Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
(Може, справді няня мала рацію?!)" — подумав собі. Він став хвилюватись, за все сердився, усе було йому недоладне, аж Ганна гарячими поцілунками розігнала тугу і невдоволення, мов вітер чорні іхмари.
А тим часом Горпина шкандибала вулицею, несучи клунок на плечах, аж задихалась, її стрінув Олексій, що саме йшов до гетьмана.
А ви, няню, куди?
Йду, дитино, в світ. Не хочу на це дивитись. Богдан привіз з Суботова цю повію Чаплінську. Не хочу з нею одної години пережити під одною кришею. Остерігада, просила я, щоб на неї не дививсь,— не послухався. Моє серце віщує, що ця відьма накличе на його толову знову якесь нещастя.
Дайте мені, няню, ваші клунки, я вам поможу.— Йому зробилось старої жаль. Йому було теж не до вподоби те, що почув від старої. Не час тепер гетьманові на женихання. А та ляшка, певно, буде його спиняти від великого діла, а може, й шпигуватиме та ляхам доносити-ме... Узяв клунок на плечі і йшов побіч няні.
Куди ж ви, няню, тепер?
Я маю тут, у Чигирині, сестринницю,, за міщанином Антоном Смерекою. Там і приміщусь, поки не.роздивлюсь-,, що далі робити. Так воно нагально на мене впало, що й не подумала раніше. Богдан мене слухався, думала, що, й тепер послухає. Ні, я зле кажу, вже мене раз не, послухав із-за тої самої повії.
Хто вона є, няню?
Хто вона була,,того я не знаю, і либонь, що й Богдан не знає. її привіз Богдан із якогось походу на татар, відбив.її з іншими бранцями. Вона була ляшка. Розказувала, що батьків татари вбили. Покійна Богданова жінка змилувалася над бідною сиротою і задержала її при собі.. Вона була до всього проворна, могла Богданові подоба:, тись. До того покійна Хмельницька довго хворіла.і так мучилась зо два роки. Ганна заходила коло недужої, але й не переставала завертати очима.на Богдана, поки його, не прич.арувала... По смерті жінки Богдан загадав з нею оженитися. А я так йому відраджувала... І от яке нещастя скоїлось! Мені здається, що вона іще перед тим> нещастям у Суботові знюхалася з Чаплінським і його напутила на лиходійство. Усе то ляшка, і. смердить їй козацький кожух. А хоч Чаплінський — ледащо і п'яниця, то'вже ж він теж лях... Я боюсь, сину, що вона знову якусь біду на Богданову голову накличе...
Олексій супроводжував стару аж під домівство Смере-ків і розпрощався.
. — А зайди коли до мене, Олексію, нема вже нікого у мене на світі...
.Хмельницький хотів ще, поки поїде під Білу Церкву, засватати Олексієві Катрю Серпанківну. На старостів, як батько, запросив він двох козацьких старшин: Чорноту і Кречовського. Сватання відбулося по закону дуже врочисто, з великим бенкетом і гульнею.
Зараз після того забрав Хмельницький Корнієнка з собою.
Виговський став генеральним писарем, а Олексій пішов у канцелярію під його руку. Хмелецького, Яскульського і Зацвіліховського наділив Хмельницький полками.
V
ВАГАННЯ
Іван Чорнота, наставлений тепер генеральним обозним, заходився коло організації війська. Тут під Білою Церквою, витичив військовий табір, та він щораз показувався замалий. З кожним днем напливали нові гуртки селян, узброєних * і без зброї, і просили, щоб їх прийняти у військо. Чорнота поширяв табір щораз далі. Нарешті і він налякався, що стільки народу не зможе прохарчувати, і не хотів більше людей приймати: Цьому оперлися Полковники Кривоніс і Головацький.
Як так робитимемо, то завзяття народне похолоне, народ зневіриться, а потім і пес до нас не пристане/
Так полишім це гетьманові,— каже Чорнота,— бо ми не знаємо, що він тепер задумує. Коли б ішов далі на панів, то війська треба якнайбільше, коли ж ні, то шкода Того хліба, що з'їдять.
Наш гетьман з Чаплінською женихається,— каже Кривоніс,— та й про божий світ забув.
Тут не сама гетьманська воля рішає,— говорив Головацький,— але ми, старшина, маємо дещо сказати, і ми про те рішатимемо, чи йти далі і що далі робити?
' Хмельницький приїхав до табору і зараз скликав раду Старшин: Що робити далі? Чи йти і кінчати панів, чи розпочати з ними переговори? На те Кривоніс:
Усі комісії і переговори не варті віхтя соломи. Будемо лише втрачати час, а тим часом військо зневіриться і розбіжиться, а Польща за той час покріпшає, збере військо... А втім, відома річ, що Польща ніколи недодержала нам умови і тепер не додержить...
Кінчаймо панів, пане гетьмане, нічого гаятись, бо проґавимо найкращий час,— говорили старшини.
— Добре,— каже гетьман,— та ми, панове товариство, оглядаймося і на те, що на нас увесь світ скаже, що ми виступаємо проти свого короля, котрому присягали на вірність.
Не турбуйся королем,— каже Чорнота,— вже його нема між живими. Мої люде перехопили гонця від Адама Кисіля до московського царя...— Він подав Хмельницькому листа. Кисіль справді звіщав про смерть короля і просив у московського царя помочі на українських бунтарів. Він уговорював царя, що як цей хлопський бунт пошириться далі, то й московські мужики-холопи піднімуть бунт, а тоді вторая будуть горша первих.
От лядська собака,— каже Хмельницький,— до мене ласливі листи пише, а за плечима на мене ножа гострить.
Бачиш, пане гетьмане,— каже Чорнота,— що всі мостиві пани одним миром мазані. На чорта нам переговорювати?.. Зі смертю короля Владислава IV померли ці всі зобов'язання і присяги козаків. Тепер можна воювати з панами, поки нового короля не виберуть.
Хмельницький станув перед новою загадкою. Який буде той новий король? Та хоч би він був і найліпший, то йому пани знову зв'яжуть руки і волю пактами, і нічого не вдіє. Старшина козацька хоче перевернути Польщу догори дном, а це може статися при тім масовім народнім зриві. Але питання, як її знову поставити на ноги? Хотілося приборкати панів-короленят і віддати під сильну владу тому доброму і до козаків прихильному Владиславові, та його вже не стало... Хтозна, який буде його наступник... А коли Польща буде повалена, то на кім нам, козакам, опертися? Своїми силами Україна не встоїть... Він побачив таку несподівану велич наслідків того, що зачав, що справді налякався. Його важкі думки перебив полковник Тиша.
— Дав тобі, гетьмане, господь талант у руки. Не закопуй його в землю, бо важко прийдеться спокутувати такий гріх. Треба клепати залізо, поки воно ще гаряче, поки народний запал не остиг.
Полковник Полов'яний каже:
Поставив тебе господь руським 1 Самсоном, то й вивертай мерщій, вали у порох цю поганську біжницю...
То ж то я і боюсь того, щоб ця поганська біжниця, валячись, і нас не роздавила... Скільки у нас війська тепер?
Руський. Тут — у значенні "український".
Понині 80 тисяч,— каже Чорнота,— усе поділено на сотні і полки.
То ще далеко не військо, то чернь,— каже гетьман.— Багато ротів-на хліб, а пожитку з них мало. Чим їх усіх узброїти? Треба зараз прийом припинити.
Як так,— каже Головацький,— то твоя зірка відразу погасне. Вони, ті сіроманці, злітаються до тебе, мов бджоли до матки, а ти їх відганяєш. Подумай, щоб і народ не махнув на тебе рукою і тебе не злегковажив, як ти їх у цю хвилю. Йдім уперед і не засиджуймося, тоді й прохарчовання піде легше. Не залежуймось, а воюймо, а зброю добудемо на ворогові.
Слова Головацького всім подобались.
Не можна, панове,— каже гетьман.— Ми якраз виправляємо послів у Варшаву з письмами про нашу вірність до короля і Польщі.
За це я нічого не знаю,— говорив, всердившись, Кривоніс.— У нас таке заводиться, що не знає лівиця, що робить правиця... На диявола було послів слати та впевнювати про нашу вірність, коли це брехня?.. Такими хитрощами нічого не доробимось, лише час проґавимо. Польща зміцниться, а ми послабшаємо. * —
Це був невкритий штовщик гетьманові, що сам розпоряджається, без ради.
А ми ще не вирішили питання, що робити з черню у нашому таборі? — каже Чорнота.
Приймати всіх, організувати і вправляти,— каже Кривоніс.
Хмельницький узявся за голову:
Чим же їх прохарчувати? Хіба будуть сиру землю їсти...
Не журися тим, пане гетьмане,— каже Кривоніс,— ми створимо загони, а поки ти будеш воловодитися з панами, ми підемо загонами по всій Україні карати панів, жидову та єзуїтів. Добудемо при цім і зброю, і харчі, вишколимо людей у воєнному ділі, а як тобі треба буде війська, бо я знаю, що з цих комісій нічого путнього не вийде, тоді лиш кликнеш на нас і вкажеш місце, де збиратись.
Кривоніс добре каже,— говорив полковник Тиша.—: Ти, пане гетьмане, можеш говорити панам, що ні про що не знаєш, як до тебе пани комісари приїдуть на переговори. А як наші загони добре панів припечуть, то й схильні-іпі будуть до згоди.
— Як так мусить бути, то годі,— каже гетьман,— тіль-
V
ки на одно звертаю вашу увагу, панове товариство: хто з вас піде на Полісся, не чіпайте землі литовських панів, бо собі біду зачепите. Я знаю, що вони доброзичливі до нас, і зле було б їх дразнити. Вони раді будуть, коли польським магнатам від нас дістанеться, а коли б їх зачепити, тоді стануть ураз з польськими панами, боячись, щоб пожар бунту і на них не перенісся... Поки ми підготовимось, треба ще й татар приєднати. Самі не дамо ради без зовнішньої помочі.
— На мою думку,— каже Фелон Джеджалик,— з ханом би нам не заходитись. Держімося самого Тугай-бей. Нам треба татар лише на те, щоб ляхів лякати татарською силою, а поза тим мати своє військо. З ханом треба бути дуже обережним. Ви так його не знаєте і взагалі ви татар так не знаєте, як я. Вони так довго нас будуть держатись, як довго будуть бачити в тому свою користь. Коли б їм показалось інакше, то не лише нас покинуть у найтяжчій годині, та ще й з ворогом злигаються на нашу згубу. Досить нам буде, коли перекопський мурза буде з нами у приязні і забезпечить нам плечі від Криму, Тугай-бей буде з нами, і, коли, б хан з панами знюхався на нашу згубу, тоді ми Тугай-бея матимемо в своїх руках. Нам треба поспішати і вимести з України наших ворогів, поки Польща очуняє і збере посполите рушення...
— Ми зачали велике і небезпечне діло,— каже гетьман.— Краще нам було не зачинати тепер...
Чорнота перебив йому сердито:
— Чи не хочеш ти, пане гетьмане, завертатися з дороги? То чого так розбігся? Коли вже раз хвиля розбурхалася й рушила, то не берись її звертати і стримувати, бо й сам потонеш і народ утопиш. Хвиля мусить доплисти аж до другого берега, залити усю Україну і Польщу, а опісля заверне назад, викинувши хоч би аж на шведський берег усіх магнатів із їх панським сміттям.