Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис
Погнила не полова, а "пожнивні рештки". І вже буряк – не буряк, а "цукрова сировина".
Справді, тиск штампованих канцелярських висловів позначається не тільки на мові газет і працівників, що раз у раз мають діло з вхідними й вихідними паперами, але часом просякає й на сторінки художніх творів, не кажучи вже за публіцистичні статті. Усі ці рішення, присвоєння, виконання, кредити довір'я й лиміти часу мають одне спільне невичерпне джерело – канцелярію. Розуміється, ніхто не буде заперечувати специфічності ділової мови й вимагати в службовому листуванні образних метафор, метонімій, синекдох і кучерявих епітетів, але й не є конче потрібним починати кожний офіційний папірець словами "з огляду на те" й кінчати "зважаючи на вищесказане", тому вже поготів треба вилучати з канви художнього твору канцелярські реп'яхи.
Є слова, що ніяк не даються до використання не тільки в поетичному творі, а й на численних сторінках великого прозового полотна. Хіба можна "прийняти рішення" засвідчитись коханій дівчині в своїх почуттях до неї? К. Гордієнко, до речі, наводить щодо цього слова А. Чехова: "Разве в стихи годятся такие паршивые слова, как "сплошной"? Надо же ведь и вкус иметь", – і К. Федіна: "У меня существует написанный словарь неугодных для работы, запрещенных слов". Щоб наочно показати читачеві, якими є канцелярські штампи в художньому творі, письменник складає навіть маленьку "новелу", зіткану з перлів ділового листування, початок якої вже промовляє сам за себе: "Галина перебувала в колгоспі на гарному рахунку…"
Докладно спиняючись на потребі розвивати чутливість до слова або, інакше кажучи, на потребі розвивати художній смак, К. Гордієнко торкається цікавого питання про доцільність використання того чи того слова в певному стилістичному плані.
Він слушно констатує, що "деякі наші твори рясніють строкатими, механічно поєднаними різностильовими рядками – не кожен осягнув, відчув, оволодів народним поетичним строєм". І з цим не можна не погодитись, хіба що викликає заперечення виклад цієї правильної думки: в одному ряді стоять дієслова, що вимагають різних відмінків (осягнути – що, відчути – що, але оволодіти – чим), а тим часом їх узгоджено з одним спільним для всіх іменником в орудному відмінку. Правильно сказано й далі, що слова можуть мати подвійне значення, залежно від того, як їх спрямувати, внаслідок чого слова набирають у фразі позитивного, негативного чи нейтрального значення.
Шкода тільки, що, розвиваючи свою думку про слушність використання різних слів у різних контекстах, К. Гордієнко перечить самому собі: "Коли я чую, що господарка порається біля печі, то мені це зрозуміло. Коли ж я чую, що художник порається біля картини, це в мене викликає подив". Чому? Хіба дієслово поратися, поєднане з іменником художник, не може бути теж відповідно спрямоване й звучати то з позитивною інтонацією, то з неґативною, то з нейтральною?
До речі, й наша класика, зокрема Панас Мирний, не цуралася слова поратись і поширювала масштаби його застосування далеко від печі: "Він у тих законах, як миша у зерні, порабться: на законах спить, законами диха". А як бути з доконаною формою цього дієслова – впоратися? Теж лишити до вжитку тільки біля печі? Однак І. Франко зважувався писати: "Вони мусили чекати з півгодини, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами", – та й М. Коцюбинський не боявся надавати цьому слову ширшого, ніж робота коло печі, значення: "В моє життя влізло щось, з чим не могла впоратися моя звичайна урівноваженість".
Видимо, цей погляд письменника треба поставити до категорії власних уподобань, хоч він і пише: "Я не думаю, що це "смаківщина"…"
Ще більше мене дивує твердження К. Гордієнка: "Спробуйте молодого тракториста, завклубом, бригадира, комбайнера назвати парубком!" Ну й що? Спробуємо: "З того часу, як пішов від нас веселий парубійко Сашко Пилипчук, що заправляв у клубі, все пішло нанівець – ні кіно, ні пісень, ні сміху". Або ще: "Наш бригадир, хоч і справний, сказати, чоловік та й у літах уже, а все ще парубкує чомусь". Невже дико звучить? Мені здається – нормально. Хіба можливість парубкувати є прерогатива тільки Енея, про якого І. Котляревський писав, що той "був парубок моторний і хлопець – хоч куди козак"? Очевидно, ні. К. Гордієнко покликається на те, що за часів О. Пушкіна й М. Лермонтова в Росії писали "младая дева", чого, мовляв, не скажеш тепер про дівчину комсомольського віку ланкову чи там доярку, та це навряд чи може переконати когось. Це–бо слова різних категорій і різних мов. К. Гордієнко добре знає, що за часів О. Пушкіна й М. Лермонтова слова младая дева можна було почути тільки з уст найвищих верств російського суспільства – аристократії й чиновництва: міщани більше подобали слово девица, а в широких масах соціальних низів, серед селян чи ремісників, казали девка, девушка. Отож, младая дева має колорит не тільки певної епохи, а й певного панівного тоді класу. Українське слово парубок у вустах усіх шарів суспільства завжди означало одне й те ж: "неодружений юнак". Так було за Богдана Хмельницького, таке ж значення має це слово й тепер. То як можна ставити його на одній площині зі словами младая дева? Та це – не сумірні речі – кінь і трепетна лань. Ні, тут українського парубка аж ніяк не спаруєш із російською младой девой і не обкрутиш навколо архаїчного аналоя!
Та багато сперечатись тут не доводиться: кожний митець має свої погляди й смаки. А якщо певні думки автора викликають полеміку, то це тільки свідчить, що його книжка порушує актуальні питання, що вона – на часі. Треба сподіватися, що змістовна збірка статей К. Гордієнка знайде широкий відгук у всіх тих, хто цікавиться українським словом, і напевно стане поштовхом для інших авторів – узятись і собі за перо для участі у важливій і корисній розмові.
ЩОБ ЯСКРАВО Й ТОЧНО
Міфи і реальність
Якби книжку А. Лисенка "Міф про "стовпотворіння" та людські мови" розглядати тільки з погляду вимог, що ставить до автора серія розмов із богомільними, під знаком якої вийшла ця книжка у Видавництві політичної літератури України, то їй можна було б дати позитивну оцінку, але не на шпальтах "Літературної України", а десь у вужчому, спеціальному періодичному виданні. Справді, автор в основному впорався зі своїм завданням йому вдалось у невеликій за обсягом праці розвіяти хибне релігійне уявлення про походження мов і дати стислий огляд наукового пояснення, як саме виникли й розвивались мови народів світу. Але тема, в яку заглибився А. Лисенко, а також принагідні його думки виводять книжечку за межі спеціального призначення й привертають до неї увагу атеїстично переконаних читачів, яких цікавлять мовні проблеми.
Щодо походження різних мов А. Лисенко пише: виникнення й розвиток мовних сімей нагадують не міфічне родове дерево, про яке твердять деякі вчені–мовознавці, а цілий ліс. Чи варто надавати перевагу в такому туманному питанні якійсь одній науковій лінгвістичній теорії? Єдина прамова для всіх народів землі чи кілька прамов? Це питання мимоволі переносить нас у середину минулого сторіччя, коли в Європі точилась палка дискусія між моногеністами і полігеністами про походження людських племен, коли перші, до яких належав наш земляк, учений і мандрівник М. Миклухо–Маклай, доводили, що всі раси походять від одного кореня, а другі запевняли, ніби кожна раса має свій окремий корінь походження.
Як відомо, погляд полігеністів, котрий заперечувала передова європейська наука, став псевдонауковою теорією, що на неї спирались імперіалізм і расизм: мовляв, сама природа створила людей різними – вищими расами й нижчими, з яких одним судилось панувати, а другим – підкорятись.
Навряд чи можна, говорячи про співвідношення між національними мовами й їхніми діалектами, категорично твердити, як це робить А. Лисенко: місцеві діалекти – це колишні мови племен і народностей; об'єднані в період утворення нації в єдине ціле, вони становлять певну національну мову. Виходить, ніби національні мови виникли тільки внаслідок об'єднання діалектів в одне ціле, тимчасом як Маркс і Ф. Енгельс кажуть, що "…в усякій сучасній розвинутій мові природно виникла мова піднеслась до національної мови "лише" почасти (підкреслення моє. – Б. А. — Д.) завдяки концентрації діалектів у єдину національну мову, зумовлену економічною и політичною концентрацією".
Отож принцип інтеграції в такому питанні не може бути абсолютний; тут не слід забувати й про диференціацію, коли єдине плем'я – предок якоїсь народності, що згодом розвивається в націю, в своєму історичному розвитку, розпадаючись на споріднені племена, втрачало и єдину для цілого племені мову, з якої діалектично розвивались і діалекти. За доби формування, а далі й розвитку нації зі споріднених народностей якийсь один діалект набував сили й переваги, стаючи національною мовою. Скажімо, в основу української національної мови лягли середньонаддніпрянські говори. Національна мова, в свою чергу, породжує свою літературну мову, живлячися з різних діалектів. Важко собі уявити, щоб, наприклад, українська мова виникла внаслідок економічної й політичної концентрації гуцульського, поліського й київсько–полтавського діалектів, бо такої концентрації не могли зазнати народ і його мова, до Жовтня розпайовані між ворожими державами. Слов'янські племена й народності, розгалужуючись на своєму історичному шляху, створювали також діалекти, на яких позначились місцеві географічні, економічні й політичні умови. Потім ці діалекти збагатили й загальнонаціональну мову. Так чи так, а навряд чи доцільно наполягати на якомусь одному категоричному твердженні, коли саме питання потребує ще багатьох досліджень. Та це – вже справа науковців–спеціалістів заглиблюватись і розв'язувати такі складні проблеми, а не популярної книжечки А. Лисенка, яка має своє конкретне призначення, що його автор сумлінно виконав.
Окремо хочеться дещо сказати про мову викладу. Лексика автора не вискакує, як це часом трапляється в популярних виданнях, із колії усталених мовних норм. Дивує тільки, чому автор, уподобавши дієслово говорити, забув про інше – казати, без якого важко обійтись у фразах, що передують прямій мові або переповідають зміст; натомість раз у раз надибуємо "Енгельс говорить", "Маркс і Енгельс говорши" тощо.
