Лебедина зграя - Земляк Василь
І тут Лук'ян помітив те саме, що і в лавці Чечевичного: всього звезено і зведено, тисячі пов'язаних овець на санях, чорних та білих кабанів, поросят у мішечках, бодні з медом, довжелезний ряд зі збіжжям, нагнано волів, корів, кілька бугаїв з кільцями в носі, — все те немовби нікому не потрібне, всі хотять спродатись, і ніхто нічого не купує.
Максим Тесля ще з якимось невідомим у шкірянці, мабуть із губкому, ходив по тому ярмарку, прицінювався, посміхався, щось пояснював чоловікові у шкірянці. Ось вони обидва зупинилися біля бугаїв. Один бугай був Бубелин, сірий красень, Бубела грався з ним, показував, який він покірний та сумирний, уже назвав ціну за нього — сорок карбованців, просто задарма як на інші часи.
— Шкода, що нема Клима Синиці. Гарна річ для комуни, — сказав Тесля і повів свого товариша до рядів із борошном та пашнею.
Лук'ян далі не пішов за ними, не міг одірватися від Бубелиного бугая, до якого не один раз водив і свою корівку, цей обов'язок лежав на Лук'янові.
Інші вавилонські багатині збиралися з ярмарку, так і не спродавшись. Коли Лук'ян повернувся до заїзду, де поставив свої коні, то не виявив там багатьох сусідів: поїхали Павлюки, повезли додому велетенського чорного кабана, проклинав свої бодні з медом Матвій Гусак, поверталися й інші — хвостом об тин та й назад із тим. Але що за чортівня? Лук'ян не може знайти свої сани, залишилося лише місце з натрушеною гречанкою і слід полозків, що згубився серед безлічі інших одразу ж за кілька кроків.
— Гей, де мої коні? — відчайдушно закричав Лук'ян і став бігати поміж чужих саней та чужого, незнайомого люду, який теж не спродався, але й не квапився, то все люд з близьких сіл і встигне додому.
Лук'янові сказали, що прийшла якась жінка в білому розшитому кожушку і, здається, у валянках, еге ж, у валянках, усілась на сани, наче на свої власні, і поїхала геть.
Лук'ян мало не заплакав з розпачу. Знав од Данька, що конокради часто користувалися послугами жінок, і коли вже коня викрадає жінка, то вважай, що твоє діло пропаще, можеш збиратися на нову шкапину. А тут пропало все відразу — пара коней, сани, ще й упряж, та не яка–небудь, а парадна, на котру Данько ледве стягнувся. Кров ударила Лук'янові в скроні, він кинувся геть із цього капосного місця й незабаром опинився в одній із тих приярмаркових вуличок, на яких торгували забороненими товарами: винокурними апаратами, книжками з життя цариці Катерини II, Кораном, приворотним зіллям та всілякою іншою чортівнею, геть аж до миколаївських золотих п'ятірок. Це був той чорний ринок, з яким глинські власті начебто і боролись, і водночас намагалися не помічати, тут торги йшли тихі, потаємні, все з–під поли, і раптом Лук'ян зі своїм лементом:
— Жінка в білому кожушку… Коні мишасті, упряж дорога… Гей, людоньки, як же мені тепер додому?..
— Хо–хо, видно, добрий чоловік, коли в нього жінка пропала разом із кіньми! — сміялися з його лементу.
Аж тут глянув і обімлів: Мальва сидить на його санях, а коники трублять овес в опалці.
— Лук'ян? — і засміялась із своєї витівки.
Перше бажання було побити її, але хіба можна побити Мальву, та ще на людях, та ще після цього її безневинного сміху, а головне, що все зразу знайшлося: сани, коні й упряж, розцяцькована мідними оздобами. Лук'ян і сам засміявся від того ще й зараз малоймовірного щастя після такого нечуваного банкрутства. Та найбільшою несподіванкою для нього була сама Мальва.
— Як ти тут опинилася?
— Шукаю, з ким би дістатися до Вавилона, аж бачу — ваші коні. Стою, чекаю, хазяїна нема, та дай, думаю, пожартую.
— Мало не збожеволів — повертати мені до Вавилона без коней! Та це смерть! Зразу до Фабіяна — і замовляй труну без усяких. А ти ж звідки?
— З вузькоколійки — хай їй грець! Вагончики холодні, дорогу завіяло, поїздок усю ніч простояв у полі. Їхала собі тисячу кілометрів паном діло, аж тут мало не одубіла.
Глянув на неї пильно крізь окуляри:
— Змінилася ти, Мальво, і не впізнати.
— То не від того, Лук'яне. Не від холоду…
— А від чого?.. А так, так. Чув, знаю…
— А Глинськ якийсь сумний–сумний сьогодні. Чи то мені так видається після великих міст. Я ж у Москві зупинялась. І в Києві побула день. Лавру бачила, все бачила… Станції забиті, люди снують, кудись їдуть, спішать, рвуться кудись. А я все думаю про наш Вавилон. Як він там?
— Стоїть… Порожньо без тебе… Ні тобі гойдалки, ні іще чогось…
— Пліток про Мальву Кожушну… Еге ж?
— Може, й так…
— То поїдемо, чи що?
— Зараз, Мальво. Дай дійти до пам'яті…
— Оце так переймався? — всміхнулася.
— Ну, що Соколюки без коней? Однаково, що Фабіян без цапа.
— Як він там?
— Живуть. Фабіян домовини теше, а цап никає по світу, винюхує покійничків.
— От без кого не буть Вавилону!
— Звісно, без них який Вавилон…
— А ви ж як? Так і бурлакуєте самі?
— Взяли на зиму Даринку… Все–таки поміч.
— Для Данька чи для тебе?
— Воно ж знаєш як. Данько, напевне, гадає, що для мене, а я гадаю, що для Данька. Ось намисто для неї везу, — і вийняв із пазухи червоний разок, повну пригорщу. Вкинув назад, застебнув комірець вишиваної сорочки. — Пару турманів віддав. Та яких турманів!..
Мальва зблиснула очима, провела ними по Лук'янові й без жодних заздрощів у голосі:
— Любиш?
— Так воно ж як, ти любиш, а тебе можуть і не любити… А в мене ще талану нема такого, як в інших. Щоб примусити… Я, Мальво, невдатний. Тут коні загубив, там можу загубити Даринку… Ну, добре, що це жарт. З кіньми. А коли б насправді? Пропащий я, Мальво, чоловік. Та інший таких турманів за якесь поганеньке намисто зроду б не віддав… А як ти гадаєш, варте це намисто пари турманів?
— Ти прекрасний, Лук'яню. Я твою душу знаю…
— Мати знає, що ти їдеш?
— Я написала. В комуну написала. Не хочу, щоб Вавилон читав мої листи. Як вони там?
— Мати? Брикають. Бачив оце їх. На храмі… Ну да, на храмі. Співали так гарно. Кажуть, останній храм… Ну, мишасті, з богом… Повезете Мальву Кожушну, а куди — не знаю. Куди, Мальво? В комуну чи додому?
— На піч. До мами. Душу обігріти… — засміялася Мальва.
— А Клим Іванович як?
— Приїде… А ні — не пропаду. Комуну засную у Вавилоні. Пішов би в мою комуну?
— Вйо! — погарячив коней.
— Клим Іванович буває в моїх?
— А тож як. Дрівець підкине, іще чого.
— А Тесля тут? У Глинську?
— Тож де йому іще бути, Теслі? Де райпартком, там і Тесля. Хіба в Костромі не так?
— У Костромі неспокійно. Там уже колективізація йде повним ходом. Усі партійні на селах. Банди, заворушення куркульські. Сосніна нашого тяжко поранили. Лежить у Костромі. І нас усіх розіслано по місцях. З України багато. З Ксаверівської комуни, з Ружинської. Теж жінки. В одній кімнаті жили. Одна хоробра жінка з Ружина, Марія Чемера. Комуністка. Ти ще не знаєш, Лук'яню, які бувають чудові люди. Колись поїду до неї. А то сидиш у цім Вавилоні і світа не бачиш, а світ, Лук'яню, такий, що не описати і не уявити нам. Гряде щось велике, таке, що ми ще й не знаємо, що воно…
Зривалося на віхолу. Ярмарок спорожнів. Чи то ж продав свого красеня старий Бубела, і як же тепер буде цілий Вавилон без єдиного бугая? Тюрма теж була порожня — жодного вогника не видно за ґратами.
"Невже жодного в'язня нема в тюрмі? — подумав Лук'ян. — Ні, певно, економлять гас".
Глинськ пах солом'яними димами. На лавці Моні Чечевичного вже піднято залізні жалюзі — на вікнах і на дверях. Через Мальву Лук'ян так і не встиг розпитати, що то воно діється у Глинську, не встиг розпити пів–ока на санях та закусити мороженим салом, яке везе в кошику. І що воно за такий ярмарок, на якому всі намагалися спродатись? Якесь дивне почуття охопило його, коли вони вибралися із Глинська й наздогнали Бубелині сани, за котрими тягся на цепку бугай. Вони легко обігнали Бубелу, він видався Лук'янові самотнім і навіть помітно розгубленим, — залишили його, гайнули вперед.
За Глинськом вітрам вільно, вони обтрусили іній з верб, змели дороги, сам місяць ніби зігнали із неба й заволокли його хмарами чорними, чорнішими, ніж кінські гриви. Зривалася буряниця, і Лук'ян мимоволі згадав про Бубелу, йому ж, либонь, доведеться ще з одною змагатися, страшнішою. Чи то вийде з неї живий? А тут сам, здається, збився з дороги, еге ж, таки збився. Коні почали долати згарячу високі замети, аж поки не зупинив їх, став оглядати безлике поле. Вітер бив з самого початку в лівий бік. А чи ж у лівий? Тож нехай б'є його так і далі. Поїхав і невдовзі опинився в якихось нетрях та байраках. Починався блуд. А все через Мальву. Попрохала зупинитися посеред поля. Зійшла з саней, ще й засміялася. У Костромі привчилася носити штани взимку, така незручність — чорті–що для жінки! — Лук'ян і собі посміхнувся, а як вибралась знову на сани, запитав з оторопу:
— А куди ж нам тепер?
— Прямо, Лук'яню, прямо…
Лиш на світанку добулися до Вавилона. Врятувало їх оте пів–ока та морожене сало — отож неспроста селяни щось та беруть у дорогу.
Вранці, коли вщухло на білому світі, коні привели на хутір сірого бугая, прив'язаного до саней, а в санях — Бубелу. Він сидів, тримав у руках віжки, з білого інею жорстоко дивилися очі, востаннє дивилися на хутір і на Парфусю, що вибігла його зустрічати. Вона поторсала його, але він навіть не повів бровою, так і залишився сидіти, кістляво–холодний. Відв'язала бугая, випрягла коні, спровадила все до хліва, а сама побігла у Вавилон. Чула, як на хуторі вили собаки, і їй ставало страшно від думки, що вони виють на свого хазяїна, якого вона сама не змогла внести до хати. Першого розбудила Фабіяна, їхнього найближчого сусіда. Він спав на верстаку, прикрившись чумаркою, тоді як цап розлігся на лежанці, забравшись на неї через піл. Лежанка нетоплена, холодна, але в цапа, напевне, було про неї інше уявлення.
Бубелу поховали наступного дня поруч із Боніфацієм.
Парфена боялась і благала Фабіяна не залишати її саму хоча б до дев'яти днів. Він спав у світлиці, на білих подушках, як великий пан, Парфуся ж вигрівалася на печі (вона застудилась на похороні). Цап спав у сінях разом із лягавими. Йому, певно, було дуже цікаво, про що гомонять Парфена та Фабіян, сторожко дослухався до згуків у хаті, але чогось істотного так і не відзначив для себе. Цап не звик до спання в сінях, і після дев'яти днів собачого життя охоче йшов додому разом із хазяїном.
