Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Що йому робити? Чи йти і далі зі шляхтою, магнатами тим часом у татарський полон, а потім проти своїх одновірців, чи перейти на бік оборонців батьківської віри так, як це зробив Кречовський, хоч він і неправославний? За Кречовським піде певно багато інших, а тоді він остав би сам. Йдучи зі шляхтою," він пішов би врозріз зі своїм народом, як це багато православної шляхти від часу злуки України з Польщею зробило. Йти з Хмельницьким значило би посвятити свій матеріальний інтерес. Бо він був гарний, вимовний, освічений чоловік і міг зробити у Польщі кар'єру між панською суспільністю. Але треба би в такому разі змінити і батьківську православну віру на католицтво. Тепер під час тої неволі прийшлося жити з панами-католиками і не раз мусив вислухати гірке слово з приводу свого православ'я. Він чув, з якою погордою висказувались його товариші недолі про його святощі, про народ і віру, котрим грозила загибель, коли б справді поляки мали вічно на Україні панувати.
В його душі настала тепер велика зміна, і він вирішив посвятити відтепер усі свої сили на службу свого народу й церкви. Вирішив перейти на бік Хмельницького. Та як це зробити? Чи повірять йому козаки? У панів, що тут з ним жили, була своя ідеологія. У них усе, що непо-льське і некатолицьке, було погане, безвартне, яке треба винищити. А хто їм запродасть свою душу, от хоч би як цей Барабаш, хоч би був зрадником свого народу, яким кожна чесна людина гидиться, буде у них добрий і славний. Він знав, що і його прозвуть зрадником, але краще бути названим зрадником і мати чисту душу, ніж бути справдішнім зрадником.свого народу. Та може бути і таке, що не зможе свого плану виконати. От леда хвиля, прийдуть татари й заберуть його з собою як свого бранця. Якби сюди приїхав сам Хмельницький, він би з ним порозумівся. Хіба зачинати з Корнієнком, бо то якийсь повірений Хмельницького, коли йому таку важну місію доручив. Відтепер скільки мога важну державсь осторонь від своїх товаришів неволі і старався поговорити з Корнієнком на самоті.
Маю просити вашмосці о одну ласку,— каже раз до Корнієнка.
Оскільки буде цс н моїй силі вам зробити, не відмовлюсь.
Знаєш, вашмосці,, що мені предстоїть далека дорога у Крим. Не знаю, чи моя рідня спроможеться на те, щоб за мене дати окуп, і по знаю, чи я взагалі з тої неволі, вернусь. Позволь, вашмосць, піти мені в церкву висповідатись і запричаститись...
— Хіба ж, вашмосць, православний?
—— А хіба ж київський могилянський академік може бути неправославний?
Корнієнко дуже зрадів. Виговський узяв його за сердечну струну.
— Невже ж? Дуже радію, що знайшов товариша, хоч не з тих літ.— А в душі подумав зараз: "Чи не хитрить він часом?" — Я би рад з щирої душі, та це противне виразному наказові пана гетьмана. Я маю вас сторожити, вам не вільно з ким сходитись і говорити. Як вашій милості треба сповіді, то я пришлю сюди священика.
Виговський зітхнув:
— Я вже-так давно не був на службі божій... Корнієнкові зробилося жаль бідолахи:
Як мені, вашмосць, даси шляхетське слово, що говориш щиро і не маєш думки втекти, то я сам поведу тебе до церкви.
Спасибі, вашмосці. Не лише слово даю, але й забожусь, що говорю щиро, та не маю нічого іншого на умі, як задовольнити бажання моєї душі. Я пробував би втікати аж тоді, коли б мене татари в ясир гнали... А втім, мій любий, знай про те, що я вирішив неодмінно піти слідом Кречовського і пристати до вас. Що я досі був по тім боці, то причина в цьому така, що мене народний рух заскочив несподівано, і я не мав часу нагадатись. Тепер я мав час надуматись і бачу, що інакше не може бути. Тепер я одної думки з паном Хмельницьким і я того певний, що по кількох словах ми зговоримось і погодимось. Тільки ти, вашмосць, будь ласкав звернути пану Хмельницькому увагу на мене, бо хоч ми знайомі, то він, може, й не знає, що я тут. Це, гадаю, можеш зробити.
Тільки, що я не знаю, чи швидко пан Хмельницький сюди приїде...
Можна написати...
Я так і зроблю, таки зараз, нині.
Корнієнко додержав слова і післав листа до гетьмана під Корсунь. Та післанець вже туди не доїхав, бо стрінув Хмельницького в дорозі на Чигирин з Білої Церкви.
Хмельницький дуже зрадів, прочитавши листа. Вигов-ського він знав давніше, що той прихильно ставився до козацтва. Про полон Виговського довідався лише тепер.
— Вертай, козаче, у Чигирин і скажи, що я туди їду. Козак вертав стрілою, а по дорозі розказував стрічним
людям, що пан гетьман саме в Чигирин їде.
Чигиринці заворушились. Серпанка скликав раду і заявив їм радісну вістку, що давно вижиданий гість леда хвиля у город прибуде.
Як Корнієнко сказав це Виговському, той стиснув кріп-ко його руку.
Відтепер віддаю усі мої сили на службу козацтву, свому народові і своїй церкві.
Тепер я поміщу, вашмосць, деінде. Ваші товариші не повинні знати, що з вашмосцем станеться.
Виговський пішов зараз до полонених: • — Прощавайте, вашмосці, мене забирають звідсіля..,
— Чому, куди?
— Не знаю. Такий наказ прийшов від пана Хмельницького.
А що буде з нами?
І цього не знаю.
Пани затривожились. Чого доброго, Хмельницький віддасть їх під козацький суд, а то для них — неминуча смерть.
Корнієнко примістив Виговського в домі Хмельницького, хоч додав йому сторожу...
Онацький розставив своїх міліціянтів на шляху від Білої Церква Вони мали заздалегідь звістити, як гетьман наблизиться.
Як надбіг козак з вісткою, що гетьман наближається, вдарили по церквах у всі дзвони. Народ покинув роботу і біг у город. Хіба недужі та немічні старці остали дома, а то й малих діток брали матері на руки, щоб подивилися на свого козацького гетьмана.
Із церкви виходили попи в ризах, несли коругви. Серпанка виступив з цілою радою, держачи на срібному підносі хліб-сіль. У старого дрижали руки і голос, як заговорив до гетьмана:
— Спасибі, пане гетьмане, що не забув у своїй славі на твоїх приятелів — чигиринців та загостив до нас. Ти наш душею й тілом. Одним повітрям ми віддихали, в одній церкві богу молилися за гаразд і кращу долю нашої; віками томленої бідної України. Ми, чигиринці, вітаємо тебе щирим серцем і радісною сльозою. Хай почате так славно тобою діло довершиться, як зачалось. Жий нам, пане гетьмане, много літ на добро і спасіння України, нашої церкви і народу!
Зараз заспівав хор: "Сей день, его же сотвори, господь, возрадуемся і возвеселимся в онь". А на замку гримнули гармати.
Хмельницький, сидячи на коні, підніс вгору булаву. Усе затихло.
Чигиринці! — говорив гетьман грімким голосом.— Брати мої рідні! Як то господь у своїй премудрості запорядив. Недавно ще у тім" Чигирині гонили за мною ляхи, мов за скаженою собакою, замикали в тюрму і лагодились мене погубити. А сьогодні я виїжджаю до того дорогого моєму серцю Чигирина, як побідник над тими самими моїми ворогами. За це хай буде Всевишньому господеві наша сердечна дяка, честь і слава! При його помочі осягнули ми дві важні гцобіди. Ляхи розбиті, а їх гетьмани, що йшли розбити серце козацького тіла, Запорозьку Січ, мандрують тепер у сирівцях у Крим. А тут, у Чигирині, де ляхи так розпаніли, що нам і просвітку не було, тепер і духу панського не чути. Є в' бозі надія, що незадовго буде так по всій Україні. Проженемо панів зжидовою і єзуїтами, виметемо ненависну унію'і запануємо в своїй хаті своїм життям.
Амінь! — гукнув народ. На замку знову озвалися гармати. Похід рушив у город і попрямував до домика Хмельницького. Тут Хмельницький розпрощався з тим-и, що його супроводжували.
Годі описати, з яким почуванням переступав поріг свого дому недавній утікач, .ізгой, скиталець.
. Йому настрічу вийшла стара няня Горпина. Вона пла-
кала на радощах. • ".-•
. — Чи можна.мені старій обняти гетьманську голову та
поблагословити старечими руками мого пестунчика Бог-
дана? • —
— Можна, няню, можна,— каже гетьман зворушеним голосом, цілуючи її, в руку.— Для тебе, няню, остану я все тим самим Богданком, котрого ти колись колисала та пісеньок йому співала...
, Старушка обняла його голову й пригорнула до своїх грудей.
— Мій соколе, моє сонце ясне, от якого щастя .я діждала на старості літ.
• Козацька старшина дивилася залюбки на цю щиру любов. їх суворі лиця зворушилися дб сліз..;
Хмельницький запросив у хату козацьку старшину, Серпанку і благочинного, а звертаючись до народу, говорив:
. —т— Чигиринці! Я б запросив вас усіх, та бачите самі, що у моїй домівці місця для усіх мало. Але завтра на замку у старостинських покоях великий бенкет буде. Приходьте,
прошу, усі, не цурайтесь хліба-солі. Просимо, панове, за стіл, от бачите, що добра няня усе приладила. А де ж Олексій, няню?
На замку бранців пильнує. Його мало коли тут видати, навіть до своєї дівчини не забіжить...
Ого! Вже й дівчину знайшов? А то гультяй, дам я йому,— жартував Гетьман.
Благочинний поглянув на Серпанку.
— Степане,— каже до свого чури,— ану побіжи на замок, хай тут зараз Корнієнко прийде, чей же за той час бранці не втечуть...
Богдан з нянею стали гостей частувати та припрошувати.
— Повеселімся, брати,— каже Богдан,— нашою побі-дою. Доброго дістали пани прочухана, аж у Варшаві заболіло...
А тим часом у кімнатці Тимоша сидів Виговський під сторожею. Йому невільно було навіть у вікно подивитись. Він чув веселий гомін і оклики і знав, що то, певно, Хмельницький приїхав.
Прийшов і Корнієнко:
— Пане гетьмане! Бранці, яких мені передали пильнувати, живі і здорові.
— Ходи сюди, хлопче, хай тебе обійму та поцілую.
Хотів я усею душею повітати тебе, батьку,— та служба мені не дала. У такій метушні могли бранці легко втекти.
Добре, сину, що в тебе служба на першому місці, за те хвалю. Та тут на тебе, небоже, жолоби заносять, зачуваю, що ти дівчатам голови завертаєш, що воно таке?
Олексій спаленів, мов рак.
То таке діло, пане гетьмане,— каже Серпанка,— цей твій похресник заходив до мене в хату, ще як попереднього разу тут був. А в мене є дочка-одиначка, Катруся. Вони полюбилися чесно, а я радий, що такого зятя мені Бог пошле,, коли не погордите, бо Олексій вам начеб рідний.
Як ти, пане голово, не цурався мого похресника тоді, як я був скитальцем, то я не смію цуратися тебе, як я став старшим над усім низовим лицарством. А тебе, Олексію, за це хвалю, що ти вибрав собі найкращу дівчину в цілому Чигирині...
