Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Моїй дорогій дружині, вірній товаришці життя Наталі в доказ щирої любові і шани в сорокалітньому другому році нашого подружжя присвячую оцю працю мою

АВТОР

ПЕРЕДМОВА

Це було дуже давно... 1872 р.— я був у III класі гімназії. Тоді українських книжок було ще дуже мало, а книжок для молоді я не бачив ніяких.

Я любив дуже читати і читав книжки польські та німецькі. В тім часі я дістав від товариша "Галичанина". То був літературний додаток до львівського "Слова". В тім додатку друкувалась "Історія Русі", либонь,— чи не Іловайського. Там якраз знайшов я частину її про повстання Богдана Хмельницького.

Моя хлоп'яча уява линула на Україну, над Дніпро-Славутицю, над його пороги, на Січ Запорозьку. Я співчував недолі українського народу під польсько-панською кормигою, припадав серцем до тих героїв-ко-заків, що не жаліли свого життя за волю, за свою церкву і благочестиву віру.

У мене не було спання. Я читав і читав, а деякі місця перечитував вдруге. Та я дочитався лише до Зборівських пунктів. Дальшої часті "Галичанина" я не міг, на превеликий мій жаль, добути. І добре, що я тоді не дочитав далі і не заморозив своєї молодої душі зневірою у невдачі замислів гетьмана. А так, то я став на вершку гетьманських діл і довго з того вершка не сходив, а за той час впевнився, що ми мусимо побідити, що велике діло славного гетьмана перепинилось, але не скінчилось та що та ідея відживатиме ще не раз, аж поки український народ буде паном на своїй великій батьківській землі.

Ця тверда віра не покидає мене донині, до сивої голови. А край-угольним каменем у тій будівлі моєї твердої віри була і є наша історія.

Такі самі почування, що заволоділи моєю хлоп'ячою душею, переживає, мабуть, і теперішня молодь. Вона підбадьорюється світлими моментами нашої бувальщини і живе надією на сповнення наших самостійницьких ідеалів.

Щоб достарчити нашому суспільству, а особливо молоді, поживи до таких почувань, треба йому подавати історію в иайприступнішій формі, а такою формою є безперечно історична повість. Вона оживляє народну традицію, подає зразкові моменти, зразкові одиниці і заохочує до наслідування. Тому-то я поклав собі за ціль мого життя цю прогалину заповняти по моїх силах. За моїм приміром пішли другі письменники, і я радію з того, що наша молодь має вже що читати.

Та незважаючи на те, що нас вже є більше таких, я не стою серед дороги і працюю далі.

На мою думку, є два роди історичних повістей і оповідань — одні малюють історичну добу з видуманими героями, другі малюють і добу, і історичних людей.

Ця повість належить до тих других.

Епоха великого повстання не давала мені супокою. Коли мене так радували геройські козацькі подвиги, то чому ж не повеселити мені других, особливо молодь?

Довго я не міг до того взятися, поки не поробив потрібних студій, не зужиткував тих матеріалів, які були у мене під рукою. А тих було не надто багато: Костомаров, Грушевський, Липинський, Томашівський, деякі джерела в "Записках". А далі — Шайноха і Кубаля.

І я, нарешті, пускаю у світ мого "Олексія Корнієнка".

Колесо істерії не завертається, але обертається вперед. Те саме, що було, стає по часі знову перед нами, перед нашими очима.

І коли читаємо епо£у Хмельницького і потім аж до Руїни і порівняємо з тим, що на наших очах робилося, то бачимо, що воно те саме, хіба що інші герої. Ми бачимо ті самі світлі моменти і ті самі помилки. Історія дуже багато нас навчила би, коли б ми перемогли себе і не робили тих самих помилок. Аж тоді ми могли би сказати, що історія була для нас вчителькою життя. На жаль, в послідніх наших визвольних змаганнях повторилися ті самі помилки, що й перше були у наших дідів. Та не було б дива, якби тих помилок не стереглися керманичі, які історії не знають добре, а то не стереглися тих помилок і ті, що студіювали історію до споду.

І знову треба нам вижидати, аж поки колесо історії обернеться до нас тим самим звеном із слушним моментом. Коли це буде, не можна вгадати, дай, Боже, щоб не довго ждати.

А щоб це не наступило швидше, чим вспію з моєю працею, то я спішуся пустити мій твір у світ.

Краще зробити в потребі щось не зовсім закінчене, ніж дуже добре тоді, як потреба минеться.

Найтяжче приходило мені схопити вірну характеристику Великого Гетьмана. Та це й фаховим історикам не приходиться легко.

Який був Богдан Хмельницький? Польські історики й письменники шовіністичної школи представляють його самим "чортом". Переворот-ний, зрадливий, несловний, хитрий. Він для особистої справи зрадив короля, свого пана, зрадив Польщу, свою матку, і привів її над берег пропасті. То злий демон Польщі.

Чи справді так? Поперед усього мотиви до такої характеристики, до того "злочину" дуже нестійкі, і розумний чоловік їм не повірить

Хто був Хмельницький, коли починав повстання? Чигиринський сотник, що у нього Чаплінський заграбив майно, забрав жінку і вбив дитину. Він потім став убогим власником малої хатки в Чигирині. Інших покривджено болючіше, і таких були тисячі, а народ за ними не зривався. З Хмельницьким було інше. Чаша горя українського народу була вже повна. Треба було долляти ще каплю, щоб розлилась поза край. І тою каплею була саме кривда чигиринського сотника Богдана Хмельницького. Тої каплі було Провидінню треба, щоб скинути в пропасть гордих ангелів і спричинити катастрофу.

А далі Божа Немезіда 1 покермувала ділом так, що в законній дорозі Хмельницькому не признано правди. Коли б Хмельницькому дано було сатисфакцію в польському сеймі і вернено йому Суботів, то хтозна, чи Богдан був би не заспокоївся і далі служив лояльно матері-Польщі, як і досі.

Інші польські історики, не щадячи йому таких самих епітетів "злобного демона", називають його геніальним чоловіком. Кубаля порівнює його, за тогочасними істориками, з Кромвелем.

Коли польські історики отрясуться з шовінізму, то будуть вимушені признати Хмельницького найкращим польським патріотом.

Коли б Хмельницький був міг перевести в життя свою думку з першого періоду повстання, то Польща поруч з Україною своєю могутністю вела б перед у Європі. Хмельницький не хотів зразу відриватися від Польщі, бажав собі лише зломити і знищити те все, що вже тоді вело Польщу в пропасть: знищити магнатську олігархію, покорити коро-ленят під сильну руку одного короля-самодержця.

Хай не лякаються того слова демократи, бо тоді такий був час. А лиш по абсолютизмі доходилося до конституції.

Дивна річ, що польські історики, які приписують упадок Польщі олігархії магнатів і нетолеранції релігійній, так страшно ремствують на Хмельницького, котрий саме змагався те розкладове гніздо знищити до коріння.

Не вина Хмельницького у тому, що цей геніальний помисел не довелося перевести в життя.

І аж тоді завернув Хмельницький у другий бік — до Переяславського договору.

Наші історики закидають Хмельницькому знову, чому замість того не проголосив зараз самостійності України?

1 Тут і далі позначене курсивом пояснюється в примітках.

Бо не в силі був того зробити. На Україні жили тоді два ворожі собі елементи: Україна степова, здобичницька й уходницька, і стихія хліборобська. Вони вправді злучилися у боротьбі проти спільного ворога, але коли б були побачили себе на волі, були б кинулись на себе з ножами: хто має панувати на Україні: плуг чи скотарство? Ті два елементи ще з собою не зрівноважились, не зжилися, не перейшли ще потрібної еволюції.

А з тої боротьби були б скористали нахабні сусіди і розшматували б Україну поміж себе, як це й зроблено за Руїни.

Для нас був Хмельницький генієм. Коли б конче назвати його "демоном", то він був для України демоном добрим. Зробив з нічого велике діло. Наперекір практиці життя, що важко збудувати, а легше зруйнувати, то те, що в короткім часі зробив Хмельницький з нічого, що зробив Україну правоправною державою, на те треба було значно довшого часу нетямущим наслідникам, щоб зруйнувати.

Я вважав за потрібне подати у книжці нариси тих епохальних побід. Звичайно, читається про побіди як про фантазію автора без простору і часу. Я хотів таким побитом змусити читача, щоб глянув уважніше на нарис і трохи довше над тим подумав. Книжка ця має на меті не лише легку лектуру, над якою переходиться зараз до читання другого роману, але головне і науку нашої бувальщини.

Тому я подаю під зіркою також пояснення того, про що в повісті оповідати не було місця.

Не бив я у повісті на ефект, не видумував фантастичних ситуацій, не дуже користувався тим, що називається licentia poética, а держався історичних фактів і вів оповідання спокійно. Оминав я також, шовіністичні струни. Вони лише оп'яняють читача і часом заводять на небажану дорогу, що веде до самодурства, як це сталося з історичними повістями Г. Сенкевича

Чи я добре виконав своє завдання, хай судять читачі.

*1 Licentia poética (лат.) — поетична вільність

Коломия, у квітні 1924.

АВТОР

Висипався хміль із міха і наробив ляхам лиха.

З народної думи

І

"МАЮ ШАБЛЮ В РУЦІ! ЩЕ НЕ ВИМЕРЛА КОЗАЦЬКА МАТИ!"

Був сірий ранок, та такий мрачний, що на довготу руки нічого не видно. Мряка клубиться та бовваніє. У ній бачиш маленькі, кругленькі кульочки, які постійно мішаються, обсідають усе, облипають одежу та промочують її до нитки.

Серед високої трави мандрує молодий безвусий парубок, одягнений як спудей Київської Могилянської академії. Поли довгого халата позатикав за шерстяний пояс. Така ж спудейська шапка на голові. На плечах несе на палиці клунок і мандрує навмання серед високої трави, що зупиняє його кроки та ще більше обмочує одежу" Чоботи теж розмокли та ще й подерлися, набрали в себе води, і за кожним ступнем нога ковзається в чоботі.

— Господи! Хіба ж я вже ніколи не доб'юсь до того Суботова? Прийдеться ось тут де-небудь околіти...

— Так говорив сам до себе уголбсм-рохи не крізь плач, бо дуже знемігся, мандруючи цілу ніч. До того почував такий голод, що аж його корчило. Перемок до живого тіла, а до того "ще й зіпрів з натуги. Зціпив зуби і йшов далі.

Аж відразу щось велике перед ним забовваніло, натрапив на ліс. Зразу прийшлось передиратися через корчі тернини та дикої рожі, а далі показалися серед мряки кремезні дерева. Корчів ставало щораз менше, а далі не було їх зовсім.