Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

Так, зараз він зайде до них, заплатить за прожиття і скаже, що вибирається, бо в нього змінилися наміри, а наміри таки змінилися.

Устав, одягся й вийшов у коридор. Його двері були змазані й не рипіли, і він спогадав: ось чому так безшумно вчора зайшов і вийшов від нього Пастух. У кухні чулася шамотня, тож Іван, маючи дозвола туди заходити по воду і тримаючи затиснені в жмені гроші, широко розчинив двері й приголомшено зупинився. Таїсія Іванівна лежала тулубом на кухонному столі, спираючись широко розведеними ногами об підлогу і з химерно вивернутою головою, за нею стояв Аркадій Петрович і спазматично вихався, як пес. Двері ж на кухню не були так добре змазані, тому рипнули. Аркадій Петрович повернув ошкірене обличчя і сказав:

— Хочеш попробувать? Ходи! Вона дасть!

— Шо ти собі позволяєш! — верескнула Таїсія Іванівна, намагаючись звестися. — Прожени його вон!

Однак Аркадій Петрович притис її руками до столу й не подумав зупинитися.

Іван був у паніці. Сахнувся, кинувсь у свою кімнату, схопив папку і, навіть не взявши парасолі, вирвався на дощ, який, здавалося б, тільки й чекав цього моменту, бо почав цвьохкати його й стьобати. Іван припустився бігти, сховатися було ніде, а до трамвая чималенько; невдовзі холодні струмені затекли йому через коміра на спину і поповзли вужиками до сідниці, що, певною мірою, остудило його порив, — побрів через потока, що цілком залив вулицю, уже не намагаючись кудись утекти. До трамвая дістався мокрий як хлющ і, певне, мав особливий вираз обличчя, бо люди на нього зглядалися, а там, де стояв, почала збиратись калюжа. Єдине мав бажання: захопити десь на самоті Федю Сала (а може, й не на самоті) і добре його віддухопелити. Однак, поки їхав, ця думка зблідла, покволішала, бо, зрештою, до чого тут Федьо Сало, адже той йому ясно сказав: не сподобається, то може звідти піти, тобто повернутися до гуртожитку, а ще й порадив резонно не виписуватися до пори (так він і вчинив, домовившись із комендантом, а це тому не було не до шмиги — міг примістити на його ліжку якогось бездахого за приватну плату). Отже, помсту над Федею Салом треба відставити, бо Федьо тут винуватий таки не був, — розжарений Іванів мозок, хоч і тупий, здолав це зрозуміти, бо правду сказав Аркадій Пастух (а він робив своє діло з власною жінкою, хай і незаконною), що він у цій ситуації таки муха. Але ошкір на його обличчі й цинічна пропозиція по-справжньому Івана злякали — вже не було то мирне, хоч і зі слідами опущеності, обличчя, яке мигало перед його зором проздовж цього місяця, а подоба одмінна, подоба… ні, не міг знайти точного слова… яка його жахнула. Але ні, знає, що то була за подоба — подоба вітчима, коли на того нападав сказ. От тобі й виходець із країни райської невинності й патріархальної простоти моралі та щастя! Власне, простота моралі була, а от райської невинності — ні на мак!

І йому знову з’явився образ дволикого Гермеса: одне лице Аркадія, а друге — Таїсії. Ні, винуватий передусім сам, адже на перемовинах щодо співіснування йому було заказано входити без стуку, і цей рішучий заказ виповіла таки Таїсія Іванівна — очевидно, добре знала звички свого незаконного чоловіка, коли тому припікало.

Отакий потік чіткого, логічного мислення був невластивий Іванові, але до того спричинилася небуденність ситуації, яку пережив. А ще йому було соромно, відтак жар щік спалив чи висушив воду на лиці, а що від подібного спалення чи просушки природно виникає пара, то голова нашого головного героя оточилася прозорою кулею чи сферою, і коли б це був не осінній, а літній свинячий дощ, над головою в нього просвітився б золотавий німб, звісно, фальшивий, а може, й в образі маленької веселочки. Однак кілька містично наладнаних жіночих персон у тому трамваї подивилися на Івана із захопленим жахом, а одна, молодша, визнала його навіть інтересним і стрілила двома бісиками, що виглядали як щось осереднє між купідончиками і бісиками справжніми. Але їхні стріли не змогли пробити димового скафандра, бо не до того Іванові було. Ця ж метаморфоза сталася з ним не тому, що був аж такий соромливий (як той загадковий квартирант, котрий жив у найманій кімнатці ще до Феді, — про нього Іванові так і не вдалося зібрати достатніх даних), а через те, що таке йому випало бачити вперше. І він удруге вирішив туди не повертатися, згодившись пожертвувати і майном, і частиною конспектів (бо деякі лежали в папці, яку прихопив), і книгами. Але… комірного він так і не заплатив, отже, був приречений повернутися, та й до своєї одежі та книг не міг поставитися легковажно. Через це капітулянтські думки прогнав, компромісно вирішивши наступну ніч перебути в гуртожитку, бо сьогодні в нього, напевне, не вистачить мужності туди прийти.

12

І він справді повернувся туди наступного дня, під вечір. А дощ ішов цілий день і цілу ніч, уранці перетворившись у мряку, яка, здавалося, живилася листям із дерев, бо позжирала з гілок усе, що на них залишалося, а те, листя, що вилігувалося під деревами, посіріло й поблякло, мряка відтак розпочала пожирання того листя через гниття, тобто випиваючи з нього решту соків і мертвлячи остаточно. Отож Іван, поки йшов вулицею, мусив дихати тліном, що нагадувало йому цвинтаря, — саме там такий запах хронічний. Мряка ж висіла над містом цілий день, химерно перетворюючи будинки у сферичні кулі, від чого стіни просвічувалися й за ними проглядалася чорна гусінь, яка лазила, ставала ставма, похитувала тілами й головами часом так, що йому здавалося, ніби весь цей люд, законсервований, як тюлька, чи кілька, чи шпроти в банках будинків, веде якогось дуже вихилясного танця, правда, без жодного музичного супроводу. Іван подумав, що таке зміщення визначає його схвильованість, бо навіть уявити не міг, як його зустрінуть там, куди несуть ноги. Змисли також не були прості, бо одна частина його мозку (права півкуля, чоловіча) гостро не бажала повертатися, тоді як ліва потаємно, навіть трохи млосно того хотіла, визнаючи рацію Аркадія Петровича, і та частина була ніжно й дотикально обплутана білою павутиною, виплетеною вустами, які вміють так мило, заклично й чарівно всміхатися, а він же (кат би його забрав!) не якесь там капшо, а нормальний хлопець!

З такими почуттями вступив у двір, і перший тут його зустрів пасивний дійовець цієї вистави Пес, котрий виявився аж такий ґречний, що виступив із буди, повівши носом, ніби прочував, що оновлення ситуації може приневолити цього напівчужака знову пригостити його ковбаскою; поки що, подумав Пес, він, цей квартирант, поводивсь, як свиня: ковбасою поманив, але давати перестав. А що собачий нюх розвиненіший за людський, то Пес у своїх розмислах мав цілковиту рацію: Іван видобув із папки кілька кавалків ковбаси, і Пес із акробатичною вправністю схопив її на льоту, підстрибнувши в повітрі й витворивши класичного собачого обертаса. Його морда натурально наблизилася до Іванової фізіономії, і хлопець, очевидно, через вищеописане збудження відкрив для себе, що Пес вельми схожий на Аркадія Петровича. Це зовсім не було дивиною чи даниною так званій химерній прозі, бо собаки часто бувають схожі на господаря чи господиню, залежно від розкладу своїх симпатій, а буду, як пригадаємо, лагодив йому не хто, як Аркадій Пастух. Але це відкриття виштовхнуло з Івана Василевського іншу думку: коли Аркадій Петрович — то поданий долею образ-знак, щоб показати, ким він, Іван, став би, коли б залишився в цьому домі назавжди, то Пес, безсумнівно, образ-знак, котрий може з’явити, що станеться далі з Аркадієм Петровичем, а фактом, щоб так думати, й був спосіб, яким він поєднувався зі своєю незаконною жінкою, тобто таки собачий. Така чудна думка на хвилю зупинила рішучість Івана Василевського, але йому запекли завбачливо покладені в кишеню штанів гроші за прожиття. Треба до цього сказати, що, перш ніж повернутися сюди, Іван подумки розіграв сценку, як саме віддаватиме ті гроші, навіть приготував потрібні слова, загорнувши їх у папірчика власної рішучості й поклавши на поличку правої, чоловічої, отже, мужньої частини свого мозку.

Але життя досконаліше гри, як сказав Панас Мирний, правда, не пам’ятаю де, отож сцена, яка розігралася далі, відбулася за цілком іншим розписом, через що мені вкотре постав перед очі кін.

Розсувається завіса, і я бачу Сферу, розділену на клітини. Іван увіходить до неї ззовні до коридорця, а в прочілі уже стримить барилькувата постать господині з майже затемненим лицем.

Її грубі ноги розставлено — можливо, з огляду на Кота, бо той, поки відбувається діалог, робить довкола ніг-стовпів вісімки, солодкаво мружачись і приїсно муркаючи.

— Де це ви пропали? — схвильовано вигукує господиня. — Я вже вулнуваться почала.

— Бе-бе-бе! — пробекав Іван Василевський.

— Що, з’явився блудний син? — весело проказує з-за плеча господині кругле лице Аркадія Петровича, воно привітно усміхнене. — Ми вже думали: з вами шось случилось.

Іван ошелешений, бо вони аж зовсім не знічені від того, що він зазирнув у їхню сокровенність, принаймні господиня дивиться на нього цілком телячими очима. І, може, через ці очі Іван відчуває, що груди йому пробиває меч.

— Хочу попросити… у вас… вибачення, — витискає він засохлу пасту з тюбика. — Прийшов… заплатити вам.

І тут побачив, що обличчя Таїсії Іванівни солодко розпливлося й почало нагадувати кисіль чи желе, бо, здається, її переживання через його пропажу ґрунтувалося саме на боязні не одержати тих грошей.

— Я думаю, — сказав цілком усупереч їхнім таємним розмовам, так само визираючи з-за плеча незаконної половини, Аркадій Петрович, виглядало, ніби він знову готувався перегнути Таїсію Іванівну, але вже в цьому прочілі, але не встиг, тому й стоїть ззаду, — шо вам у нас жилося харашо і претензій у вас до нас не може буть.

— Так, але…

— Вам у нас не наравиться? — кисіль (чи желе) обличчя Таїсії Іванівни миттю скис.

— Бачите… — пробелькотів Іван.

— Не треба нічого бачити, — суворо й двозначно сказала Таїсія Іванівна. — Живемо під одним дахом, як одна сімня, а в сімні…

— А коли сімня, то сіють сім’я, — поставив веселу мамризю Аркадій Петрович.

— Веди себе прилічно, Аркаша, — цнотливо мовила Таїсія Іванівна.

— Та шо він, шуток не пунімає? — оскалився Аркадій Петрович.

Тим часом Іван Василевський витяг цілком змокрілою рукою з кишені гроші й тицьнув Таїсії Іванівні.