Українська література » Класика » Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

Здалося, що дім та ліжко також були нею просякнуті, отож треба було нагріти простирадло й ковдру власним тілом. А в ньому тепла не було й трошки. І тут сталося те, що влітку буває з комарами. Вони нерушно сидять десь поруч і хижо надчікують, поки жертва почне засинати. І саме в час того півсну й нападають із роздирливим дзижчанням. Так сталося й тут. Поставив, як звичайно, перед очі картинку, яка теж була античною ремінісценцією: побачив коло Колізею, де всі лави заповнені тінями в римських тогах, і всі вони з невимовною увагою дивилися на кін чи поле, на якому снували точнісінько такі ж тіні, розділені на жінок та чоловіків. І ті тіні виконували повільний і дивний танець, вона наближалася до нього, а він до неї — і пильно придивлялися, чи це часом не половина кожного. Але їх відкидало одне від одного, тобто відштовхувало, і то через те, що вибір завжди був фальшивий. І тіні наново починали того самого танка, а коли хтось половину свою знаходив, то кін покидав разом із вибраницею, а на їхнє місце сходила долі пара з тих, що сиділи на кам’яних лавах. Цю картинку можна було дивитися без кінця, тож він натис уявну кнопку, щоб зупинити танцюристів, а тоді спокійнісінько поринути в сіряві, сіро-темні хвилі. Але тут спрацював принцип комара, бо саме тоді (чи він сам переплутав кнопки, чи хтось учинив те збоку) комар ужалив напівсонну людину, тобто до вибухівки покотився по шнуру вогонь.

Із грюком відчинилися сінешні двері, які були поруч із його кімнатою, і до коридорця ввалилося щось задихане, яке сопло й плямкало.

— Суки! — загорлав цілком п’яним, а отже, розладнаним голосом Аркадій Петрович. — Виходіть стрічать хазяїна! Я прийшов вас… — і Аркадій ужив непристойного слова.

Іванові здалося, що там, за іншими дверима, що вели до хазяйської половини, ніби позривалися з сідел птахи, точніше кури, заплескали крильми й закричали-закудкудакали пронизливими тонкими голосами. За хвилю ті двері розчинилися (були-бо рипливі, й Іван міг те почути) і весь коридорець чи передпокій заповнився тими покриками. І виглядало це цілком так, як буває, коли птахи зграєю нападають на безборонну людину: кричать і б’ють дзьобами та крильми, а людина відбивається чи захищається, затуляючи руками голову.

— Суки! Суки! — верещав Аркадій Петрович. — Не трогайте мене, бо буду вас бить!

Але його вже схопили, може, й за волосся чи хтозна-як, відтак птахами стали ті тонкі й верескливі поклики; щось гупнуло, ніби хтось упав, тоді й почувся нелюдський низькотонний рев, який, коли прислухатися, був змішаний із болісними вигуками; ще по тому Іван почув, як тягли щось важке, ніби міха, і, здається, саме це важке верещало й кричало на низьких нотах.

Іван зірвався на ноги й кинувся, як був, у трусах та майці, до дверей. Відкинув защіпку, на хвилю спинився, набрав повні легені повітря й рішуче рвонув двері. Але в коридорці вже нікого не було, а шум, лайки, низький рев долинали з-за щільно зачинених хазяйських дверей. Зрештою рев обірвався, хоч перед тим Іван розібрав щось подібне до: "Люди, рятуйте!" — а що він був єдина людина, яка могла те вчинити, то, не тямлячи, що чинить, кинувся до хазяйських дверей, тим більше, що почув якісь методичні, глухі удари. Рвучко розхилив і остовпів од того, що побачив.

Обличчям до землі лежала чоловіча постать, зв’язана по всьому тілові шнуром для білизни, із завернутою набік головою і з забитою до рота якоюсь, схожою на трусики, жіночою одежиною — жіночою тому, що була рожева, а ще з мереживом. Очі Аркадія Петровича вибалушилися аж так, що майже випадали з орбіт. На ногах у нього сиділа верхи Таїсія Іванівна і щосили лупцювала свого незаконного качалкою по сідниці, примовляючи під час того вибивання:

— Піди й повісся! Піди й повісся, проклята личино, бо спáсу на тебе нема, нігодяя! Піди й повісся!

Людмила стояла уклякло спиною до Івана й навідмах лупила вітчима кулаками — Пастухове тіло звивалося й корчилося. Відтак Іван Василевський, забувши свою літературну мову, загорлав суржиком, саме таким, який культивувався в цьому домі та, й зрештою, у батьківському:

— Перестаньте! Що ви дєлаїте!

І тут до нього повернулося червоне, кругле, надуте, вирячене й ошкірене під шапкою розкудланого волосся обличчя Таїсії Іванівни:

— Какоє право маїте сюда входіть, а ще й голим! У нас була договороність! Убірайтесь вон! — проказала чітком-чітко Таїсія Іванівна, відтак загорлала несамовито: — Вон! Собака! Вон із глаз! Бо сам такоє получиш!

Іван Василевський злякано і вражено сахнувся, відтак забув, що він людина, яка прибула на порятунок того, котрий про це волав, миттю вимкнувся з кімнати і, трусячись усім тілом, яке так і не встигло зігрітися в холодній постелі, поплуганився до себе, де став, завернувши в дивний спосіб голову, і почав сторожко прислухатися. Зрадливий трем ще не покинув його тіла, а прокочувався по ньому хвилями — так завжди бувало, коли в нього вдома казився сп’яну його вітчим, але відтоді, як покинув дім, такого з ним не траплялося. Було вже тихо, екзекуція увіч припинилася, хіба долинало якесь шамотання і вряди-годи зривалися голоси.

Вирішив лягти, бо не мав сили стояти. Натяг до підборіддя ковдру, зуби цокотіли, і тілом все ще проходили хвилі дриготи. Відтак рипнули двері, найпевніше ті, хазяйські, і в коридорці прошалапали кроки. Різко відхилилися двері вже його — в прочілі постала світла постать.

— Можна ввійти? — спитала рішуче Людмила.

Він мовчав — зуби цокотіли. Постать у нічній сорочці перейшла через кімнатку й присіла на ліжко, її рука торкнулася його лоба.

— Господи, ти весь тремтиш! Не треба брати того до серця! Ну, не треба! — сказала вона, ніжно гладячи обличчя і волосся. — Нічого ж не случилось! Так у нас буває, бо інакше він не отямиться!

Її рука опустилася — гладила груди й плечі, це вже через ковдру.

— Прошу тебе, Ванечко, не треба! Ну, будь розумничок, Іванку, — сокотіла. Ти ж такий сильний, такий неподібний до того бовдура! Візьми себе в руки! Ну ж нічого не случилось!

І сталося диво. Від ласки та пестливих слів Іванове тіло перестало труситися, а зуби дзвонити. Але лишався напружений, як струна.

— Завтра… від вас… піду! — вичавив він.

— Нікуди ти не підеш! — лагідно сказала Людмила, все ще легко погладжуючи його. — Таке в нас не часто буває. Полежить зв’язаний до ранку, отверезіє і заспокоїться — хворий він чоловік!

— Буде зв’язаний цілу ніч? — з жахом спитав Іван.

— А хочеш, щоб цілу ніч колотив? — спитала тим-таки розм’яклим голосом Людмила. — Його треба зупинити відразу й не давати попусту, бо сам не зупиниться. Біда це в нас, що ж маємо робить?

Знову легка дригота пройшла Іванові по тілі. Людмила це відчула.

— Хочеш, ляжу біля тебе — заспокоїшся? — шепнула.

— Ні! — сказав уже зі сталевою ноткою в голосі. — Не чіпайте мене!

— Хочеш, щоб пішла? — спитала ніжно.

— Так! — витиснув із себе. — Хочу! Щоб ви пішли, хочу сам піти… від вашої колотнечі… вона мені ні на щó!

— Нікуди ти не підеш! — твердіше, але все ще із солодкими нотками сказала Людмила. Прилягла біля нього й м’яко притислася через ковдру. — Я не домалювала твого портрета, — її рука гладила його, сягаючи все далі й далі, аж до живота. — Повісиш у себе, і він тебе від мене не пустить, хі-хі!

— Лучче не чіпайте мене! — зимно повторив він.

Але її рука вже натрапила на сталево наструмлене вудо — натрапила й різко відсмикнулася. А з ним раптом сталося щось несподіване, зрештою, і сподіване, бо в ньому пробудився звір. І не просто пробудився, як це вже бувало, а скочив на ноги роз’ятрений і безумний. Відтак роз’ятреним та безумним став він, Іван Василевський, бо за якусь мить Людмила опинилася під ним і була насаджена на сталеве вудо так нагло, що не встигла й подиха перевести. Відтак заклякла, бувши перелякана і вражена, а що це довго не тривало, всього кілька хвилин, навіть не встигла отямитися. Він звівся раптово над нею: страшний, розпалений, ярий і розшалілий, і оббризкав молоком її оголеного живота. Відтак захитався, ніби підрубане дерево, і майже бездиханно звалився побіч, трохи її боляче й притисши.

— Нащо ти це зробив? — із жахом спитала Людмила, вивільняючись з-під нього.

Але він лежав непорушно, як колода, світячи отим звіриним поглядом, який колись її надихнув. Відтак по паузі сказав рипливим голосом:

— Попереджав тебе: не чіпай! Не послухалася — й дістала!

— Але ж я хотіла… тебе… заспокоїти.

— Те, що хотіла, дістала! — зарипів крижаним голосом. — А тепер забирайся!

— Але ж ти не покинеш мене, Іванку, — засокотіла, обіймаючи його. — Після того, що сталося…

— Коли б була дівчина, не покинув, — чавунним голосом прорипів він. — А тепер точно знаю: ти не дівчина! І злягалася не з одним і не раз. Завтра від вас піду, а не відстанеш, то січас!

Вони обоє вже не стежили за мовою, через що в неї і вскакували варваризми.

— Ти людина чи каменюка? — зойкнула Людмила.

Промовчав якусь хвилю, відтак заговорив важким і неприємним голосом, кидаючи кожне слово, як бомбу:

— Да, я чавунний! І мене можна зламать і розбить, але мене не можна зігнуть, пойняла? І не я ліз до тебе, а ти до мене. Не кликав, а приходила. Плела сітку, стерво! Хотіла дурачка зловить. Отож і дістала, що заслужила, тоїсть зловилася сама. Забирайся, курва, бо викину як останню сучку!

І ці страшні слова викинули її з ліжка — заридала і, схопившись за обличчя, побігла з кімнати, а за нею холодно й примружено стежили пильні й чіпкі очі звіра, не виявляючи до жертви жодного співчуття.

20

Те, що сталося далі, я бачу як кульмінаційну яву в драмі — у ній будуть задіяні всі герої. Розсувається завіса. На кону — дім у формі прозорої кулі, густо залитий світлом, тобто в кожній клітині Сфери горить яскрава електрична лампочка. Іван Василевський і досі лежить у ліжку з підтягненою до підборіддя ковдрою, ніби покійник. Але він не покійник, бо очі має розплющені, хоча й мертві, Таїсія Іванівна у своїй клітці спокійно стелить ліжко; Кіт при ній, крутиться, муркочучи, біля її ніг. Аркадія Петровича ніде не видно, принаймні ні в його кімнаті, ні у вітальні його нема, але у Сфері він має конче бути. Людмила біжить. Заскакує до вітальні й тільки тут відводить від обличчя руки: воно в неї страшне: очі вирячені, рот скривлено-розтулений, сльози з брудом чи залишками косметики розмазано по щоках, і вони продовжують текти, тіло струшується.

Відгуки про книгу Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: