Не той став - Нечуй-Левицький
Молодиці поклали колодку на столі, посідали кругом стола й почали пити по чарці, ніби справляли родини колодки. Соломія пустувала коло стола, прикидалась, ніби вона забавляє дитину, цмокала до неї губами, осміхалась, хапала за носик пучками, лапала за вуха, здавлювала головку долонями, а далі почала співати дитячої пісні голосно на усю хату. В хаті аж гуло од гаму, од клекоту. Усі випили добре, усі говорили голосно, і ніхто нікого не слухав. Хата гула, неначе в улику бджоли, коли пасічник стукає в улик, щоб погнати бджоли вгору. А Соломіїн голос перемагав той клекіт і пронизував повітря, як гострий ніж.
Несподівано Соломія, дуріючи, вхопила колодку з стола і з усієї сили кинула її сторч головою додолу.
- Коли твій батько не любить твоєї матері, то й я тебе не буду любити! Оце тобі за батька така смерть! - крикнула Соломія і знов зареготалась голосно на всю хату чудно й дико, як часом регочуться божевільні.
Роман підвів на неї смутні очі, і знов у його по спині неначе полізли комашки од того божевільного реготу.
- Та не дурій-бо так, Соломіє! Ото розпустилась, неначе збожеволіла! - крикнули молодиці, і одна з них підняла сповиту колодку і знов поклала на столі.
Молодицям, очевидячки, не сподобалась така чудна вихватка, не сподобався такий чудний Соломіїн жарт. Декотрі притихли, декотрі поглядали на Соломію сердито.
- Це вже не знати що, а не жарти, - обізвалась одна молодиця, - так ніхто не справляє колодки. Жартуй, Соломіє, та й міру знай.
Але про цю неприємну Соломіїну вихватку швидко усі забули. Знов загуло в хаті, неначе в улику, знов забалакали молодиці. Сопілка заграла. Один парубок прийшов з скрипкою, швиденько направив її, підвів струни під голос сопілки і скрипка пристала незабаром до сопілки. Молодиці знов пішли в танець і задріботіли по хаті. В хаті неначе справляли весілля, а не родини колодки.
Соломія танцювала несамовито, ще й приспівувала. Од духоти, од шуму, од співів, од бренькання та од направки скрипки в Романа почала крутитись голова. Він попрощався з Денисом та Настею і пішов додому. Тиха ніч, маленький мороз надворі висвіжили його запаморочену голову. Він ішов додому тихою ходою, а Соломія все не сходила в його з думки. Він і тепер неначе чув її несамовиті крики, неначе й тепер бачив, як вона кинула об землю сповиту колодку і промовила нахвалку проти його.
«Нахвалялась мене покинути, казала, що не любить мене, що вона мені більше не жінка, а наймичка, - думав Роман, вертаючись до своєї хати, - чи то вона правду казала, чи, може, тільки нахваляється проти мене? Ой, коли б вона й справді не заподіяла якого лиха! Які несамовиті були її жарти. Її крик!»
Він увійшов у сіни і повернув до своєї кімнати. Там він, не засвітивши світла, ліг на постіль і заснув важким сном. Пізно вернулась Соломія додому і насилу достукалась, поки розбудила стару Зіньку. Зінька одсунула завіртку і пустила Соломію в хату, не промовивши ні одного докірливого слова за те, що Соломія загулялась і запізнилась.
Другого дня Соломія, зваривши обід, думала вже забрати свою одежу та покинути Романа. Вона думала пересидіти який час у свого батька, а потім піти в найми до яких-небудь панів в Білій Церкві. Замівши хату й сіни, вона зібрала сміття в дрантину і вискочила надвір босоніж і в одній сорочці. Надворі дув вогкий та холодний вітер. Соломія прибігла до воріт і сипнула сміття через тин. Вона побачила, що проти самого двору на улиці загруз в калюжі та багні жидівський віз по самісінькі маточини. Старий білоцерківський Аврум їздив по селі і скуповував та міняв на каблучки усяку старовизну. Аврума знало усе село. То був старий убогий жид, тихий та смирний, як ягня, і трохи чудний. В його був неначе дитячий розум, і говорив він ніби дитячим та жалібним голоском, хоч сам був високий на зріст та широкоплечий. Доброго Аврума усі жалували на селі і давали йому на полудень хліба та цибулі, неначе старцеві. Сухоребра шкапа напружувалась, аж ребра в неї випинались, але не мала сили витягти воза з багна. Аврум підпихав воза. силкувався, мучився, ньокав, але віз стояв на одному місці.
Соломія вгляділа Аврума і, як стріла, кинулась просто в грязюку, щоб помогти Аврумові. Вона стала позад воза поруч із Аврумом і почала з ним підпихати воза. Коняка рушила з місця і витягла воза з калюжі. Соломія вернулась у хату і мусила одмивати грязь з ніг в ночвах.
Вночі вона вже заслабла. Тіло запалилось гарячкою. Тиждень вона пролежала в гарячці, нікого не впізнавала, нічого не їла. Роман покликав фершала, але й ліки не помагали. Вже думали, що Соломія вмре, вже Роман покликав священика, щоб висповідати й запричастити її. Батюшка сповідав і причащав Соломію вже нечуственну.
Аж через два тижні Соломія почала одужувати і насилу виходилась вже перед Великоднем.
- Ой дочкої і чого тобі було лізти в ту грязюку та ще й босоніж і в одній сорочці? Бач, якого лиха дістала собі, - докоряла баба Зінька Соломії.
- Коли, мамо, мені жаль стало і Аврума, і його сухореброї шкапи, а я так і кинулась йому до помочі, як стояла: мені тоді чоботи і в думку не прийшли, - одмагалась Соломія.
На страстному тижні в Соломії ледве стало сили, щоб одговітись. Усівеликодні святки вона ніби чевріла, а не жила, а на мироносиць вона все-таки носила хреста кругом церкви, хоч і в старому жупані.
Доки Соломія одужувала та набиралась здоров'я, вона ніби й не примічала Романа. Він ходив перед її очима, говорив до неї; вона обзивалась до його, говорила з ним, але не почувала в своєму серці до його ні любові, ні ненависності. Але як тільки здоров'я вернулось до неї, як тільки рум'янець заграв на її щоках, вона знов