Мартін Іден - Джек Лондон

на відповідь у довгий конверт, запечатував його, наліплював ще марки зверху і кидав у поштову скриньку. Рукопис мандрував по країні, і через деякий час листоноша повертав його Мартінові в іншому довгому конверті, на якому були наліплені його марки. Либонь, взагалі ніякого редактора й не було, а був якийсь хитромудрий апарат, що перекладав рукопис з одного конверта в інший і наліплював марки. Це нагадувало автомат, куди кидають монетку, і ту ж мить звідти вискакує жувальна гумка або плитка шоколаду, залежно від того, в яку щілину опустять монету. Отож так само й редакційна машина. З одного отвору випадають чеки на гонорар, а з другого листи з відмовою. Досі Мартін весь час попадав у другий отвір.

Листи ці особливо підкреслювали жахливу механічність усього процесу. То були друковані стандартні бланки, і він мав уже сотні їх, по десяткові чи й більше на кожен рукопис. Якби він одержав хоч один рядок, один-єдиний, написаний самим редактором на одному з цих листів, йому було б легше. Але жоден редактор нічим не виявляв свого існування. І, кінець кінцем, Мартін дійшов висновку, що на світі немає ніяких живих редакторів, а є лише коліщатка добре змащеної бездоганної машини.

Мартін був завзятий і витривалий, і в нього вистачило б упертості цілими роками годувати цю машину в такий спосіб. Але він спливав кров’ю, і боротьба мала скінчитися через кілька тижнів. З кожним тижнем рахунок за помешкання й харчі наближав день його банкрутства, а поштові витрати на сорок рукописів ще більше сприяли цьому. Він уже не купував книжок, заощаджував на кожній дрібниці, щоб як-небудь віддалити неминучий кінець; але ощадним він бути не вмів і на цілий тиждень прискорив розв’язку, давши Мерієн п’ять доларів на плаття.

Він боровся в темряві, без поради й без заохоти, перед лицем одчаю. Навіть Гертруда почала поглядати на нього скоса. Спочатку вона, як добра сестра, дивилась крізь пальці на це його, мовляв, дурисвітство, але, бувши до того ж сестрою дбайливою, згодом занепокоїлась. Тепер їй здавалося, що його дурисвітство переходить у божевілля. Мартін завважував це її ставлення і мучився від нього більше, ніж від одвертого глузування Бернарда Хігінботема. Мартін вірив у себе, але був самотній у своїй вірі. Навіть Рут не поділяла цієї віри. Вона хотіла, щоб він цілком віддався навчанню і, хоч одверто не засуджувала його літературних спроб, але ніколи їх і не схвалювала.

Досі Мартін ще ні разу не показував їй того, що писав. Він не зважувався на це з якоїсь особливої делікатності, та й знаючи, як багато працює вона в університеті, не хотів забирати в неї час. Але, одержавши диплом, Рут сама попросила Мартіна показати їй щось із його творів. Мартін і зрадів, і злякався. Перед ним же був фахівець. Вона бакалавр мистецтв, вивчала літературу у видатних професорів. Можливо, редактори теж досвідчені судді, але вона не зробить так, як вони. Вона не надішле йому бланк з трафаретною відмовою і не скаже, що хоч його твору й не прийнято, проте він не позбавлений певної цінності. Вона говоритиме з ним, як щира, чутлива людина, з властивою їй жвавістю та бистрістю розуму, а головне, хоч крайчиком ока побачить справжнього Мартіна Ідена. З його творів вона пізнає його душу й серце, збагне дещо з його мрій, відчує силу, що криється в ньому.

Мартін відібрав для неї кілька других примірників своїх оповідань і після деякого вагання додав ще «Пісні моря». Одного червцевого дня вони вирушили на велосипедах за місто у бік гір. Це вдруге вони вибиралися вдвох на прогулянку, і, їдучи дорогою, вдихаючи тепле запашне повітря, в яке вливав прохолоду свіжий морський вітрець, він усім серцем відчував, як чудово й доладно збудований світ, як добре жити в ньому й любити. Велосипеди вони лишили край дороги, а самі піднялись на брунасту вершину пагорка, де від спаленої сонцем трави віяло живлющим жнивним духом.

- Вона вже зробила своє,- мовив Мартін, коли Рут умостилась на його піджаку, а він сам простягся просто на теплій землі. Приємний запах трави долинав йому до мозку і розбурхував потік думок, що переходили від поодиноких фактів до узагальнень.- Вона здійснила вже своє призначення,- казав він далі, чуло торкаючись сухої трави,- Вона прокинулась до життя під вологою зимових злив, боролася з першими весняними хуртовинами, цвіла й вабила до себе комах та бджіл, розкидала своє насіння і, виконавши свій обов’язок...

- Чому ви дивитесь на все так страшенно практично? - перебила його Рут.

- Та, певно, тому, що вивчаю теорію еволюції. Щиро кажучи, у мене ж це тільки розкрилися очі на світ.

- Проте мені здається, що ви перестали бачити красу, ставши таким практичним. Ви руйнуєте красу, як хлопчик, що ловить метеликів і стирає пилок з їхніх чудових крилець.

Він похитав головою:

- Краса має своє значення, але досі я цього не розумів. Просто я вважав красу красою, та й годі, і не думав, що в неї є якийсь глибший сенс. Я не розумів, що воно таке, краса. Але тепер я розумію чи, вірніш, починаю розуміти. Ця трава стала для мене куди прекрасніша, відколи я знаю, чому вона така, відколи я довідався про всю ту приховану дію сонця, дощу й землі, яка потрібна була, щоб на цьому пагорку виросла трава. В історії ж бо кожної травинки є своя романтика і навіть пригоди. Думка про це бентежить мене. Коли я уявляю собі гру енергії й матерії і всю цю велику життєву боротьбу, мені здається, що я міг би написати цілу поему про траву.

- Як гарно ви говорите! - неуважно сказала Рут, але він помітив, що вона допитливо дивиться на нього.

Мартін на мить зніяковів і увесь почервонів.

- Я радий, що хоч трохи вивчився говорити,- пробурмотів він.- Мені ж так багато хочеться сказати. Але все це таке велике, що я не знаходжу слів. Іноді мені здається, що все життя, увесь світ сповнили мою душу і жадають, щоб я говорив за них. Я відчуваю - хоч і не можу того пояснити,- я відчуваю всю оцю велич, а коли починаю говорити, мурмочу, як мала дитина. Нелегка це річ - втілити свої думки й почуття в такі слова, щоб той, хто читає чи слухає їх, знов перетворив їх у думки й