Не той став - Нечуй-Левицький

бо­га щас­тя моїй ко­ханій ди­тині! Ой си­ну мій ко­ха­ний! Я б сер­ця сво­го вкра­яла, ко­ли б зна­ла, що че­рез це змо­жу да­ти тобі та­лан та щас­тя! Чу­ла моя ду­ша щось не­доб­ре… так во­но й вий­шло. І хто з їх ви­нен, один бог відає. А на мені все ли­хо око­шиться: прий­деться на ста­рості літ не од­по­чи­ва­ти, а пра­цю­ва­ти, як і пер­ше пра­цю­ва­ла: і то­пи­ти, й ва­ри­ти, й во­ду но­си­ти, і ого­ро­ду глядіти, і ко­па­ти, й сіяти».

І ба­ба Зінька дов­го сто­яла ко­ло од­чи­не­ної скрині мовч­ки, не­на­че ска­меніла. Важкі ду­ми не­на­че ка­ме­нем по­ляг­ли на її ду­шу. З ста­рих очей ви­ко­ти­лись дві сльози і по­тек­ли по змор­ще­них що­ках. В хаті бу­ло ти­хо, і бабі Зіньці ста­ло так важ­ко на душі, не­на­че Со­ломія вже ле­жа­ла в до­мо­виш.

Рипнули двері. В кімна­ту увійшов Ро­ман і, хи­ли­та­ючись, поп­рос­ту­вав до по­лу. Він впав на піл, підмос­тив­ши під го­ло­ву дві по­душ­ки. Ба­ба Зінька опам'ята­лась, не­на­че про­ки­ну­лась од сну. Во­на поск­ла­да­ла в скри­ню по­роз­ки­да­не уб­ран­ня, за­чи­ни­ла й замк­ну­ла скри­ню.

- То ви, ма­мо, веш­таєтесь по хаті? А я ду­мав, що то Со­ломія. А Со­ломія де? - обізвав­ся Ро­ман з по­лу.

- Пішла до батька, си­ну, по­ки­ну­ла вже нас! - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Покинула ота то­роп­ле­на! ота навісна! Ой, яка ж во­на муд­ра! Та й не­чуст­венні ж ті мо­ло­диці. І хто їх соз­дав? Ой гос­по­ди! прос­ти ме­не грішно­го.

Баба Зінька ні докірли­во­го сло­веч­ка не ска­за­ла си­нові. Во­на зна­ла, що бу­ло б на­да­рем­но і до­ко­ря­ти, і наріка­ти і що до­ко­ра­ми во­на нічо­го не вдіє.

«Ой бо­же мій! Час пли­ве, вечір за­хо­дить. Вже за­то­го смерк­не! Вже ж час і ве­че­рю ва­ри­ти», - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька і шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла че­рез сіни та й ста­ла по­ра­тись ко­ло печі: не бу­ло ча­су бідній бабі Зіньці й жу­ри­тись.

«А мо­же, ще Со­ломія опам'ятається? Мо­же, во­на втя­мить, яке ли­хо нам во­на вчи­ни­ла? Мо­же, їй ста­не жаль дітей, і во­на знов вер­неться до гос­по­ди», - втіша­ла се­бе дум­ка­ми бідна Зінька.

Тим ча­сом ми­нув день, ми­нув і дру­гий, а Со­ломія не вер­та­лась. Третього дня навідав­ся до Зіньки Филін. Ба­ба Зінька роз­повіда­ла йо­му про все. Увійшов у ха­ту й Ро­ман і про­сив Фи­ло­на, щоб він вго­во­рив мо­ло­ди­цю вер­ну­тись до йо­го. Са­ма ба­ба Зінька хо­ди­ла до Со­ломії і про­си­ла її вер­ну­тись до Ро­ма­на. Але Со­ломія не­на­че за­тя­ла­ся і нічо­го не хотіла й слу­ха­ти.

- Обрид він мені, став про­тив­ний. Не піду на­зад, зро­ду-звіку не вер­ну­ся до йо­го. Він те­пер не той став, що ко­лись був, - го­во­ри­ла Со­ломія і батькові, і своїй ма­тері, і бабі Зіньці, - що хо­че­те робіть мені, хоч втопіть ме­не, а я до Ро­ма­на не вер­ну­ся.

Через тиж­день Филін з жінкою приїхав візком до Ро­ма­на, щоб узя­ти Со­ломіїну скри­ню та ко­жух. Ба­ба Зінька од­чи­ни­ла скри­ню, виб­ра­ла з скрині де­яке ди­тя­че уб­ран­ня та ди­тячі со­ро­че­ня­та та штанці і од­да­ла ключі Фи­ло­нисі. Филін з жінкою взя­ли скри­ню, ви­нес­ли надвір і пос­та­ви­ли на візку. Бабі Зіньці чо­гось зда­ло­ся, ніби хо­ва­ють мерт­во­го, ніби з ха­ти ви­но­сять Со­ломіїну до­мо­ви­ну. Во­на пла­ка­ла, не­на­че по мерт­во­му, і вти­ра­ла хус­точ­кою сльози. Діти, вглядівши, що ба­бу­ся пла­че, по­ча­ли й собі пла­ка­ти. Дівчин­ка зап­ла­ка­ла го­лос­но. А Ро­ман сто­яв не­по­руш­но в світлиці і тільки мовч­ки ди­вив­ся, як ви­но­си­ли Со­ломіїну скри­ню на віз, не­на­че зди­во­ва­ний і тро­хи пе­ре­ля­ка­ний, як див­ляться на по­же­жу малі діти, котрі самі підпа­ли­ли клу­ню, гра­ючись та розк­ла­да­ючи ба­гат­тя в зас­то­рон­ку: що це, мов, та­ке страш­не ста­ло­ся з на­шої ди­тя­чої іграш­ки? Ро­ман тільки ши­ро­ко ви­ря­чив свої вип­нуті сірі очі, не­на­че з яко­гось ве­ли­ко­го ди­ва, і ні сло­веч­ка не про­мо­вив до Фи­ло­на, навіть не зітхнув, не­на­че ви­но­си­ли з ха­ти не Со­ломіїну скри­ню, а чи­юсь чу­жу. Тільки блідо­та на ви­со­ко­му чолі ви­яв­ля­ла йо­го за­таєну в серці ве­ли­ку три­во­гу та по­чу­ван­ня нес­подіва­но­го го­ря.

- Везуть мо­ло­ду з Ро­ма­но­вої ха­ти. Ро­ман за жи­вот­тя ніби ви­дає свою жінку заміж! - го­моніли та сміялись мо­ло­диці, див­ля­чись на ту сум­ну пе­рез­ву, що виїха­ла з Ро­ма­но­во­го дво­ру. - Пе­рес­та­ла лю­би­ти Ро­ма­на, бо, пев­но, по­ко­ха­ла ко­гось мо­лод­шо­го. Щось там та є! Не без чо­гось ота Со­ломіїна пе­рез­ва скоїлась! - го­во­ри­ли наз­до­гад мо­ло­диці.

Тим ча­сом Со­ломія і не ду­ма­ла про ко­хан­ня. Во­на жи­ла в батька ти­хо та спокійно, за­роб­ля­ла на хліб, а бідні діти півдня бу­ли в ма­тері, а на півдня і на ніч вер­та­лись до ба­би Зіньки.

І знов нев­си­пу­ща ба­ба Зінька за­хо­ди­лась ко­ло ро­бо­ти, ро­би­ла усю ро­бо­ту, як ще ніко­ли їй не до­во­ди­лось ро­би­ти. І ста­ра ба­ба якось му­си­ла уви­ва­тись, му­си­ла всти­га­ти: і то­пи­ла, і ва­ри­ла, і со­роч­ки пра­ла в опо­лонці на хо­лоді та на вітрі. Старші невістки та доч­ки згля­ну­лись на ма­те­ри­ну старість і по черзі при­хо­ди­ли по­ма­га­ти ма­тері пра­ти плат­тя зи­мою на річці. Нас­та­ла вес­на. Ба­ба Зінька по­ма­леньку та по­ма­леньку і го­род ско­па­ла, і засіяла, і за­са­ди­ла гряд­ки, і на ого­роді, і в хаті - скрізь всти­га­ла упо­ра­тись. Ху­де та по­мор­ще­не ба­би­не ли­це аж зчорніло, не­на­че зем­лею при­па­ло; очі гли­бо­ко по­за­па­да­ли, але не втра­ти­ли блис­ку і світи­лись ро­зу­мом. Важ­ка ро­бо­та навіть не зігну­ла її рівно­го ста­ну на сьомо­му де­сят­ку літ.

Зіставшись в хаті з ста­рою матір'ю та дітьми, Ро­ман не­на­че опам’ятав­ся, пе­ре­ду­му­ючи своє по­пе­реднє жит­тя. Чуд­но йо­му бу­ло, що Со­ломії не­ма в хаті. Йо­му все зда­ва­лось, що не­на­че чо­гось не ста­ло в хаті, чо­гось ве­се­ло­го, гар­но­го, що зак­ра­шу­ва­ло йо­го ха­ту, як ті зо­ло­то­обрізні по­цяцько­вані книж­ки, що ле­жа­ли в йо­го на столі. В хаті ста­ло сум­но. Не чуть бу­ло Со­ломіїно­го ве­се­ло­го го­ло­су, ве­се­лої роз­мо­ви. Ро­ма­нові зда­ва­лось, ніби з клітки ви­пурх­ну­ла ве­се­ла співу­ча пташ­ка, по­летіла десь в гай і вже не ве­се­лить ха­ти своїм ще­бе­тан­ням. І сам Ро­ман нез­чув­ся, як на йо­го най­шов сум, най­шов жаль. Вже не так час­то він за­хо­див до корч­ми, вже од­ни­ку­вав од мо­го­ричів з де­сяцьким та з своїм тес­тем Фи­ло­ном. Але ча­сом на йо­го на­хо­ди­ло та­ке, що він пив у корчмі по два дні поспіль вже не на чужі, а на свої гроші. Аж у ве­ли­кий піст він пе­рес­тав пи­ти, як по­чав говіти.

Після ве­ли­код­них свят ба­ба Зінька по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він пішов до Со­ломії, пе­реп­ро­сив її та по­ми­рив­ся з нею. Са­ме в той час надійшов до ба­би в гості Де­нис з Нас­тею. І во­ни по­ча­ли вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він по­ми­рив­ся з Со­ломією.

- Ет! бог з нею, - го­во­рив Ро­ман, - на­що мені її пе­реп­ро­шу­ва­ти? На світі лю­де во­ро­ги од­но дру­го­му. Од­но