не збагне, що в людях живуть ті самі закони Землі обітованої. Для одних вони стають непереборними лише за тридцять п'ять мільйонів кілометрів від рідної землі, а для інших, що обертаються по менших орбітах, достатньо і тридцяти п'яти…
