Лебедина зграя - Земляк Василь

Одна нога тут, а друга там!

Савка вибіг, а коли повернувся — Соколюків уже не було. Їм перепало за наймичку. Клим Синиця примусив їх написати заяву, в якій обидва зобов'язувались віднині вважати Даринку рівноправним членом своєї родини і власником третьої частини всього майна, яке так скрупульозно виписав Боніфацій. Клим Синиця радів із цього кроку свого, наказав голові довести це до відома Даринки, і Панько Гарехтович тепер міг бути спокійний: серед його родичів немає жодного обкладеного "експертом", а це не так мало, коли маєш поруч таку бестію, як Боніфацій.

Савка ввів ошелешеного цапа, тримаючи його міцно за бороду. Жодного з Фаібіянів дома не виявилось, та коли Савка вже повертався назад із порожніми руками, то нагледів цапа в комунівській опалці. Цап трубив овес, жахаючи коней своїми велетенськими шишкуватими рогами. Кілька вівсинок вчепилося йому до вологого носа, і зараз він намагався дістати їх язиком.

— А це що за суб'єкт? — запитав Клим Синиця.

— Жертва Боніфація, — глибокодумно сказав Панько Гарехтович. — Про нього тут написано чорті–що, а цап достоту зносився, вже старий і нікуди не годний. Ніяких прибутків Левко Хоробрий від нього не має. Був козак, та зносився…

Коли Савка звільнив його, цап підійшов до діжечки, яка влітку стоїть у сінях, а на зиму її забирають сюди, відсунув мордою дерев'яну кришку, що правила Савці за стільця, і, досхочу напившись після комунівського вівса, подибав потім у найтепліший куток біля грубки, полюбляв полежати там на зборах, повагом клякнув на передні ноги, розлігся і тут же таки заснув дрімуче.

Левка Хороброго було викреслено зі списку, а натомість мало не занесено туди Боніфація Лясоту. Його майновий ценз, зловмисне перебільшений, як і належало, Паньком Гарехтовичем, давав підстави приписати секретареві сільради і відповідну до цензу суму, та чималеньку. Але тут захеканий вбіг Савка й, захлинаючись од власного сміху, повідомив, що в Зосі щойно народився хлопчик. На честь батька хлопчика вже названо Боніфацієм. Це відразу міняло становище, і навіть фінінспектор із Глинська не наполягав обкладати Боніфація Лясоту "експертом". Панько Гарехтович також не наполягав, побоюючись, що після секретаря черга може дійти і до голови. Його заробітки на кабанцях добре відомі фінінспекторові, не кажучи вже про Клима Синицю, який мав про них ще конкретніші уявлення.

Потім підійшов і сам Боніфацій, урочистий, збентежений, дещо ніби зніяковілий од появи на світ ще одного Боніфація. Клим Синиця привітав його, а Панько Гарехтович запитав, ледь стримуючись, щоб не розсміятись перед уповноваженими:

— Чому в цих списках опинився Фабіян, тобто Левко Хоробрий?

— На те, — спокійно сказав Боніфацій, — аби було видно заможність інших. Хіба ви не знаєте, Паньку Гарехтовичу, що все пізнається в порівнянні?

— От ми й хотіли порівняти тебе з Фабіяном. Але честь узяли о те, що в тебе сьогодні така мить, — сказав Кочубей. — Дякуй Зосі, що вона сплутала нам карти.

— А кому ж ви маєте дякувати, що вас нема у цьому списку? — спалахнув Боніфацій. — Мені, Паньку Гарехтовичу, що я не показав вашого капіталу, складеного в кабанцях.

Кочубей так сіпнувся, що мало не одламав спинку крісла, на якому сидів.

— Якщо ми колись залишимось без сала, то через нього, — звернувся Панько Гарехтович до Синиці. — Віднині я обіцяю вам, що мій ніж не торкнеться жодного кабанця. Нехай Вавилон виплоджує кнурів. Нехай.

— Заспокойтеся, про вас поки що не йдеться.

— Але ж ви бачите, з ким я маю честь служити?

— З ким? — перепитав Боніфацій.

— З Кармелітом! — вибухнув Кочубей.

Боніфацій грюкнув дверима.

На ґанку на нього засичали з усіх боків, що мусив відступити у темні сіни:

— Ось хто нас продає!

— Виходь, Кармеліте! Однаково не сховаєшся!

— Шкура вавилонська!

— Антихрист!

— Граждани! — нагадав про себе міліціонер у кожушку. — Цитьте!

Ще привів Савка Скоромних — батька з двома синами. Вони трималися купки, ні з ким не заводили розмов, їм–бо потрібна не одна ніч, щоб ужитися в цю тривожну, незвичну атмосферу, а коли їх покликали в сільраду, то бігли один за одним так щільно, наче один. Такої єдності душ вавилонська природа ще не витворяла ніколи — це чи не перший випадок. А як вийшли на ґанок, і їх запитав хтось із натовпу: "Скільки?" — всі змахнули руками й одразу ж заквапились додому. Навіть сніг квилив під ними, ніби під одною людиною.

Потім Безкоровайні, Пірникози, Валахи, Журавські, Бути, Чапличі — водив їх Савка до самісінького світанку. Боніфацій нічого не пропустив у їхніх набутках, вписав усе рухоме й нерухоме; облічив їхні видатки краще, ніж вони те зробили б самі, і тепер мусив стояти в сінях, за дверима, високий, самотній, зате справедливий однаково до родичів і неродичів, до православних і католиків, до багатих і бідних. Лише на світанку вибрався зі свого запілля і почвалав додому, щоб бути присутнім на першій купелі.

Розділ третій

Бубела гадав, що він почав жити на світі не з тих пір, як народився, а звідколи став власником невеличкого хутора, що губився в степу між Прицьким і Вавилоном. Домігся цього завдяки двом людям: завдяки Теклі, багатій дівці із Козова, з якою пригнав до Вавилона невеличку, але достоту патлату отару овець, саме визрілих для стрижки; неошинкованого воза, впряженого у той віз коня, однолітка Теклі, він ось–ось мав померти в Козові від довголіття, і тесть дав його понад умову, тільки для того, щоб сам Кіндрат не впрягався у воза й не пер його самотужки до бундючного Вавилона, а потім знайшовся ще один чоловік, царський міністр Столипін, при якому Бубелі зовсім розвиднилося. Приданий кінь пережив Теклю, вона померла на перших пологах. Столипіна ж убили в Києві, Бубела їздив на відправу міністра од Вавилонської волості, за Теклею так не плакав, як за ним. По всьому пішов до Лаври помолитися Богу за свій хутір, там спостеріг черницю Парфену, пречудову, сором'язливу, а душею ніжну, ніби ранковий вітерець над хутором, умовив дівчину, що його хутір — посеред поля, посеред неба, посеред світу — буде правити їй за монастир, коли вона того захоче. Парфена погодилась, дівчині оприкрів Покровський монастир, куди її, сироту, родичі спровадили силоміць. Найняв візника на Євбазі, той виявився родом із Глинська, і за три дні привіз Парфену на хутір, привіз уночі, і з тих пір рідко хто у Вавилоні бачив його нову дружину. До революції Бубела ховав її від пана Тисевича, в революцію — від офіцерів та сотників, пізніше ховався з нею од цілого Вавилона, гадаючи, що там люд пішов без царя легковажний і ненадійний. Парфена ж, чи, бува, не за те, що кинула монастир, була покарана безпліддям. Бубела змирився з тим, а коли зовсім постарів, то відчув велику потребу в спадкоємцеві, примушував Парфусю, як він її називав, пити всіляке зілля, привозив до неї з Кам'янця якогось великого заговорника, той натякнув різними притчами, що вся біда в самому Бубелі, нехай спробує дати дружині більше свободи, тоді все знайдеться, якщо, певна річ, монахи не вбили у ній плоть якимись отрутами. Тоді й сам бог Саваоф, від імені якого те робилося, не поможе.

Овечки плодилися, як на безголов'я. Бубела не знав, куди дівати шерсть та лій. Парфуся не старілась ані на один день, штамбові тополі росли довкола хутора як з води, з кожним роком усе надійніше ховали від світу його невеличке царство, в сажалках виводилися карасі, в сажах гризлися свині; таємно Бубела тримав кілька пахолок із Прицького, вони заночовували у клуні, на соломі, все літо вавилонські парубки ходили до них на вечорниці, заодно норовили виманити монашку, але Бубела тримав її у своїх обіймах навіть уві сні, боявся, що вона сплодить йому щось легковажне від тих парубків, і пропаде праця багатьох років, загине його "царство" від рук слабкодухого спадкоємця. Краще вже хай усе залишиться для Парфусі, коли він помре, а помре скоро, бо душить його ядуха, люльку свою Бубела вже смокче тільки порожню, зрідка викурить буркунцю. Аж тут ще одна несподівана напасть. Визрів на хуторі бугай, красень неймовірний, з Вавилона та з Прицького все водять та водять до нього корівок, течуть грошики чисті й дармові як водиця. Перед тим як вивести бугая, Бубела зачиняє в хаті віконниці. Потім віддає Парфені гроші на сховок і кожного разу сміється ядушливо, самими грудьми.

Для хутора сонце сходило у Прицькому, а заходило у Вавилоні. На сході був Федір Майгула, котовець, до нього Бубела підступав поволі (то кабанця завезе, готовенького, розібраного, то скине з воза зв'язаного баранця на свято), а на заході оберігав його від усякого лиха сам Кабанник (Панько Кочубей), котрого, по суті, він же й поставив над Вавилоном, селом "скверним і неслухняним", підлим своєю одвічною бідністю, своїми хатками, що мостилися колись одна при одній, своїми крученими вуличками, що згори здавалися ще вужчими, ніж знизу. З тих вуличок небагато вибилося в люди. Після останнього спалення Вавилона вдалося відсудити у Тисевича кілька шматків землі, дещо скинув на погорільців і капітан Сірошапка, ото й усього панства новітнього, що на тих шматках, а то все мізерія, гольтіпа, одвічна тамга , суєта за шматком хліба.

Бубела шепотів монастирські молитви, яких колись навчила його Парфуся, сама ж вона перестала молитись і, либонь, уже давно не вірила ні в Отця, ні в Духа, ні в Сина, все те заступив собою Бубела, вона казала йому — батьку, він був тут ігуменом, і Богом, і катом, хоча й за всі роки не те що не підняв руки на неї, але не сказав їй поганого слова, їй хотілося б хоч один раз бути побитою, обгуканою по–чоловічому. Коли він гримав на бугая чи на прицьківських сезонниць, Парфуся слухала його з заздрістю. Його витончена стареча ніжність до неї катувала її більше за все, навіть більше за парубочий сміх у клуні, біля баламутних прицянок.

Дві тисячі "експерту" він шукав на хуторі так, наче їх могли заховати тут ще орендарі капітана Сірошапки — була то колись його земля. Схоплювався вночі, одягався й до самісінького розвидка десь пропадав, коли ж повертався, то говорив скрушно: "Нема, Парфусю, двох тисяч. Доведеться розпродати хутір або ж позичити мотузку в Пелехатого. Щоразу, коли заходжу у вітряк, так і тягне мене туди ж…" Але ще була в Бубели якась надія на Майгулу.