Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис

Візьмімо такі фрази: "При будуванні клубу ми застосували всі нові технічні досягнення"; "При бажанні цього можна досягти"; "Це можна здійснити при всіх обставинах" – У всіх цих фразах прийменник при стоїть на позначення часу. Погляньмо, коли саме наша класика й живе народне мовлення користуються цим прийменником: "Була в мене небога, при мені вона і зросла" (Марко Вовчок); "Три явори посадила сестра при долині" (Т. Шевченко); "Він такий у нас чоловік, що все при начальстві крутиться" (з живих уст). У всіх цих прикладах прийменник при позначає місце. Уживають його й як відповідника до російського прийменника в: "Як живе чоловік при вбозтві, то й хороший зробиться поганий, а як при волі, то й ледащо покажеться гарне" (Б. Грінченко), – або в таких висловах, як при розумі, при здоров'ю: "Був чоловік середніх літ, при здоров'ю" (Ганна Барвінок).

Далеко рідше ми натрапляємо на прийменник при з відтінком часу: "При слові "ключниця" Зоя злісно стиснула губи" (Леся Українка); "При такій інтенсивній праці треба добре їсти" (М. Коцюбинський); "При згоді були люди" (Словник Б. Грінченка). У цих фразах можна поставити й описову конструкцію: "Коли почула слово "ключниця"…", "Коли так інтенсивно працювати…", "Коли згоджувалися…".

Якщо в фразі мовиться про історичний або тривалий час із життя певної людини чи багатьох людей, тоді класика й народне мовлення вдаються до прийменника за: "Ото було за наших часів – Верді, Россіні…" (Леся Українка); "За Хмельницького Юрася пуста Україна звелася, а за Павла Тетеренка – не поправиться й теперенька" (М. Номис); "За царя Панька, як земля була тонка" (приповідка); "Це було ще за життя мого батька" (з живих уст).

Із цих прикладів випливає, що й у трьох перших фразах слід було сказати: "Коли будували (або – Будуючи) клуб, ми застосували"; "Коли є бажання (або Бажаючи), цього можна досягти"; "за всіх обставин".

СПОЛУЧНИКИ

Аби, щоб (щоби), жеб (жеби)

Сполучник аби звичайно є відповідником до російських лишь бы, только бы: "Аби день до вечора" (приповідка); "Нехай собі співає, аби не голосно" (Т. Шевченко). Але в деяких говірках української мови це слово править за синонім сполучників щоб, хоч би, як–би. Це позначилось і в нашій класичній літературі, наприклад: "Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти" (В. Стефаник).

У сучасній українській літературній мові сполучника аби вживають тільки в його першому значенні, тому в фразі, взятій із газетного фейлетона, слово аби стоїть не на своєму місці: "Усі можуть засвідчити: не було ще випадку, аби хтось із працівників управління навіть з виховною метою хапався за пасок, розмовляючи з своїм сином". Тут і в подібних випадках треба послугуватися сполучником щоб, як це чуємо в відомій народній пісні: "…щоб наша доля нас не цуралась, щоб легше в світі жилося!"

Слід завважити, що в говірках західних областей України трапляється замість щоб (щоби) сполучник жеб (жеби): "Немає злого, жеби на добре не вийшло". Такий сполучник треба вважати за діалектизм і полонізм, який прийшов у ті говірки підо впливом польської мови (żeby). Звісно, йому не може бути місця в літературній мові, крім тих випадків, коли в художньому творі, задля колориту, автор хоче зберегти пряму мову своїх персонажів.

Варто, тільки, тільки–но, як тільки

Інколи доводиться чути з уст і бачити на письмі вислови на кшталт: "Варто мені взятися за роботу, як він одразу ж кличе мене до себе"; "Варто мені лягти, як миттю засинаю". В обох цих фразах слово варто, вжите в значенні прислівника, стоїть не до речі, його механічно перенесено з російських висловів "стоит мне взяться за работу", "стоит мне лечь". По–українському в таких випадках слід сказати: "Тільки (або − тільки–но, як тільки) візьмусь за роботу, він одразу кличе мене до себе"; "Тільки (або − тільки–но, як тільки) ляжу, миттю засинаю".

Слово варто кажемо тоді, коли хочемо висловити, що слід або не слід щось робити, що є в цьому потреба чи рація: "І справді варто було б попливти човном" (І. Нечуй–Левицький); "То видно, ще не варто над ним і сумувать" (Леся Українка); "Варто щось попоїсти" (Б. Грінченко) .

І − й − та

Між словами в реченні й між реченнями ми часто вживаємо сполучників і та й. Українська мова − милозвучна й тому пильнує, щоб не скупчувалось поряд кілька голосних або кілька приголосних. Для того, щоб ці звуки гармонійно чергувались, є в українській граматиці правило чергування, за яким звук і чергується з й на початку слів (він іде, вона йде), а також коли ці звуки виконують функцію сполучника. На жаль, іноді забувають про це правило й пишуть: "Вона і він" замість − "Вона й він". Письменники, що дбають за високий рівень мовної культури в своїх творах, послідовно додержуються цього правила й ставлять сполучник і, якщо попереднє слово кінчилось на приголосну ("Я прокинувся через те, що поїзд сіпонув і раптом пішов швидко". − Ю. Смолич), та сполучник й, коли наприкінці попереднього слова стоїть голосна ("Хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу" (О. Гончар).

Якщо між сполучниками і та й нема ніякої значеннєвої різниці, то сполучник та може бути в значенні і ("Тільки він та вона, та старий, та стара…" − Дитяча пісенька), а також у значенні слова але ("Ой п'є Байда мед–горілочку, та не день, не два, та й не годиночку". − Дума). Коли вживати сполучника та в значенні і, а коли ставити сполучник і − це питання здебільшого суто стилістичне: якщо в реченні вже є і, тоді для стилістичної різноманітності може прислужитися сполучник та: "Вона й її мати та багато інших людей знали про це"; "Батько наказав мені та його братові полагодити повітку". Сполучником та в значенні і поєднуються також близько споріднені поняття, стани й явища, а крім того, стани й явища, одне з яких випливає з другого або зумовлюється другим, стани й явища, які чергуються: "батько та мати", "ходить та плаче", "сміється та плаче", "блискає та гримить", "кажуть та пишуть" і т. ін. Нема також ніякої значеннєвої різниці між словом але й сполучником та в значенні але отож, коли ставити те чи те слово − це питання лише стилю.

Як би не − хоч би як, який би не − хоч би який

Часто помиляються в тих випадках, коли будують українську фразу за зразком російських висловів как ни ("А вы, друзья, как ни садитесь, все ж в музыканты не годитесь"), какой бы ни ("Какой бы ни был результат, а работать нужно") й кажуть та пишуть: "Без освіти нічого не осягнеш, як би не хотів того"; "Не тонкощі сюжетоскладання, якими б не були вони винахідливими, цікавлять нас". Таке калькування російських, висловів інколи навіть не дозволяє гаразд зрозуміти фразу, наприклад, перше речення, сказане вголос, можна зрозуміти й так: "Без освіти нічого не осягнеш, якщо того не хотів". Щоб такої плутанини не було, треба висловлюватись правильно по–українському: "Без освіти нічого не осягнеш, хоч би як того хотів"; "Не тонкощі сюжетоскладання, хоч би які винахідливі вони були, цікавлять нас". Так усталилося в нашій класиці й живому народному мовленні, отож нема чого від цього відступатись: "Не до пари голубоньці горобець, хоч який він прехороший молодець" (Л. Глібов).

Так само російському вислову что бы ни відповідає і український хоч би що ("Хоч би що він думав, хоч би що робив, а якась потаємна думка точить його серце, мов хробак…" − М. Чабанівський); так само й російським висловам кто бы ни, где бы ни відповідають українські хоч хто, хоч де ("Хоч хто казатиме, − не слухайсь"; "Хоч де будеш, то я тебе знайду". − Словник Б. Грінченка).

ЧАСТКИ

Ж, же, а, бо, но

Частка ж (або, якщо попереднє слово кінчається на приголосну, же) в одних випадках відповідає російській частці же як ось, приміром, у приказці: "За моє жито мене ж і бито", в інших – ні. Скажім, у фразі "Та ти ж сам бачив" частка ж більше відповідає російському слову ведь: "Да ведь ты сам видел". Бувають випадки, коли в українській фразі краще поставити сполучник а, хоч у відповідній російській фразі стоїть частка же: "Братья работали, я же сидел" – "Брати Працювали, а я сидів".

Частка ж (же) часто надає фразі підсильного пояснювального (або виправдувального) характеру: "Я ж не хотів цього"; "Я ж не думав, що так воно обернеться", – хоч ліпше "Та я не хотів…"; "Та я не думав…".

Інколи російській частці же відповідає українське бо: "Та йди–бо сюди!"; "Та годі–бо тобі!", – або частка но: "Сядь–но та розкажи",

Лише, тільки, лиш, лишень

Дехто з сучасних журналістів і молодих письменників так уподобав слово лише, що забув про близьке тільки і, нехтуючи навіть стилістичні вимоги, раз у раз тулить це лише, як в оцій фразі: "Він помітив їх лише тоді, як вони вибігли на узлісся; лише в одного з них теліпався за спиною автомат".

Істотної різниці між словами тільки й лише (або лиш) нема, але не треба збіднювати мову й користуватись завжди одним словом. Наша класика й народне мовлення не дають переваги якомусь одному, а, в міру потреби, користуються обома словами: "Тільки тоді і полегша, як нишком заплачу" (І. Котляревський); "Хотів говорити і не міг. Лише дивився" (М. Коцюбинський); "Усі дівки прийшли води набирати, лиш моєї милої не пускає мати" (народна пісня).

Близькою за звучанням, а інколи й значенням до слова лише (лиш) є частка лишень: "А покажи лишень, скільки в тебе грошей?" (Г. Квітка–Основ'яненко). Але здебільшого ця частка стоїть із дієсловом у наказовому, способі й відповідає російській частці —ка (смотри‑ка, скажи‑ка): "Стривай лишень! Чи чуєш? Щось плаче за ворітьми" (Т. Шевченко); "Куди вам! Підіть лишень умийтесь!" (М. Номис). Через те, що для першого значення цієї частки є аж три синоніми, краще користуватись нею тільки в другому значенні: "Дай лишень прикурити"; "Скажи лишень, де ти вчора була?".

Не то, не то – чи то, чи…

Часто трапляється помилка навіть у сучасних художніх творах типу: "Не то справді хотів спати, не то тільки вдавав, що хоче". Такого вислову нема в українській мові – його механічно перенесено з російської, де цілком природно звучить фраза: "Не то действительно хотел спать, не то делал вид, что хочется".