Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Здоров! Та мені ніколи. Ходи зо мною, підведи мене на замок, усе по дорозі розкажу'.
Узяв Онацького під руку і тяг за собою, і став розказувати, пощо сюди приїхав.
— Я тепер старшую над міліцією. Багато гайдуків перейшли на наш бік.
Олексій розказав йому за свої побоювання щодо бранців.
Ти, певно, міркуєш собі: як утік Хмельницький, то можуть і інші втекти? Ні, це не те. Хмельницький не був би втік,, коли б я його не випустив.
Це правда, але Хмельницького прикували до стіни ланцюгом і держали в льоху, а мої бранці сидять на замку і ходять свобідно без кайданів.
То ти їх теж прикажи до льоху замкнути, хіба ж вони святі.
Не можна. Пан гетьман приказав поводитися з ними гарненько і щоб їм нічого не бракувало.
От бачиш, які ми, а які вони. Коли б так піймали Хмельницького знову, то, певно, не церемонились би. Ну справді, це інше діло і є чого побоюватись, але на це є рада. Я тобі дам до помочі моїх певних людей. Вони були панськими гайдуками і знають краще пильнувати, як твої козаки. Хай пильнують разом, а тоді можеш спокійно спати.
Я маю чого боятися, бо ти подумай, з яким лицем я станув би потім перед паном гетьманом.
Йди тепер сам, а я незабаром приведу своїх. Вони так добре знають цілий замок, як свою хату.
Корнієнко пішов до бранців і застав їх, як грали в кості. Йому аж на серці полегшало, бо уявив собі, що їх уже нема. Пішов дожидати Онацького. Онацький додержав слова і привів десяток досвідних людей. Онацький обійшов з Корнієнком замок довкола і показав йому таємні виходи, котрі зараз обставили сторожею.
— Йди ж собі тепер, Олексію, спокійно до Серпанків, якщо ти там ще не був. Вони будуть тобі, певно, дуже раді.
А до своїх людей говорив:
— Пильнуйте їх добре, бо то наші важкі вороги, то такі птиці, що можуть легко фуркнути...
Хіба би їх чортяка на хвості виніс...
Ходім, Олексію, куди тебе серце тягне, я йду теж. Хочу поглянути на вашу радість та повеселитись з вами.
По дорозі оповідав Корніенко Онацькому про побіду на Жовтих Водах.
Та то лиш початок, бо тепер буде розправа з самим гетьманом Потоцьким, а то буде тяжче.
Не турбуйсь! Бог — батько, а пан Хмельницький і з тим дасть собі раду. '
Серпанки знали від людей, що Олексій привів бранців, та чудувались, чому їх досі не навідав. Катруся подумала собі, що, може, погордував нею, він тепер великий чоловік поміж козацтвом.
Як Катруся виговорила свої побоювання перед мамою, то стара її заспокоювала і потішала. Він, певно, не має часу і мусить день і ніч бранців пильнувати.
Аж ось приходить пополудні Олексій з Онацьким. То була неділя, і всі сиділи в хаті. Один син читав святе письмо вголос, а всі слухали. Тільки Катрусі не було. Вона сумувала у своїй кімнатці...
Аж вбігає до неї Маруся:
— Катрусю, Олексій прийшов.
Десь відразу подівся увесь смуток. Катруся хотіла зараз бігти у світлицю, та Маруся її задержала:
— Так не можна. Обітри очі мокрою хустиною, бо ти плакала, а я тобі волосся причешу та заквітчаю. Припни ще мережану запаску.
і стали обидві поратись. Катруся спішилася, аж їй руки дрижали.
Онацькій увійшов у хату, держачи Олексія за руку.
Ваші голови! Здорові будьте з святою неділею!
Спасибі, просимо сідати.
Не сядемо, поки урядового діла не полагодимо. Ви голова, а я слуга громади і старшина над міліцією: отож ми довідались, що десь тут у городі двоє молодят полюбилися, та й лиха доля їх розлучила. Ми за тим слідкували та й оцього козака піймали. Може, то він? А та дівчина, може, якраз у вашому домі живе...
Не договорив Онацький своєї жартівливої речі, як у хату вбігла Катруся і кинулась Олексієві в обійми.
— От воно як! Похваліть, пане голово, що отаман городської міліції справно свою службу робить... а тепер сядемо та спочинемо. Моя отаманська рука так далеко не сягає, щоб перепинити те, що тут тепер робиться...
Олексій не випускав із обіймів дівчини. Аж згодом спам'ятавсь і приступив до,Серпанків привітатись. В його очах були сльози.
Вибачте, батьку, та й ви, паніматко, що не привітався зараз, та цей отаман держав мене цупко за руку, що не дав рушитись.
А Катруся ще цупкіше держала в обіймах,— каже Онацький.
Були всі дуже раді. Принесли меду і стали частуватись. Молодята сиділи на боці, держачись за руки. Серпанка каже:
Раді би ми почути від Олексія, як то було на Жовтих Водах, та його тепер, між нами начеб не було.
Начеб потонув у рожевій пахучій воді, дайте їм спокій, тепер з ними не договоритися,— каже Онацький.
І справді Олексій не знав тепер, де він є.
Ми в Чигирині важних бранців маємо, а гетьман поручив Олексієві пильнувати їх. Та я йому тепер поможу, то могтиме частіше сюди заходити.
Коли б лише ляхи їх не відбили,— каже Серпанка.
Здається, що пан гетьман уважає Чигирин за безпечне місце, коли їх сюди прислав.
Але Потоцький все ще цілий і коли б так натиснув на наших, то й Чигирин зачепить...
Будемо оборонятись, поки поміч не наспіє. Бог — батько! Ще не вмерла козацька мати...
III
ПІД КОРСУНЕМ
В гетьманському таборі під Черкасами бенкети. Пани п'ють та гуляють, вижидають вістки від многонадійного гетьманича Степана Потоцького. Цілковитий розгром хлопства запевнений. От леда хвиля повернеться побідник із свіжим вінцем лавровим і приведе в кайданах Хмельницького і увесь його штаб. На тих бенкетах обговорюється, яку для них видумати кару? Дехто радить, щоб їх післати в Варшаву, як колись наливайківців. Інші з цим не згодні. Післати Хмельницького у Варшаву на те, щоб його зараз пустити на волю. За ним буде король, за ним канцлер, бо ж Хмельницький був їх спільником у затіях на шляхетські вольності. А хоч би й не те, то тут проливається кров на те, щоб Варшава мала Іеаігшп 1, як їх будуть карати. Ні, вони піймають, і вони самі покарають. Кіл його не мине, але треба ще придумати додатки, щоб тямив, що вмирає.
Та від Степана довгенько не приходили вісті.
Старий гетьман потішав себе:
— Степан хоче, певно, покінчити все відразу, але це так швидко не може статись. Підождемо.
Найменшого побоювання не було. Побіда певна. Таку голоту можна канчуками розігнати, не добуваючи навіть шаблі. На всякий випадок треба післати роз'їзди, довідатись, чого так зволікають з поворотом. Роз'їзди виходили щодня, а жоден не вертав.
Певно, десь у степу заблукались, а може, пішли за Степаном далі,— говорили пани.
Чи не хоче нас мій син випередити1 і, розгромивши Хмельницького, піти відразу на Січ?
Нарешті вернув один роз'їзд, котрий нікого не стрінув. Здибав лише по дорозі великі припаси харчів, не знати, для кого і ким призбирані.
Як нема нікого, то нічим тривожитись. Знову бенкети і п'яничання. Щойно за кілька днів пришкандибав до обозу обідраний і знеможений рядовий жовнір, що ходив з Степаном, і розповів про страшний розгром у Княжому байраку.
— Це брехня! — кричав гетьман.— Це, певно, посланий козаками шпиг, в тюрму його...
Потім вернув ще один роз'їзд, котрий теж не стрінув нікого, хіба нагромаджені припаси.
Панам ставало таке положення неясним, треба рушати вперед. Гетьман говорив, що він соромиться такого походу на хлопів. Досить на них кия. Такий противник негідний бути ворогом лицарського війська.
Похід ішов на Корсунь. Розсилані кінні стежі не вертали. Трава в стелу вже стояла висока. У ній крилися козаки з татарами і стежі впадали їм у руки. їх вирубували впень.
Аж одного дня знайшла стеж а раненого, сливе живого шляхтича. Його привезли перед гетьмана між двома кіньми.
1 Теаїшт (лат.) —видовище.
— Нещастя, пане гетьмане, козаки, драгуни й піхотинці перейшли до Хмельницького. Ми розбиті. Сапіга, Чарнецький, Шемберг і інші в неволі. Пана Степана полонили важко раненого, певно, вже не жиє...— шляхтич захлипав і не міг більше говорити.
Пани задеревіли. Гетьман рвав собі волосся на голові і став плакати.
— Сину, мій сину, чи на те давав тобі булаву, щоб ти перемінив її на могильну лопату?
За молодим Потоцьким всі плакали, бо всі його любили.
Панів овіяло заяцем. Ранений шляхтич оповідав ці страхіття як очевидець, і. годі було йому не вірити. У Хмельницького велика сила війська. Козацтво і хлопство напливає з усіх сторін, увесь табір попав Хмельницькому в руки, і буде їх чим узброїти і одягти. Гетьманові піддавали горілки, щоб заспокоївся. Зараз скликали воєнну раду.
Хоч яке велике було нещастя і небезпека, незгода між гетьманами не вгавала, один другому йшов півперек, як і перше.
Польний гетьман Калиновський хотів іти зараз на ворога, змусити його до одвертого бою і знищити.
— Я цього зробити не можу,— каже Потоцький,— прагну помсти за мого сина, відплачу його смерть потоками хлопської крові, хочу помсти за зраду, але мені треба часу, щоб отямитися від того страшного горя, я мушу зрівноважитись і тому я мушу остати на місці...
Синявський радив знову інакше:
— З того всього, що сталось, я бачу, що наше військо непевне. В ньому багато українців, котрі кожної хвилі так, як і тамті, можуть перейти до ворога. Одяг душі не зміняє. З таким військом ми перед Хмельницьким не встоїмо. А маємо ми перед ним уступати, то краще засісти нам у якому городі, де з голоду не згинемо, і підождати, поки не прийде підмога з Польщі.
Ця думка усім сподобалась. Потоцькому було байдуже, як зробиться, коли б лише не так, як хоче Калиновський. На те Калиновський дуже сердився. Переходячи біля Потоцького, кинув йому обидливе слово: "Баба!"
Потоцький закусив зуби і почув ще більшу ненависть до свого товариша.
Вислано зараз Гдешевського з роз'їздом, а військо йшло далі на Корсунь.
Він вернув четвертого дня з вісткою, що Хмельницький з татарами під Тугай-беєм уже в Смілі. Він бачив, як вороже військо переходило річку Тясмин і незадовго може сюди наспіти.
Годі було йти далі. Треба було у якомусь корисному місці підождати на ворога і з ним розправитись.
Між Корсунем і Стеблевом були якісь старі окопи, і Потоцький задумав у них засісти. їх трохи підправили і затягли на вал гармати. Щоб не було ворогові захисту, наказав спалити Корсунь і Стеблів. Цьому противився Калиновський:
— Це ж божевілля, ми самі собі могилу копаємо, бо не буде нам де прохарчуватись.
ч Але наказ Потоцького був виконаний.
Горів Корсунь і Стеблів. Бідні люди рятували з вогню свою мізерію і втікали у ліс.
Калиновський уважав обране місце недогідним.
