Українська література » Класика » Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

І, як не раз буває, при певних зусиллях машина чмихає і таки знову заводиться. Відтак Іван Василевський безвідмовно визнав: він таки давав підстави Людмилі плекати щодо нього надію. Перше: відповідав на її заманливого усміха. Друга помилка. Відчув бажання помститися, через що сам зайшов у розмову, коли вона малювала на дворі. Третя: пожалів її і притис до себе її голову, а ще: пожалівши, поступився. Була й четверта, але те ховав у залізній скриньці чи у футлярі, замкнувши на кілька секретних замочків: її стріли все-таки в нього проникали й ранили, а ще умащували його чоловіче єство. Так, отого самця, який має за честь іти на поклик самиці і не відмовляти їй, бо так велить природа. Бо вирісши під диктатом деспотично-скаженого вітчима, котрий був певною мірою схожий на Аркадія Пастуха (тільки цей без великоросійської брутальності із сентиментальністю), він, Іван Василевський, тікаючи з рідного дому, виніс тверде переконання: чоловік, який знущається із жінки, то варвар і дикун, бо навіть пес чи вовк ніколи не нападе й не вкусить самиці. Відтак оте четверте жило в ньому, хай і в тісно запечатаній скриньці. Про п’яте почав думати тільки тепер: не мав права розпитувати дівчину про її колишні любовні пригоди, бо виходило, ніби ревнував (хоч, коли покласти руку на серце, це йшло не від ревнощів, а від того мисливського вогника хотів вияснити ситуацію, а для чого?) Відтак вона виправдовувалася, а це чи не початок любовних стосунків? Тому знову його перемогла, бо коли такі стосунки визнавалися, то чи не в цьому ховалася магія?

Ще одну річ зауважив Іван: коли Пес у цій драмі бачився прообразом Аркадія Петровича, з’являючи його майбутнє, то Кішка, напевне, була прообразом Людмили, але не так алегоричним продовженням її образу, а тотемним відображенням. Але магія, подумав Василевський, була не в тому, що дівчина завойовувала його через систему мікроперемог, а в тому, що, коли відбувався акт малювання, він, Іван, поставав перед нею ніби просвічений потужним променем, тож майже фізично відчував, що вона вибирає з нього частку його єства й присвоює. Коли ж це чинилося, тобто під час акту малювання, він того через природжену тугодумність не спостеріг, але зараз, просвічуючи з допомогою первісної машини затемнені чи натякові місця, був у тому більш як переконаний. Було в ньому й інше, що Людмила, напевне, помітила, але злегковажила, сподіваючись подолати, а може, це й живило її інтереса до нього — сторожкого, нашорошеного і пильного звіра, який твердо заперечував Людмилу як половину його андрогіна, тобто напевне відчував: Людмила не та дівчина, з якою Іван міг би ввійти у серйозні стосунки, котрі, як правило, завершуються нормальним шлюбом, а інакшого стосунку з особами протилежної статі Іван Василевський зі своєю залізною та притумленою природою не допускав. Ось чому зближення з дівчиною, яке чимдалі поглиблювалося, нагадувало не природний рух до злиття різнозаряджених тіл, а втягування активнішим пасивнішого, причому активнішим чинником супроти природи ставало тіло з пасивним закладенням. Отут і був дисбаланс, який і будив у ньому звіра, тобто спричиняв лють і бажання повстати й помститися, — природна позиція раба супроти володаря за умови, що раб аж ніяк не пасивне тіло, а тільки приневолений до пасивності.

Чи не тому на статичному, завмерлому Івановому обличчі й застигла крива півусмішка, а очі стали такими, про які Людмила й сказала, малюючи їх:

— Ось вони, ваші очі!

18

А дощ продовжував іти. Власне, це вже був не дощ, а мжичка, морось, що заповнила весь простір, над яким панувала сірою водою, і та вода, бувши надто розріджена, не так опадала, як плавала в повітрі, і тільки коли відбувалося скрешення дрібних часток, витворювалися краплі, і їх уже тягло до себе земне тяжіння. Це створювало невимовну ваготу, яка чавила Іванові Василевському на мозка, і він відчував, що йому треба кудись піти, адже тут, у домі чи Сфері, панувала, може, й народжена справжньою, інша морось із тривожним надчікуванням. Не міг нічого вчити, не хотів і до бібліотечки, бо й там нічого не вивчить, блукати ж під мжичкою — безумство, друзів він не мав, упитися також щось не пускало, може, небажання уподібнюватися до Аркадія Петровича, отож здавалося, що вже не ходить із кутка в куток надто тісної клітки, а літає в ній, як ґедзь, котрого занесло в хату. І він, Іван, учинив так, як завжди, коли доїдала стума, особливо це траплялось у вихідні, — називав це "мандрами до кіна". Тобто приходив до кінотеатру, дивився фільм, виходив і йшов до іншого, де дивився другого, тоді третього, проміжки між фільмами заповнюючи переїданнями в пиріжкових чи відвідуванням виставок, якщо у вихідні працювали, чи катанням у транспорті, але це тоді, коли бувало мало людей, щоб, прихилившись до шибки, розглядати перехожих та будинки. "Мандруючи", ніколи не заводив принагідних знайомств, навіть коли траплялася оказія; голову мав порожню, груди так само, тобто ставав не людиною, а оболонкою, що, зрештою, його й урівноважувало. Загалом же, крім заданого для навчання, нічого не читав і мало чим цікавився, бо так веліла його раціоналістична природа: кіно чи виставки були для нього не духовним хлібом, а засобом збути незадіяний час, отож не вмів відрізнити фільму доброго від поганого — всі лишалися для нього однаково добрі чи погані. Вважав, що прийшов у місто тільки щоб учитися, бо це дасть згодом роботу, яку, знав, виконуватиме напівформально, напівстаранно, і це знову-таки для того, щоб забезпечити собі спокій. Єдине, чого праг: бути в житті не ліпшим і не гіршим, а коли того спокою знаходив, пізнавав те, що називав щастям. Тоді йому ставало радісно, хоч трохи й сумно, зрештою, справжня радість має бути з печальною поволокою. По тому приходила втома, яка вела його до ліжка, де й поринав у солодку пітьму. "Солодка тьма, — думав він, — ось нірвана!" Зрештою, в кінці життєвого шляху також лежала солодка пітьма, і він думав про те без жодного страху. З другого боку, здатність перебувати в таких станах робила його змислово розвиненим, ба витонченим.

Так учинив і сьогодні, відтак повернувся додому в майже порожньому трамваї, начиненім вогкістю, бо дощ таки не переставав, вряди-годи переходячи з мряки у краплепад. Вода панувала скрізь: у повітрі, речах, у камінні, асфальті, у стінах будинків, у металі, в черевиках, одежі, в кепці, в тілі — тотальне панування, навіть його втома замлоєна мокротою. І він думав про одне: дістатися до лігва і щоб там, у домі, нічого сьогодні не сталося. Бо в глибині душі не зникала й тривога; знав: час вибуху надходить. Вона була безпричинна, нераціональна, схована, схована навіть не в передпочуттях, а в очах Страшка, який сьогодні кілька разів вигулькував із води його єства, як нурець, і розтулив рота, розширюючи очі, ніби готуючись щось гукнути, але так нічого й не гукав. Але Іван знав: час вибуху таки надходить, десь поруч блукають у чорних масках тіні підривників, які закладають вибухівку, тягнуть шнура й розбігаються навсібіч, як миші — сірі миші з ошкіреними писками, що означали чи загрозу, чи насмішку. Бо хоча й був Іван істотою раціональною, але й до нього часом приходили містичні хвилини, яких не хотів розуміти, але завжди відчував. Отож саме ці змисли й товкли йому в голову, що час вибуху й надходить. А ще сьогодні стався дивний заверт голови — коли вийшов із кінотеатру і простував до іншого на четвертого фільма. І йому здалося: в розкладі сфер над головою щось змінилося чи змістилося, бо в цьому світі не буває стандарту, хоч би як люди щодо того старалися. Здавалося, стандарт — це і є той спокій, якого й сам шукав; ось він є, ось він — усталений нерушно й безсумнівно, але саме тоді на нього починала свій похід заглада. В це вірив, і саме це було в ньому рушієм песимізму, який не давав змоги прийняти в душу хоч якусь вартість життя та світу. Бо заглада — це те саме, що діти в батьків. Творять їх у любові та піднесенні, із задоволенням і без, а потім через них плачуть; зрештою, саме діти — зумовлювачі смерті людини. "Оцей дощ, — подумав він, дивлячись у трамвайне вікно, — і є таким плачем".

(Пізніше думав, що вибух таки стався через нього. Людмила не робила секрету, що готується його малювати чи що малює, — двері до кімнати, коли чинився цей акт, залишалися прочинені. Аркадій Петрович надавав цьому актові магічного значення і, може, сам у те вірив, а не лише лякав Івана. Коли все те чинилося, Пастух напевне був удома і стежив за Людмилою. А коли стежив, не міг не помітити її розсміяності чи того, що перевдяглась в ошатну сукню і тягне мольберта та малярське приладдя, — ось що могло спричинитися до вибуху. І сфери тут можуть бути ні на що, навіть у присутності чужої людини, отже, Івана. А може, через акт малювання він переставав бути чужою людиною, а переходив у "свої"? Чи ж Людмила того не знала, адже в них у домі знають усе? То чи не були її дії викликом у відповідь на брутальну сексуальну активність вітчима щодо її матері? І чи справді боялася того вибуху? Ці питання так і залишаться риторичними, бо Іван Василевський відповіді на них не дістане. Але коли б і не піддався на Людмилині круті-верті, то вибуху, можливо, не сталося. Зважмо, під час дощу Аркадій Петрович утрачав самовладання, але з тим по-своєму боровся, хай і в своєрідний спосіб, використовуючи для цього свою незаконну половину. Інтим, був переконаний Іван Василевський, мусить мати охорону (навіть з боку закону), і ніхто не має права регулювати способи, що їх уживають з’єднані в подружжі для любощів, дарма що подружжя тут було законом не скріплене. То що ж відбувалося: чи Людмила й справді використала можливість завершити свою магію павука щодо мухи, чи вона зумисне провокувала вибуха? Ця позиція важлива, бо коли головна увага її зосереджувалася на мусі, тобто Івані, то вона залишалася байдужа до Аркадія Петровича; коли ж провокувала, то байдужою її до нього аж ніяк не назвеш. Але це були пізніші думки; тоді, коли все відбувалося, Іван Василевський про них і не гадав, хоч, може, вони вже починали народжуватися, але знову-таки у змислах.)

19

Вибух стався тоді, коли Іван уже розібрався з одежі й забрався під ковдру, відчуваючи, що все його тіло нестерпно просяклося вологою.

Відгуки про книгу Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: