Не той став - Нечуй-Левицький

- О ні, доч­ко! Не­ма чо­го тобі ля­ка­тись: Ро­ман не з таківських, щоб йо­го зве­ли з пут­тя. Я й криш­ки не бо­юся за йо­го. Чи то спосіб, щоб мій Ро­ман з'їхав з глуз­ду? - втіша­ла ба­ба Зінька Со­ломію.

Але швид­ко по­ка­за­лось, що Со­ломія не­дур­но бо­ялась за Ро­ма­на.

Почалися в во­лості усякі спра­ви. Ро­ман му­сив ки­да­ти гос­по­дарст­во і йшов в во­лость на суд. Пішли мо­го­ричі, як зви­чай­но бу­ває на се­лах. Ро­ма­на й Фи­ло­на час­ту­ва­ли в корчмі мо­го­ри­ча­ми і ті, в кот­рих діло бу­ло неп­рав­ди­ве, щоб піддоб­ри­тись під їх та підку­пи­ти, час­ту­ва­ли й ті, в кот­рих поз­ви бу­ли прав­диві, щоб на ра­до­щах за­пи­ти мо­го­рич після су­ду. Ро­ман і Филін не крив­ди­ли ніко­го на суді, су­ди­ли усіх по правді, але мо­го­ричі пи­ли так са­мо, як і старі судці. Ро­ман час­тенько при­хо­див до­до­му напідпит­ку.

- Сину, навіщо ти п'єш з людьми ті мо­го­ричі? Ти по­чав од­ни­ку­ва­ти од дво­ру, од­ни­куєш од гос­по­дарст­ва. Навіщо тобі за­хо­ди­ти до корч­ми на ті мо­го­ричі? - го­во­ри­ла час­тенько ба­ба Зінька до Ро­ма­на.

- Коли, ма­мо, лю­де ме­не про­сять на мо­го­ричі. А ко­ли про­сять, то на­що ж цу­раться лю­дей, - од­повідав Ро­ман.

Настали жни­ва. По­ча­ла­ся ро­бо­та на полі. Ро­ман не ки­дав ро­бо­ти, але трап­ля­ло­ся, що він ча­сом три або чо­ти­ри дні поспіль не хо­див на ро­бо­ту і вер­тав­ся до­до­му п'яненький. Ба­ба Зінька му­си­ла най­ня­ти най­ми­та, а Со­ломія справ­ля­лась і в хаті, і на полі, ро­би­ла й жіно­чу, й чо­ловічу ро­бо­ту. Ми­ну­ли жни­ва. Во­се­ни ро­бо­ти ста­ло мен­ше. Ро­ман зовсім од­бив­ся од ха­ти, сидів в корчмі і та­ки доб­ре роз­ле­дащів та роз­пив­ся. Він знав, що Со­ломія не лю­би­ла йо­го, і йо­му бу­ло ве­селіше сидіти в корчмі з людьми за мо­го­ри­чем, ніж до­ма з жінкою. Со­ломія му­си­ла терпіти й мов­ча­ти.

Але раз во­се­ни Ро­ман та Филін так на­пи­ли­ся в корчмі, що самі не мог­ли втра­пи­ти до­до­му. В корч­му на­го­див­ся Де­нис і повів їх до­до­му. Филін на­си­лу волік но­ги. Ро­ман був тільки тро­хи тве­резіший.

- О, я все знаю! От ви, мо­лоді, то нічо­го не знаєте. Ого-го! Филін чи­ма­ло років по­жив. Ку­ди ж вам, мо­ло­дим, до нас? - те­ре­ве­нив Филін, ко­ли­ва­ючись на обид­ва бо­ки по улиці.

- А що ж ви, дядьку Фи­ло­не, знаєте та­ке муд­ре? - спи­тав Де­нис.

- Ви ду­маєте, що ви вчені та письменні, то все знаєте? Вчені ви, та нед­рю­ко­вані. Ану, ко­ли ти вче­ний, ска­жи мені, де тут на цьому кут­ку за­ко­пані гроші? А ба! От і не ска­жеш, бо не знаєш. А я так знаю, хоч я й не­письмен­ний. Ве­ли­ка пак ця­ця - письмен­ний чо­ловік! Ку­ди ж пак!

- А де ж тут гроші за­ко­пані? Скажіть, то ми з Ро­ма­ном ви­ко­паємо та й поділи­мо­ся з ва­ми, - ска­зав Де­нис.

- А ось тут! Ось ту­теч­ки на цьому са­мо­му місці! - крик­нув Филін і стук­нув па­ли­цею об зем­лю. - Ось ту­теч­ки, де ти стоїш.

- Та годі вам, та­ту! Ет! богз­на-що ви го­во­ри­те, - обізвав­ся Ро­ман.

- Та й ти, я ба­чу, ду­рень, хоч і письмен­ний, ко­ли цього не знаєш. Ось ту­теч­ки за­ко­пані гроші! - знов крик­нув Филін, спи­нив­шись на ході і ткнув­ши па­ли­цею в кро­пи­ву. - От ди­вись! во­ни вже го­рять! О! О! як схоп­люється синій огонь! О! вже го­рять! От ви не ба­чи­те, а я ба­чу, бо це мені да­но з не­бес. Та ку­ди та­ким дур­ням й ба­чи­ти, як го­рять гроші?

- Та то, дядьку, в вас в очах го­рить чи ми­го­тить! - обізвав­ся Де­нис.

- Поцілуй сво­го батька в мор­ду! В моїх очах го­рить. Ав­жеж! Оце так! Ти ду­маєш, я п'яний? Ав­жеж пак! То ти п'яний, а дядько Филін тве­ре­зий. А он­деч­ки в тій хаті жи­ве відьма. А ти й цього не знаєш, дур­ню, хоч ти і вче­ний.

- Яка там відьма? Та в тій хаті жи­ве ста­рос­ти­ха, жінка бо­го­бо­яща, - обізвав­ся Де­нис.

- Старостиха? О, бре­шеш! Ста­рос­ти­ха то ста­рос­ти­ха! а то та­ки жи­ве в цій хаті відьма, - плів нісенітни­цю Филін.

- Ет, та­ту! Хо­четься вам базіка­ти: відьом та чарівниць не­ма на світі, - якось спромігся обізва­тись Ро­ман, - то все брехні, то бабські за­бо­бо­ни.

- От тобі й на! То це я бре­шу? То це твій тесть бре­ше? - го­во­рив сер­ди­то Филін, спи­нив­шись і ви­ря­чив­ши сер­диті очі на Ро­ма­на. - А ди­ви­ся лиш. Он во­на пе­ре­ки­ну­лась ря­бою кішкою і побігла до ко­мо­ри. Те­тя­но! та не ду­ри-бо лю­дей. Я те­бе знаю.

- Ет, пле­те­те, що ви­ко­па­ли в лісі са­та­ну, не­на­че ба­ра­бо­лю. Ет! - про­мо­вив Де­нис. - То, дядьку, побігла до ко­мо­ри та­ки прав­ди­ва кішка, а не відьма. Богз­на-що ви вер­зе­те. А са­та­на в пеклі, бо там йо­му теп­ло. Чо­го йо­му сидіти в лісі, та ще й у землі? Хіба він кріт або жа­ба? - сміявся Де­нис.

Денис зап­ро­ва­див Ро­ма­на до­до­му і повів далі Фи­ло­на. Ро­ман пот­ра­пив увійти у двері, хоч і ко­ли­вав­ся на но­гах. Ще ніко­ли не вер­тав­ся Ро­ман до­до­му зовсім п'яний. Це бу­ло впер­ше, що він прий­шов до­до­му, лед­ве во­лодіючи но­га­ми. Діти ви­ря­чи­ли очі на батька. Со­ломія гля­ну­ла на йо­го з жа­хом; сум най­шов на ба­бу Зіньку.

- Оце доб­ре підмо­го­ри­чи­ли нас добрі лю­де, спа­сибі їм! - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман, хи­та­ючись на но­гах.

- Бачте, ма­мо! Ка­за­ли ви, що не боїтесь за Ро­ма­на, а я бо­ялась, - обізва­лась Со­ломія, пе­рес­тав­ши чис­ти­ти, кар­топ­лю на юш­ку.

- А чо­го ти там бо­ялась? Хіба я вовк, чи що? Те­бе не зля­каєш спло­ха; о, те­бе не зля­каєш! Не з таківських, щоб ля­ка­тись, - го­во­рив Ро­ман, геп­нув­ши на ла­ву.

- Я не бо­юся, тільки жу­рю­ся. Ой, ли­ха моя го­ди­нонька! - обізва­лась Со­ломія.

- А чо­го там ли­ха твоя го­ди­нонька? Я вже знаю чо­го! Це тим, що я тобі не справ­ляю су­кон­них до­ро­гих жу­панів та шерс­тя­них спідниць.

- Одчепися од ме­не з своїми су­кон­ни­ми жу­па­на­ми. І справ­ля­ти - не справ­ляв, а до­ко­ря­ти вмієш,- про­мо­ви­ла Со­ломія.

- Їй в думці все жу­па­ни та на­мис­та. Все б чеп­ля­ла на се­бе, все б по­на­пи­на­ла на се­бе: і жу­па­ни, й хуст­ки, і шерс­тяні спідниці, і су­конні ряд­на, і шерс­тяні на­мис­та… - плів п'яний Ро­ман, - їй аби вертітись та кру­ти­тись. Так, так! Я вже доб­ре знаю. Знаємо ми вас!

Роман, завсігди спокійний і не­говіркий, став го­во­рючіший, ви­пив­ши по чарці. Він тоді го­во­рив більше, хоч го­во­рив спокійно і по­ма­леньку. Горілка не­на­че розв'язу­ва­ла йо­му язик. Але тоді йо­го роз­мо­ва ста­ва­ла докірли­вою; йо­го сло­ва бу­ли ущип­ливі.

Соломія мов­ча­ла і знов по­ча­ла чис­ти­ти кар­топ­лю, ки­да­ючи об­чи­ще­ну