Мартін Іден - Джек Лондон

почуття. І це велична річ. Ось я зариваюсь лицем у траву, і від пахощів її в мені розбуджується безліч думок і образів. Це ж пахощі всесвіту! Я чую сміх і пісню, щастя й горе, боротьбу і смерть. Від запаху трави в мене перед очима постають яскраві видива, і я хотів би розповісти про них вам і цілому світові. Але як то зробити? Язик мій зв’язаний. Оце тільки я хотів вам розповісти, як впливає на мене запах трави, і не зміг. Вийшло щось бліде й невиразне. Мої слова - це безсилий белькіт. А я ж задихаюся з бажання говорити! - Він розпачливо підніс руки.- Ні, це неможливе. Цього не зрозуміти, не передати словами!

- Але ви таки гарно говорите,- наполягала Рут.- Просто дивно, яких ви домоглись успіхів за той короткий час, що я вас знаю. Містер Бетлер - блискучий промовець, партійне керівництво штату завжди запрошує його виступати з передвиборними промовами. А от учора за обідом ви говорили не гірше від нього. Тільки він стриманіший. Ви занадто гарячкуєте, але згодом це мине. З вас міг би вийти добрий оратор. Взагалі б ви далеко пішли... якби схотіли. У вас є сила. Я певна, що ви могли б вести за собою людей, та й узагалі, за що б ви не взялися, вам усе далося б так само легко, як і граматика. З вас був би добрий адвокат, блискучий політичний діяч. Ніщо не заважає вам досягти такого самого успіху, як і містер Бетлер. І до того ж без катару,- додала вона, посміхаючись.

Так вони розмовляли й далі. Рут лагідно-переконливим тоном знов доводила йому потребу в систематичній освіті і користь латинської мови, яка лежить у підвалинах всякої професії. Вона змальовувала йому свій ідеал чоловіка й мужчини, цілком списаний з її батька і доповнений деякими рисочками, безперечно, від містера Бетлера. Лежачи на спині, Мартін уважно слухав і з насолодою стежив за кожним порухом її губ, але мозок його не сприймав слів. У її картині не було нічого привабливого, і до його гострої любовної туги домішувався тупий біль розчарування. Жодним словом не згадала вона про його літературну працю, і принесені рукописи лежали забуті на землі.

Нарешті, коли вона замовкла, Мартін глянув, чи не низько спустилося сонце, і почав збирати рукописи, тим самим нагадавши про їх існування.

- Ой, а я й забула,- спохопилась Рут.- Мені ж так хочеться послухати.

Мартін прочитав їй оповідання, одне з найкращих, як він гадав. Він назвав його «Вино життя», і той п’янкий трунок, що шумував йому в мозку під час писання, п’янив його й тепер. У самому задумі оповідання була своєрідна чарівність, а він ще намагався підсилити її яскравими словами й барвами. Запал, з яким він писав цю річ, ожив знову й пойняв його так владно, що він став глухий і сліпий на вади твору. Але не так було з Рут. Її вправне вухо вловлювало всі невдалі місця й перебільшення, надмірний пафос новака, перебої в ритміці. А втім, вона тут взагалі не завважувала ніякого ритму, хіба що часом він ставав занадто пишним і неприємно разив її дилетантизмом. «Дилетантизм» - то й був її остаточний висновок, хоч за це вона промовчала. Навпаки, коли він скінчив, вона відзначила кілька дрібніших недоглядів і сказала, що в цілому оповідання їй подобається.

Проте Мартін був розчарований. Критичні зауваження її були слушні, він визнавав це. Однак показував їй свою працю не для школярських поправок. Суть же не в них. Про таке можна було б і не говорити. Він міг би їх, зрештою, виправити, він може навчитися їх виправляти. Але ж бо він виловив із життя щось велике і спробував втілити у своєму оповіданні. І саме цим великим хотів він поділитися з нею, а не будовою речень і вживанням крапок та ком. Він хотів, щоб вона відчула разом з ним те велике, що він бачив власними очима, осягнув власним розумом і власного рукою виклав на папері. Що ж, певно, йому не пощастило передати це. Може, редактори й мають рацію. Він таки відчував велике, але висловити його незугарний. І, приховавши своє розчарування, він так легко погодився з її критикою, що вона й не здогадалася, яке прикре почуття облягло його в глибині душі.

- А це оповідання я назвав «Казан»,- мовив він, розгортаючи ще один рукопис.- Уже п’ять журналів відкинули його, хоч мені воно здається непоганим. Правда, сам я собі не суддя, але, по-моєму, щось я в цьому вловив справжнього. Вас, може, це й не вразить так, як мене... Але воно коротеньке - всього дві тисячі слів.

- Який жах! - вигукнула вона, коли Мартін скінчив читати.- Це жах, невимовний жах!

З потаємним задоволенням спостеріг він її бліде лице, розширені очі й стиснуті руки. Цим разом пощастило! Він зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він досяг мети. То байдуже, чи сподобалось їй оповідання,- важливо те, що воно її вразило, захопило й опанувало, примусило слухати, забувши про деталі.

- Таке життя,- сказав він,- а життя не все прекрасне. А втім, може, то моє дивацтво - вбачати в цьому красу? Хоч мені вона видається у сто разів більшою тут, аніж...

- Але чому ця нещасна жінка не могла...- перебила вона його, а тоді, не висловивши до кінця свого протесту, вигукнула: - О! Це низько, негарно, брудно!

На мить Мартінові здалося, що серце йому завмерло. Брудно! Вже цього він ніяк не сподівався. Такого на думці він не мав. Усе оповідання постало перед ним в огненних літерах, і серед цього сліпучого блиску даремно шукав він якогось бруду. І от серце знов забилось йому в грудях. Совість його була спокійна.

- Чому ви не вибрали приємнішого сюжету? - спитала вона,- Ми знаємо, що на світі багато бруду, але це ж не підстава...

Вона обурено говорила й далі, та він уже не слухав її. Усміхався сам до себе, дивлячись на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що своєю чистотою воно мовби осявало душу Мартінові, стирало з неї всі плями, і мовби занурювало її в небесне сяйво, холодне й оксамитово-ніжне, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі багато бруду!» Він уявляв собі, що